У суботу вийшов на Прямому ефір Тараса Березовця та Пітера Залмаєва, в якому пощастило взяти участь і мені:
https://www.youtube.com/watch?v=pPGdxAgGSgg&ab_channel=%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%9F%D1%80%D1%8F%D0%BC%D0%B8%D0%B9
Перша частина з Дмитром Корчинським, а з позначки 33.25 уже розмова зі мною. Ніби мали говорити про дуже далекий закордон, а воно все якось до України завертає.

Якось незатишно стало Бубочці в Україні, давно не відпочивав від "трудів праведних, напевно... А тут якраз йому Єрмак підсовує запрошення на форум у Батумі. А там море, пальми... Годинка сорому, а далі відпочивай, радій життю. І хоча в планах вояж не значився й робота тут уже якась була розписана, вскочив він автівку, рекордним кортежем у 30 машин помчав у аеропорт, а звідти президентським літаком до Грузії. Тільки відпочинок налагоджуватися став, аж там появилася Майя Санду з Молдови... І так підступно дивиться в очі й запитує: "Зеленський, а той Чаус, якого ти в нас викрав, чому він досі не в Кишиневі?" І так йому незатишно зразу стало. Бо коли сам ультимативним тоном: "Байден! Чому я досі не в НАТО!" То одне. А коли тобі, то "нас вєдь за што?" От же ж, зуміла відпочинок перепаскудити...

А та історія від Данилюка, коли він безуспішно намагався впихнути Зеленському аналітику й пропозиції до переговорів з іноземними лідерами, то це ж не смішно. І не про примітивного підкаблучника історія. Це про дику ганьбу й жахливі перспективи України... Ви ж уже про це читали - тодішній секретар РНБО Данилюк пробував перед переговорами підготувати ЗЄпрідєнта, а той із скучаючою мордою линяв. Тоді, ніби то, Данилюк дзвонив Лєнці й та випихала свого недоношеного назад, щоб він щось там прослухав і переглянув. Чи та історія з Лєнкою справжня, чи екс-секретар щось дофантазував, мені не дуже й цікаво. Жахливо, що особа, яка за Конституцією відповідає за зовнішню й безпекову політику та від переговорів якої залежить мир, добробут, вектор розвитку України, з надцятого поверху на всі ті речі плювала. Я вже не раз тут і ще в фейсбуці писав, що ви не про пріоритети його на тих переговорах думайте, а про те ганьбисько, яке постає перед лідерами країн-партнерів за цілковитої відсутності в його словах навіть натяку на якісь пріоритети. Пригадуєте, як випливла інформація, що воно з одним із лідерів ЄС при першій зустрічі непристойними анекдотами обмінювалося. Старому Жану-Клоду Юнкеру, який очікував, що новий президент буде його пресувати, як попередник, таке "неформальтне спілкування" з веселим хлопчиськом, що нічого від нього не хотів, було справжнім подарунком, тим більше, що він уже про близьку відставку й почесну пенсію думав. А українські акції в ЄС різко обвалилися...

Він, у оповіді Данилюка, не був готовий до переговорів з Макроном, узагалі не хотів нічого читати й слухати. Ну, змусила його Лєнка таки піти і зі скучаючою мордою там щось вислухати та для виду пару листочків перекласти... То це те саме, як під подушку покласти підручник і сподіватися, що на ранок воно якось до голови з дифузією проникне. А зараз і взагалі тупик: на заміну не дуже порядному й із завищеною самооцінкою Данилюка тези в голову Бубочці вкладають відверто проросійський Єрмак та неотесаний кінчений кретин Данілов. І, звісно, вкладають лише те, що цьому нєдорослю приємно чути. А потім він починає говорити з Меркель, Макроном, Байденом.

І якого ви результату від таких переговорів чекаєте? Ні, я в жодному разі не виправдовую частковий проросійський крен пані Ангели. Але вона канцлер Німеччини, яка купу років жертвувала значною частиною своїх національних інтересів (не всім, звісно) заради України. А тут їй доводиться спілкуватися з якимось "ні бе, ні ме", яке лепече щось не в тему, бавиться в наполєонівські замашки та ще й регулярно хамить. І головне, прибуває на переговори абсолютно непідготованим. Звісно, що Меркель після такого більше не хоче чимось жертвувати й старатися і, ніби в помсту, виливає на голову Зеленському повний коктейль усіх путінських хотєлок, перемішаних із твердим "ні" на всі прохання. А далі у Вашингтоні дядечко Байден, який уже має свою сформовану думку про це зелене непорозуміння, має вислухати обурений спіч фрау Меркель про ту дичину та все, що воно верзло. Наслідки? А ви їх ще не бачите?

