#ЛюдськийФактор
Стейнбек. Російський щоденник.
1947 рік. Американці Джон Стейнбек (письменник, лауреат Пулітцерівської премії) та Роберт Капа (фотограф) вивчають Радянський Союз і прилітають до Києва.
Ось фрагмент їхніх вражень від повоєнної української столиці.
«Нам говорили, що за межами Москви все буде зовсім інакше, що там ми не зустрінемо такої суворості та напруженості. Так воно й виявилось. На аеродромі нас зустріли українці, які весь час усміхалися і взагалі виглядали веселішими та спокійнішими, ніж люди, з якими ми зустрічалися в Москві. У них було більше відкритості та сердечності. Це були великі чоловіки - усі блондини із сірими очима...
Напевно, свого часу Київ був дуже гарним містом, а тепер майже весь лежить у руїнах. Тут фашисти показали, на що вони здатні.
На шляху до готелю ми зауважили, що українські дівчата дуже гарні. Вони мають шарм, вони плавно розгойдуються при ходьбі, і вони усміхнені. Незважаючи на те, що вони були не краще, ніж московські жінки, нам здалося, що вони вміють краще носити одяг.
Хоч Київ зруйнований набагато сильніше за Москву, люди тут не виглядають мертвяче втомленими, як у столиці. Вони не сутуляться при ходьбі, у них розправлені плечі, вони сміються на вулицях.
Звичайно, все це може пояснюватись тим, що українці відрізняються від росіян, це окремий слов'янський народ. Вони мають свою мову, яка ближче до південнослов'янських мов, ніж до російської.
Я дивився на жінок, які йшли вулицею. Вони рухалися, як танцівниці, несучи себе легко та красиво. Більшість негараздів обрушилася на цих людей через те, що їхня земля багата і родюча, а тому привертає увагу загарбників».
Більше цікавих історій - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Facebook нагадав про одну з перших презентацій Книжкового Клубу, яка відбулась два з половиною роки тому. Менше ніж за рік Юра Каракай загинув на фронті, Валерій Прозапас, як і обіцяв, не полишає своє місце в строю.
Цієї неділі у Києві відбудеться наше чергове засідання.
Всі учасники, родичі яких воюють на фронті, отримають в подарунок книжки від видавництва “Саміт”!
Чекаємо на вас за адресою: вул. Велика Житомирська, 4, відділ мистецтв Бібліотеки імені Лесі Українки. Початок о 17-00. Вхід вільний, реєстрація за номером: 099 087 40 70
Стейнбек. Російський щоденник.
1947 рік. Американці Джон Стейнбек (письменник, лауреат Пулітцерівської премії) та Роберт Капа (фотограф) вивчають Радянський Союз і прилітають до Києва.
Ось фрагмент їхніх вражень від повоєнної української столиці.
«Нам говорили, що за межами Москви все буде зовсім інакше, що там ми не зустрінемо такої суворості та напруженості. Так воно й виявилось. На аеродромі нас зустріли українці, які весь час усміхалися і взагалі виглядали веселішими та спокійнішими, ніж люди, з якими ми зустрічалися в Москві. У них було більше відкритості та сердечності. Це були великі чоловіки - усі блондини із сірими очима...
Напевно, свого часу Київ був дуже гарним містом, а тепер майже весь лежить у руїнах. Тут фашисти показали, на що вони здатні.
На шляху до готелю ми зауважили, що українські дівчата дуже гарні. Вони мають шарм, вони плавно розгойдуються при ходьбі, і вони усміхнені. Незважаючи на те, що вони були не краще, ніж московські жінки, нам здалося, що вони вміють краще носити одяг.
Хоч Київ зруйнований набагато сильніше за Москву, люди тут не виглядають мертвяче втомленими, як у столиці. Вони не сутуляться при ходьбі, у них розправлені плечі, вони сміються на вулицях.
Звичайно, все це може пояснюватись тим, що українці відрізняються від росіян, це окремий слов'янський народ. Вони мають свою мову, яка ближче до південнослов'янських мов, ніж до російської.
Я дивився на жінок, які йшли вулицею. Вони рухалися, як танцівниці, несучи себе легко та красиво. Більшість негараздів обрушилася на цих людей через те, що їхня земля багата і родюча, а тому привертає увагу загарбників».
Більше цікавих історій - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Facebook нагадав про одну з перших презентацій Книжкового Клубу, яка відбулась два з половиною роки тому. Менше ніж за рік Юра Каракай загинув на фронті, Валерій Прозапас, як і обіцяв, не полишає своє місце в строю.
Цієї неділі у Києві відбудеться наше чергове засідання.
Всі учасники, родичі яких воюють на фронті, отримають в подарунок книжки від видавництва “Саміт”!
Чекаємо на вас за адресою: вул. Велика Житомирська, 4, відділ мистецтв Бібліотеки імені Лесі Українки. Початок о 17-00. Вхід вільний, реєстрація за номером: 099 087 40 70
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#ЛюдськийФактор
На некоторой стадии подпития
всё видится ясней, и потому
становятся понятными события,
загадочные трезвому уму.
(С) Ігор Губерман
Британський пекар Чарльз Джокін мав хобі – він випивав.
Титанік, на якому вийшов у плавання Джокін, був величезним плавучим фешенебельним готелем із чудовою кухнею. Джокін, як старший судновий пекар, мав окрему каюту, де він навіть розмістив свій самогонний апарат (із дріжджами у нього проблем не було).
Тієї злощасної ночі, коли Титанік напоровся на айсберг і затонув, Чарльз, як завжди, вдавався своїму хобі у каюті. Почувши глухий скрегіт уздовж правого борту, він вийшов на палубу, прихопивши фляжку з випивкою.
Незабаром капітан Сміт віддав команду розчехляти рятувальні шлюпки. Джокін зібрав команду підлеглих-пекарів на камбузі і, виявивши ініціативу, наказав рознести запаси хліба по шлюпках, а сам повернувся до своєї каюти запастися віскі.
Після оголошення "шлюпкової тривоги" старший пекар зберігав спокій. Джокін садив жінок і дітей у шлюпку №10, командиром якої він був, згідно з розкладом за тривогою. Сам Чарльз у шлюпку не сів - поступившись своїм місцем одному з пекарів, він спустився в каюту і продовжив випивати.
Коли в каюту почала просочуватися вода, він одягнув рятувальний жилет і, взявши із собою запаси випивки, піднявся на верхню палубу.
На той час уже всі шлюпки Титаніка були спущені на воду і відійшли від судна. На палубі пекарю зустрівся другий помічник Лайтоллер. Пізніше Лайтоллер розповідав, що Чарльз Джокін був страшенно п'яний, і другий помічник вирішив, що старшому пекарю не судилося врятуватися.
На палубі Джокін, не забуваючи робити ковтки з фляжки, викидав дерев'яні шезлонги за борт. Викинув він їх шістдесят. Деяким шезлонги, що плавають у воді, врятували життя.
Чарльз до останнього залишався на борту Титаніка. Коли корма судна почала швидко занурюватися, він переліз через поручень біля кормового флагштока. За мить корабель пішов під воду. Так Чарльз Джокін опинився у воді, навіть не намочивши волосся на голові.
Понад чотири години він провів у холодних водах Атлантичного океану, борсаючись і випиваючи. Лайтоллер не повірив своїм очам, коли побачив Джокіна серед врятованих.
Улюблене хобі Чарльза додало йому тієї ночі спокою у душі та раціоналізму у вчинках. Він врятувався сам і допоміг урятуватися багатьом іншим. Джокін залишив Титанік останнім, максимально скоротивши для себе час перебування у холодній воді. Протягом чотирьох годин він залишався з сухою головою і мав пристойний запас висококалорійної їжі в рідкому вигляді, що не замерзав при мінусовій температурі.