Зустріч тет-а тет - Санду й зебіли... Пригадую давню історію, коли таке саме "із грязі в князі" в якійсь ситуації, де треба було "блєснуть мозгамі", запропонувало мені поговорити сам на сам, але в нього це прозвучало: "Тарас Вячєславічь, а давайтє пообщяємся с вами, как тєт с тєтом". Чомусь щоразу, коли бачу, як ця недолуга істота пробує зобразити процес мислення, згадую той випадок. Але той чоловічок виявився ще цілком нормальним - вище начальника облздороввідділу не попхався...
А ще згадав армійський дотеп про прапорщиків: чому вони скрізь ходять утрьох? Бо один уміє читати, другий писати, а третьому приємно між мудрими людьми постояти. Тут щось схоже.

Документ реальний, ним хваляться Оппі за Жоппі. І це не формальна ввічливість. Комуністична Партія Китаю в кожній країні, куди планує експансію, вибирає собі генеральних партнерів. В Україні спершу такою була Партія регіонів. КПК при Ющенкові мала формальні контакти з Адміністрацією президента та правлячою партією, але основні тіньові домовленості вели тільки з регіоналами. І це були дуже серйозні рішення на роки вперед. У тім числі й про основи внутрішньої політики.Тоді Ющенко тішив себе надією, що це він прорубає вікно до Китаю. Але його відверто підставили й чекали на прихід до влади генерального партнера. Я колись був у тій паршивій компанії й брав участь у цих розмовах, тому знаю, що пишу.

А Зеленський? Ну, він може себе потішити надіями про партнерство. Його завдання лише запустити механізм китайської експансії (навіть Янукович стримався й не зробив цього). А далі вони вже з партнерами все освоять.

У мене неочікано запрацював резервний акаунт на фейсбук. А за 3 дні на деякий час відновиться й основний. Я, звісно, туди повернуся. Але розумію, що на мене є спеціальна команда, тому скоро знову заблокують, навіть, якби я лише котиків постив. А через це відходити з телеграм, де є вже нові й цікаві друзі та читачі, не стану. Просто, до нового бану буду дублювати тексти тут і там. Єдине, телеграм задає обмеження в кількості тексту (принаймні, так у мене), а я у фейсбук пишу розлого. І жорстко урізає текстову частину під фотографіями. Тому більші тексти будуть автоматично ділитися на два. А фото переважно публікуватиму окремо від основного тексту.

О, маєш тобі, мене помітив відповідальний за sI8 Дмитро Іванов. Мушу сказати, що його коментар абсолютно коректний. Зрештою, я теж якихось остаточних суджень не виношу. Тому справа не в цій відповіді. Я написав, як мені це все виглядає, він відповів, як вважав за потрібне. Ніхто не ображений.
Але я тут про інше. Коли ти сам розробник потужного міжнародного проекту, ти станеш відгукуватися на всі критичні закиди? Мабуть, що цим маєз айматися якась рекламна особа, а не реальні власники проєкту. І відповіді ж ці не завжди такі коректні, як у переписці зі мною. Там і чисто рускоміровське "свидомиты" й інші вияви неповаги до українства. Але то нехай буде фактором визначення для тих, хто плануються приєднуватися. Я за ці пару днів остаточно вирішив, що це не моє, навіть за особливостями того лайко-майнінгу. Тому без зайвої критики відходжу вбік.
Але є апологети, які світяться під дописами із своїм одобрямсом. І от ти сам уже перевзувся, інші стрічки пов'язав, чи просто зробив правильні висновки та скорегував позицію. А шлейф ще на роки лишатиметься тим самим. Переписка Люські Арєстовічя з Громом і їхня підтримка цього проєкту та брутальна лайка проти критиків - це вже поза межами. Але ще понесло мене глянути на коменти під отим самим дописом-зверненням до мене від пана Іванова. Ти ба! Який знайомий стиль, які персонажі впізнавані. Усе стало на місце. Звісно, що і під мої тексти деколи забігають погадити якісь ватники чи зелебобіки. Й вилітають в бан чи тупо ігноруються. І під дописи якоїсь знаної вати заходять класні люди, щоб там постібатися. От люблю я читати коментарі своїх друзів на акаунті Машкі Захаровой-Бояришніковой. Але ці візити - це наскоки чужих. А є вірні й віддані свої. От за ними деколи, коли із самої сторінки не зробиш однозначного висновку, формую свою оцінку. Тут компашка, з якою все ясно.
Тому, пане Дмитре, без образ, зрештою, я й не маю наміру вас принижувати чи паплюжити ваш проєкт, але ні оглядати Ваш київський офіс, ні долучатися я не стану. Хоча буду радий, якщо моя перша оцінка виявиться помилковою. Але тоді першими вас проклинати будуть не такі противні Вам "свидомиты", а ті, хто нині дуже активно Вас підтримує. тільки ж це все навряд...
(Скрін до цього тексту нижче).