Після порятунку наш герой не зрадив свого хобі та своєї професії: продовжив випивати та ходити в море. Чарльз Джокін побував ще у двох корабельних аваріях і дожив до 78 років. На його могилі написано “Пекар з Титаніка”.
Продовжуємо вивчати загадкову людську природу у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn та на @BloggerClubSense
На некоторой стадии подпития
всё видится ясней, и потому
становятся понятными события,
загадочные трезвому уму.
(С) Ігор Губерман
Британський пекар Чарльз Джокін мав хобі – він випивав.
Титанік, на якому вийшов у плавання Джокін, був величезним плавучим фешенебельним готелем із чудовою кухнею. Джокін, як старший судновий пекар, мав окрему каюту, де він навіть розмістив свій самогонний апарат (із дріжджами у нього проблем не було).
Тієї злощасної ночі, коли Титанік напоровся на айсберг і затонув, Чарльз, як завжди, вдавався своїму хобі у каюті. Почувши глухий скрегіт уздовж правого борту, він вийшов на палубу, прихопивши фляжку з випивкою.
Незабаром капітан Сміт віддав команду розчехляти рятувальні шлюпки. Джокін зібрав команду підлеглих-пекарів на камбузі і, виявивши ініціативу, наказав рознести запаси хліба по шлюпках, а сам повернувся до своєї каюти запастися віскі.
Після оголошення "шлюпкової тривоги" старший пекар зберігав спокій. Джокін садив жінок і дітей у шлюпку №10, командиром якої він був, згідно з розкладом за тривогою. Сам Чарльз у шлюпку не сів - поступившись своїм місцем одному з пекарів, він спустився в каюту і продовжив випивати.
Коли в каюту почала просочуватися вода, він одягнув рятувальний жилет і, взявши із собою запаси випивки, піднявся на верхню палубу.
На той час уже всі шлюпки Титаніка були спущені на воду і відійшли від судна. На палубі пекарю зустрівся другий помічник Лайтоллер. Пізніше Лайтоллер розповідав, що Чарльз Джокін був страшенно п'яний, і другий помічник вирішив, що старшому пекарю не судилося врятуватися.
На палубі Джокін, не забуваючи робити ковтки з фляжки, викидав дерев'яні шезлонги за борт. Викинув він їх шістдесят. Деяким шезлонги, що плавають у воді, врятували життя.
Чарльз до останнього залишався на борту Титаніка. Коли корма судна почала швидко занурюватися, він переліз через поручень біля кормового флагштока. За мить корабель пішов під воду. Так Чарльз Джокін опинився у воді, навіть не намочивши волосся на голові.
Понад чотири години він провів у холодних водах Атлантичного океану, борсаючись і випиваючи. Лайтоллер не повірив своїм очам, коли побачив Джокіна серед врятованих.
Улюблене хобі Чарльза додало йому тієї ночі спокою у душі та раціоналізму у вчинках. Він врятувався сам і допоміг урятуватися багатьом іншим. Джокін залишив Титанік останнім, максимально скоротивши для себе час перебування у холодній воді. Протягом чотирьох годин він залишався з сухою головою і мав пристойний запас висококалорійної їжі в рідкому вигляді, що не замерзав при мінусовій температурі.
Після порятунку наш герой не зрадив свого хобі та своєї професії: продовжив випивати та ходити в море. Чарльз Джокін побував ще у двох корабельних аваріях і дожив до 78 років. На його могилі написано “Пекар з Титаніка”.
Продовжуємо вивчати загадкову людську природу у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn та на @BloggerClubSense
#ЛюдськийФактор
Більшовизм - це злість низів, що все руйнує, лють покидьків людства.
Олексій Толстой
Минуло 77 років, як із життя пішла сухенька бабуся в пенсне – Розалія Землячка. Їй належав негласний рекорд часів червоного терору: під її керівництвом було страчено десятки тисяч людей. Тим самим вона виправдала прізвисько Демон, яким сама себе нагородила задовго до революції.
Інший її псевдонім – Землячка – стане офіційним після 1917 року. Але улюбленим залишиться Демон.
Борючись за права робітників і селян, Розалія не мала відношення ні до тих, ні до інших. Народилася у Києві 1876 р. у сім'ї багатого купця. Лівими ідеями захопилася у гімназії, після закінчення якої вирушила вчитися до французького університету. Наступні 20 років, до жовтня 1917 р., жодного дня офіційно не працювала. У цьому її біографія схожа з багатьма відомими більшовиками.
Гроші на одяг, їжу, житло та оплату візитів за кордон бралися у партійній касі.
Землячку, як секретаря обкому партії, відправили наводити новий порядок у Криму. Після її появи Чорне море біля берегів почервоніло від крові розстріляних. «Бійня йшла місяцями. У першу ж ніч у Сімферополі розстріляли 1800 чол., у Феодосії – 420, у Керчі – 1300 і т. д.», – писав історик Сергій Мельгунов, який сам пережив Жовтневу революцію.
Ряд підлеглих Землячки, дивлячись на її садизм, намагалися достукатися до Кремля: розстрілюють усіх поспіль – лікарів, вчителів, медсестер, хворих у шпиталях, рибалок, робітників порту, колишніх гімназистів, священиків. У містах Криму на ліхтарях, деревах у парках та навіть на пам'ятниках висіли трупи. А ось перехожих не було – ховалися. У передмісті трупи розстріляних лежали трохи присипані землею. Багатьох ховали живцем.
Але Ленін не думав припиняти вакханалію Землячки, адже вона втілювала в життя його слова про диктатуру, яка «є влада, яка спирається на насильство і не пов'язана жодними законами». В інструкціях з терору Ленін писав: «шукайте людей твердіше».
У твердості Землячки, яку він особисто знав 20 років, Ленін не сумнівався. І дякував за вірність: Землячка стала першою жінкою, нагородженою орденом Червоного Прапора.
Померла Землячка у 70 років. І відразу ж, 1947 р., її ім'ям назвали вулицю в центрі Москви. Щоправда, 20 років тому вулиці повернули колишню назву – Велика Татарська. Але в інших містах Росії сотні вулиць носять ім'я Землячки, а люди, що поспішають по них, не підозрюють, що мають справу з Демоном. Прах революціонерки похований у Кремлівській стіні.
Донедавна вулиця Землячки була і в Києві, але 2005 року її перейменували на честь української художниці Тетяни Яблонської.
Чому в людині так мало людського? Шукаю відповідь на це питання у новому виданні книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Більшовизм - це злість низів, що все руйнує, лють покидьків людства.
Олексій Толстой
Минуло 77 років, як із життя пішла сухенька бабуся в пенсне – Розалія Землячка. Їй належав негласний рекорд часів червоного терору: під її керівництвом було страчено десятки тисяч людей. Тим самим вона виправдала прізвисько Демон, яким сама себе нагородила задовго до революції.
Інший її псевдонім – Землячка – стане офіційним після 1917 року. Але улюбленим залишиться Демон.
Борючись за права робітників і селян, Розалія не мала відношення ні до тих, ні до інших. Народилася у Києві 1876 р. у сім'ї багатого купця. Лівими ідеями захопилася у гімназії, після закінчення якої вирушила вчитися до французького університету. Наступні 20 років, до жовтня 1917 р., жодного дня офіційно не працювала. У цьому її біографія схожа з багатьма відомими більшовиками.
Гроші на одяг, їжу, житло та оплату візитів за кордон бралися у партійній касі.