Це скрін до попереднього допису.

От у мене є друзі, які дуже жорстко реагують на критику тих злощасних 73%. Переконані, що ми не маємо права про них хоч щось негативне говорити, бо вони ж точно переосмислять усе й захочуть виправити свою помилку. А далі йде така собі арифметика: для перемоги треба 50%, а в нас лише 25% тому нам треба ще від них наточити стільки ж. Я не вступаю в полеміку з цього питання - ще нам тут нового срача тільки бракувало... Та й лити бруд на немудрих виборців, для яких твої аргументи, що об стінку горохом, сенсу не бачу. Скорше слід бити по всіх тих медіахвойдах, пазітівнєнькіх блогєрах, політичних шахраях і їхніх господарях, а заодно й по головному вигодонабувачу від усунення Порошенка - Путіні. Тому й зараз у бій з прихильниками цієї позиції кидатися не стану, але й не згоджуюся з їхніми аргументами та сподіваннями.
Найперше, ніяких 73% , як і наших 25% (на жаль) не було. Якщо про Зеленського, то він набрав менше половини голосів усіх виборців. Щоправда, боюся, що якби всі ті, що не прийшли в другому турі на дільниці, таки проголосували, результат міг би виявитися ще гіршим. Але на них і не тяжіє відчуття своєї пов'язаності з цим зеленим чучерадлом. Насправді, важливо, щоб ті, хто голосував за Зеленського, а тепер розчарувалися, взагалі не прийшли на вибори.
Згадайте: перед другим туром у 2019 році була така ініціатива "Не мій кандидат". Її спрямовували на тих, хто не особливо захоплювався Зеленським, але тупо вбив собі в голову, що він проти Порошенка. Їм тоді пропонували не робити умисно дурного вибору й не брати на себе гріх за таку зневагу над країною, бо можна ж просто не прийти й не проголосувати за не свого кандидата. Не спрацювало! Це зараз тих, хто клянуться, як вони не хотіли Зеленського, але голосували за нього, "аби не Порох", стало так багато. Тоді потенційних носіїв ідеї "Не мій кандидат" було значно менше - помішаність на Зелепупіку була якоюсь психіатричною епідемією. А зараз, коли полуда трохи з очей спадає, цей лозунг міг би виявитися доречним. І саме на відмову колишніх зелених виборців узагалі йти на вибори слід робити ставку. Бо не проголосує абсолютна більшість із них за Порошенка. Вишукають яке завгодно лайно, лише не нормального президента. Це вже порода така гнила, яка лікується лише кількома поколіннями нормального виховання або відчуттям критичної загрози, як це було в 2014-му. Цілком імовірно, що на час виборів зелена зграє натворить такого, що той другий фактор і спрацює.
А написати все це спонукала мене свіженька стаття в фейсбук такого собі дисидента Семена Глузмана. Принципово не стану тут її перепощувати, бо це рідкісна бридота. Хочете, самі знайдіть у нього за саме таким українським написанням імені й прізвища в акаунті. А статейка зветься "Без надії сподіваюся?". До Глузмана завжди мав перестороги через його самовпевненість, зверхність, ворожість до всіх носіїв іншої думки та гидотне вміння руйнувати цілісність нашого демократичного середовища. Так, дисидент і правозахисник. Але ж і Хмара теж був дисидентом, проте більшої деструктивної мерзоти ще пошукати треба.
Але мова не про те, як Глузман працював у своїй Харківській правозахисній групі, а про те, що зараз понаписував. Такий собі монолог декадента, який ще "без надії сподівається", але виправлятися чи хоч визнати своєї помилки не збирається. Бо для нього ж і нині саме Порошенко винен у тому, що він особисто своїм бюлетенем віддав Україну мерзенному злобному блазню (а скількох ще переконав своєю жовчною критикою Пороха?!). От просто задумайтеся: якщо навіть інтелектуальний, далекий від впливу популізму та ворожий до тоталітарних лівацьких замашок дисидент Глузман не може в своїй голові переступити через той антипорошенківський бар'єр, який вибудував там два роки тому, то чого сподіватися від того примітивного люмпену, який із Зеленським та його ляльководами "на одній хвилі" й резонує разом з кожним його примітивним відосіком, словесним вихлопом чи пуком. Технологи й спічрайтери зелених слуг саме на тих низьких інстинктах гарють. (Продовження в наступному дописі).

(Це продовження з попереднього допису - телеграм мені чомусь розділяє надто довгі тексти).