Землячку, як секретаря обкому партії, відправили наводити новий порядок у Криму. Після її появи Чорне море біля берегів почервоніло від крові розстріляних. «Бійня йшла місяцями. У першу ж ніч у Сімферополі розстріляли 1800 чол., у Феодосії – 420, у Керчі – 1300 і т. д.», – писав історик Сергій Мельгунов, який сам пережив Жовтневу революцію.
Ряд підлеглих Землячки, дивлячись на її садизм, намагалися достукатися до Кремля: розстрілюють усіх поспіль – лікарів, вчителів, медсестер, хворих у шпиталях, рибалок, робітників порту, колишніх гімназистів, священиків. У містах Криму на ліхтарях, деревах у парках та навіть на пам'ятниках висіли трупи. А ось перехожих не було – ховалися. У передмісті трупи розстріляних лежали трохи присипані землею. Багатьох ховали живцем.
Але Ленін не думав припиняти вакханалію Землячки, адже вона втілювала в життя його слова про диктатуру, яка «є влада, яка спирається на насильство і не пов'язана жодними законами». В інструкціях з терору Ленін писав: «шукайте людей твердіше».
У твердості Землячки, яку він особисто знав 20 років, Ленін не сумнівався. І дякував за вірність: Землячка стала першою жінкою, нагородженою орденом Червоного Прапора.
Померла Землячка у 70 років. І відразу ж, 1947 р., її ім'ям назвали вулицю в центрі Москви. Щоправда, 20 років тому вулиці повернули колишню назву – Велика Татарська. Але в інших містах Росії сотні вулиць носять ім'я Землячки, а люди, що поспішають по них, не підозрюють, що мають справу з Демоном. Прах революціонерки похований у Кремлівській стіні.
Донедавна вулиця Землячки була і в Києві, але 2005 року її перейменували на честь української художниці Тетяни Яблонської.
Чому в людині так мало людського? Шукаю відповідь на це питання у новому виданні книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#ЛюдськийФактор
Мати Терезу називають ватиканською вбивцею. І саме про неї йдеться у пісні, з якою Україну буде представлено на наступному Євробаченні.
Мати Тереза була злобною, жорстокою жінкою, з вині якою прийняли мученицьку смерть тисячі людей. В її “Домах для умирання” було заборонено давати знеболювальні засоби.
При своєму народженні 26 серпня 1910 року вона отримала ім'я Агнес Бояджиу.
Подорожуючи по всьому світу, Агнес скрізь вимагала заборони розлучень, оскільки кожен шлюб освячений Богом. Проте, коли її подруга, принцеса Діана, розлучилася з принцом Чарльзом, вона оголосила, що «це правильне рішення, оскільки з сім'ї пішла любов».
Крім цього, вона вимагала повної заборони всіх видів контрацептивів, а при нагадуванні про те, що вони перешкоджають поширенню СНІДу, заявляла, що СНІД - це «справедлива відплата за неправильну сексуальну поведінку». Ненавиділа вона і фемінізм.
Незважаючи на те, що Агнес скрізь закликала до скромного християнського способу життя, сама вона під час своїх численних подорожей світом воліла пересуватися в персональних літаках і гелікоптерах, а зупинялася у фешенебельних резиденціях.
Завдяки масованій пропаганді, мільйони людей повірили всесвітній благодійниці нещасних і надсилали її ордену свої пожертвування. Крім Нобелівської премії, мати Тереза та її орден здобули ще десятки премій від різних організацій на величезні суми. Однак про те, як вони витрачаються, нобелівська лауреатка говорити не любила. На прохання журналістів про інтерв'ю вона зазвичай відповідала: «Спілкуйтеся краще з Богом».
1981 року вона відвідала Гаїті, де правив Жан-Клод Дювальє, який отримав владу після смерті батька-диктатора. Здавалося, що хорошого можна сказати про ситуацію в найбіднішій країні Західної півкулі, де процвітають корупція та хвороби, і де сімейством Дювальє вчинено 60 тисяч явних та таємних політичних вбивств. Проте мати Тереза заявила, що ніде у світі не бачила такої близькості між бідняками та керівником держави. В результаті вона отримала від диктатора Гаїти 1,5 мільйона доларів.
Коли італієць Джорджіо Бруско, який особисто знав матір Терезу і відбув тюремне ув'язнення за керівництво мафією, дізнався про її канонізацію, він сказав: «Якщо вона свята, то я – Ісус Христос».
Лицемір - це людина, яка вбила обох батьків і просить поблажливості, посилаючись на те, що вона сирота.
Авраам Лінкольн
А скільки ж в людині людського? Шукаю відповідь на це питання у новому виданні книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Мати Терезу називають ватиканською вбивцею. І саме про неї йдеться у пісні, з якою Україну буде представлено на наступному Євробаченні.
Мати Тереза була злобною, жорстокою жінкою, з вині якою прийняли мученицьку смерть тисячі людей. В її “Домах для умирання” було заборонено давати знеболювальні засоби.
При своєму народженні 26 серпня 1910 року вона отримала ім'я Агнес Бояджиу.
Подорожуючи по всьому світу, Агнес скрізь вимагала заборони розлучень, оскільки кожен шлюб освячений Богом. Проте, коли її подруга, принцеса Діана, розлучилася з принцом Чарльзом, вона оголосила, що «це правильне рішення, оскільки з сім'ї пішла любов».
Крім цього, вона вимагала повної заборони всіх видів контрацептивів, а при нагадуванні про те, що вони перешкоджають поширенню СНІДу, заявляла, що СНІД - це «справедлива відплата за неправильну сексуальну поведінку». Ненавиділа вона і фемінізм.
Незважаючи на те, що Агнес скрізь закликала до скромного християнського способу життя, сама вона під час своїх численних подорожей світом воліла пересуватися в персональних літаках і гелікоптерах, а зупинялася у фешенебельних резиденціях.
Завдяки масованій пропаганді, мільйони людей повірили всесвітній благодійниці нещасних і надсилали її ордену свої пожертвування. Крім Нобелівської премії, мати Тереза та її орден здобули ще десятки премій від різних організацій на величезні суми. Однак про те, як вони витрачаються, нобелівська лауреатка говорити не любила. На прохання журналістів про інтерв'ю вона зазвичай відповідала: «Спілкуйтеся краще з Богом».
1981 року вона відвідала Гаїті, де правив Жан-Клод Дювальє, який отримав владу після смерті батька-диктатора. Здавалося, що хорошого можна сказати про ситуацію в найбіднішій країні Західної півкулі, де процвітають корупція та хвороби, і де сімейством Дювальє вчинено 60 тисяч явних та таємних політичних вбивств. Проте мати Тереза заявила, що ніде у світі не бачила такої близькості між бідняками та керівником держави. В результаті вона отримала від диктатора Гаїти 1,5 мільйона доларів.
Коли італієць Джорджіо Бруско, який особисто знав матір Терезу і відбув тюремне ув'язнення за керівництво мафією, дізнався про її канонізацію, він сказав: «Якщо вона свята, то я – Ісус Христос».
Лицемір - це людина, яка вбила обох батьків і просить поблажливості, посилаючись на те, що вона сирота.
Авраам Лінкольн
А скільки ж в людині людського? Шукаю відповідь на це питання у новому виданні книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#ЛюдськийФактор
“Не на часі” по-американськи
Холодного січневого ранку на одній зі станцій Вашингтонського метро людина почала грати на скрипці. Через три хвилини чоловік середних років, помітивши музиканта, зупинився на кілька секунд, а потім поспішив по своїх справах. Незабаром скрипаль отримав свій перший долар - жінка кинула гроші в кейс і, не зупиняючись, пішла. Хтось прихилився до стіни, щоб послухати скрипаля, але, подивившись на годинник, пішов далі.