Я все це не для того тут написав, щоб оголошувати якусь кампанію обливання брудом тих 73%. Це непотрібно робити навіть не тому, що може нашкодити, а через безперспективність такої зайвої трати сил і часу. До них не дійде. Це все для того, щоб ми не плекали зайвих надій на те електоральне дно. Бо найкраще й найінтелектуальніше, що такі (від умовної чорнотої бабки під під'їздом і до узагальненого Глузмана) можуть зробити для країни - це просто не прийти на вибори. А мудрих і адекватних краще будемо шукати й гуртувати в своєму середовищі, яке й так поступово зростає.
І, ради всього святого, перестаньте нарешті тут влаштовувати гарячі побоїща за якісь геть нікчемні дрібнички на зразок обожнювань чи поборювань якоїсь порожньої блогерші. Бо до наступних виборів нам не так нових попутників серед пропащих виборців зеленої плісняви шукати, а своїх би не розгубити.

Нічого не добавиш. Колективна праця усіх подоляківських писак вилилася в черговий вияв меншовартісності зеленої влади. Ну, хіба ще густо замішаної на русскам мірє та антимайдані в особливо примітивному й вульгарному висвітленні цієї особи. (Це до наступного запозичення з ТК Путч. Я ще не навчився нормально запозичені дописи супроводжувати своїми словами.)

Короткий зміст книги Юлії Мендель

А давайте, не будемо надто жорстоко бити того, хто першим заскиглить: "Ну, де ж те літо?! Лише дощі, холодрига..." Хіба трошки ногами підрихтуєм і пробачимо. Бо й самі за пару днів такої ж заспіваєм.

Деколи мене запрошують написати текст для часопису нашого рідного Патріаршого Собору УГКЦ. Теми, звично, в загальному руслі спрямування номера, але на стику релігії та суспільно-політичного життя. Пару давніших статей опублікував своєчасно, а дві минулі якось пропустив. А зараз майже випадково відшукав, тож вирішив тут поділитися. Цей зимовий випуск був присвячений темі цінностей. Ми так часто починаємо апелювати до цінностей, коли чогось потребуємо самі, але вмить переключаємося на "ціну питання", коли щось очікують від нас. Спробував доволі розлого розкласти проблему на поличку в контексті своїх переконанаь, що без духовності й щирої релігійності остаточно жодну проблему розв'язати неможливо. Задоволений, що подібний підхід бачить і Петро Порошенко, чия думка для мене важлива.
https://www.facebook.com/nashsoborugcc/posts/4565768640106534

Щодо соціальних ліфтів для неповносправних. Це безумовний і гігантський крок уперед людської цивілізації. І, якщо такі люди десь не зовсім вдало вас обслужать, призведуть до невеликого дискомфорту, то нормальний представник цивілізованого суспільства має зрозуміти, що ця маленька незручність окуповується колосальним досягненням вищої справедливості щодо тих, які раніше були приречені залишатися приниженими й упослідженими.

Пригадую свій перший досвід і тоді ще культурний шок, коли юнак із зримими ознаками хвороби (складна форма церебрального паралічу) обслуговував нас років 20 тому в Австралії. Там у той час стартували перші програми інклюзії для раніше упосліджених людей. У минулі роки із захопленням спостерігав, як інклюзивну освіту вже в нас запроваджувала Марина Порошенко. І це дійсно цивілізаційний прорив, хоча від учителів, інших учнів та їхніх батьків це потребувало деяких додаткових зусиль і терпіння. Зате позитивні наслідки для суспільства в цілому перекрили ці дрібні незручності.

Але ж є певна межа, яку визначає здоровий глузд. Людину із психічним страхом вогню чи висоти не можна призначити пожежником. А пацієнт із критичним розладом рухів чи з важкими вадами зору не стане таксистом або пілотом пасажирського лайнера. Бо суспільство за гуманізм у вигляді інклюзії може сплачувати певну ціну незручностей (це нормально й правильно). Але не піддавати ризику життя самого працівника з особливими потребами й оточуючих його громадян. Також ніби все логічно.

Але якраз тут у мене виникає закономірне питання: чому про це друге правило інклюзії забули, коли обирали психічно неповносправних і розумово відсталих керувати країною? Це я в контексті писанини Мендель про "соціальні ліфти", які дали змогу таким ... , включно з нею самою, раптово опинитися біля верхівок влади й ефективно знищувати країну. А ще, на мій погляд, інклюзія не може застосовуватися до моральних калік. Бо це те "каліцтво", на яке жодне співчуття не може поширюватися, лише відторгнення сьогодні та ізоляція в майбутньому. А саме моральні виродки нині й заповнюють усі шпаринки нашої влади від верхівки й до самих низів.