Більше уваги на музиканта звернув 3-річний хлопчик, але мати повела його за собою.
За 45 хвилин, поки музикант грав, тільки 6 людей зупинялися на деякий час. Близько 20-ти пасажирів дали музикантові грошей. Коли скрипаль закінчив грати, цього ніхто не помітив. Нікто не аплодував. Ніхто не знав, що скрипалем був Джошуа Белл - один з найвіртуозніших музикантів світу. Щойно він виконав найскладніші твори на скрипці вартістю 3,5 мільйона доларів.
За два дні до гри Джошуа Белла в метро, всі квитки на його концерти в театрі Бостона були продані в середньому по $100. За 45 хвилин гри в метро повз нього пройшло 1100 людей, Джошуа виконав 6 п'єс Баха і зібрав лише 32 долари.
Проект "Джошуа Белл грає інкогніто в метро" був організований газетою Washington Post. Це був соціальний експеримент, мета якого - вивчити сприйняття, смак і пріоритети людей. А саме: чи можемо ми сприймати скарби в звичайному середовищі і в непідходящий час, і чи розпізнаємо ми талант в несподіваній обстановці?
Висновок експерименту невтішний: якщо ми не знаходимо хвилину, щоб зупинитися і послухати одного з кращих музикантів світу, який грає прекрасну музику, то як багато важливого в цьому житті ми здатні не помічати...
Вивчаю загадкову природу людини у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
“Не на часі” по-американськи
Холодного січневого ранку на одній зі станцій Вашингтонського метро людина почала грати на скрипці. Через три хвилини чоловік середних років, помітивши музиканта, зупинився на кілька секунд, а потім поспішив по своїх справах. Незабаром скрипаль отримав свій перший долар - жінка кинула гроші в кейс і, не зупиняючись, пішла. Хтось прихилився до стіни, щоб послухати скрипаля, але, подивившись на годинник, пішов далі.
Більше уваги на музиканта звернув 3-річний хлопчик, але мати повела його за собою.
За 45 хвилин, поки музикант грав, тільки 6 людей зупинялися на деякий час. Близько 20-ти пасажирів дали музикантові грошей. Коли скрипаль закінчив грати, цього ніхто не помітив. Нікто не аплодував. Ніхто не знав, що скрипалем був Джошуа Белл - один з найвіртуозніших музикантів світу. Щойно він виконав найскладніші твори на скрипці вартістю 3,5 мільйона доларів.
За два дні до гри Джошуа Белла в метро, всі квитки на його концерти в театрі Бостона були продані в середньому по $100. За 45 хвилин гри в метро повз нього пройшло 1100 людей, Джошуа виконав 6 п'єс Баха і зібрав лише 32 долари.
Проект "Джошуа Белл грає інкогніто в метро" був організований газетою Washington Post. Це був соціальний експеримент, мета якого - вивчити сприйняття, смак і пріоритети людей. А саме: чи можемо ми сприймати скарби в звичайному середовищі і в непідходящий час, і чи розпізнаємо ми талант в несподіваній обстановці?
Висновок експерименту невтішний: якщо ми не знаходимо хвилину, щоб зупинитися і послухати одного з кращих музикантів світу, який грає прекрасну музику, то як багато важливого в цьому житті ми здатні не помічати...
Вивчаю загадкову природу людини у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Актор-президент здорової людини
“Я наказав у разі виникнення загрози національній безпеці будити мене будь-коли, навіть якщо я перебуваю на засіданні уряду”.
Рональд Рейган
40-му президенту США завжди було притаманне почуття гумору. Але ж його реальне ставлення до безпеки рідної країни було доволі серйозним. Причому, не тільки під час президентства, а ще й задовго до того – у часи Другої світової, коли Рейган був актором.
На етапі своєї кар'єри актора він докладав зусиль, спрямованих на мобілізацію та підготовку країни до можливих викликів. Зв'язки молодого Рейгана з армійськими справами та патріотичний настрій простежувалися в різних аспектах його діяльності.
Серед іншого, Рональд Рейган брав участь у зйомках фільмів, що підкреслювали важливість оборони країни. Один із його відомих фільмів, "Сільські кавалерії" (1940), розповідав про події Війни за незалежність, і був спрямований на збудження національної гордості та патріотизму.
Крім того, під час Другої світової війни, Рейган був ведучим радіопрограми "News from the Front", у якій інформував слухачів про події на фронті, а також розповідав патріотичні історії, що надихали американців підтримувати зусилля як на фронті, так і в тилу.
Відомо, що Рейган брав активну участь в організації та проведенні благодійних заходів, що мали на меті збір коштів на потреби армії, і не тільки коштів, а ще й літаків, кораблів та іншого військового обладнання.
Під час різноманітних публічних заходів, які він проводив, як актор, Рейган закликав підтримувати військових та звертав увагу на важливість підготовки до захисту країни.
Він долучався до діяльності численних армійських та ветеранських організацій, які займалися підтримкою військових та їхніх сімей.
Рональд Рейган, будучи актором, брав активну участь у популяризації мобілізації серед американців. Його робота у цьому напрямку відіграла важливу роль у формуванні правильного погляду на оборону країни серед громадян США.
В перші роки свого президентства Рейган звернув особливу увагу на відродження військового потенціалу США. Він ініціював програми, спрямовані на зміцнення армії, озброєння та підвищення готовності країни до можливих загроз.
Одним з найвідоміших прикладів стало розгортання програми Strategic Defense Initiative, відомої як "Зоряні війни". Вона передбачала створення системи антибалістичної оборони для захисту США від можливого ядерного нападу.
Завершити хотілося б ще одним відомим жартом президента Рейгана:
“Мої співгромадяни американці. Я радий повідомити вас сьогодні, що підписав закон, який назавжди поставить росію поза законом. Ми почнемо бомбардування протягом п'яти хвилин”.
Більше цікавих розповідей про роль особистості в історії - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Актор-президент здорової людини
“Я наказав у разі виникнення загрози національній безпеці будити мене будь-коли, навіть якщо я перебуваю на засіданні уряду”.
Рональд Рейган
40-му президенту США завжди було притаманне почуття гумору. Але ж його реальне ставлення до безпеки рідної країни було доволі серйозним. Причому, не тільки під час президентства, а ще й задовго до того – у часи Другої світової, коли Рейган був актором.
На етапі своєї кар'єри актора він докладав зусиль, спрямованих на мобілізацію та підготовку країни до можливих викликів. Зв'язки молодого Рейгана з армійськими справами та патріотичний настрій простежувалися в різних аспектах його діяльності.
Серед іншого, Рональд Рейган брав участь у зйомках фільмів, що підкреслювали важливість оборони країни. Один із його відомих фільмів, "Сільські кавалерії" (1940), розповідав про події Війни за незалежність, і був спрямований на збудження національної гордості та патріотизму.
Крім того, під час Другої світової війни, Рейган був ведучим радіопрограми "News from the Front", у якій інформував слухачів про події на фронті, а також розповідав патріотичні історії, що надихали американців підтримувати зусилля як на фронті, так і в тилу.
Відомо, що Рейган брав активну участь в організації та проведенні благодійних заходів, що мали на меті збір коштів на потреби армії, і не тільки коштів, а ще й літаків, кораблів та іншого військового обладнання.
Під час різноманітних публічних заходів, які він проводив, як актор, Рейган закликав підтримувати військових та звертав увагу на важливість підготовки до захисту країни.
Він долучався до діяльності численних армійських та ветеранських організацій, які займалися підтримкою військових та їхніх сімей.
Рональд Рейган, будучи актором, брав активну участь у популяризації мобілізації серед американців. Його робота у цьому напрямку відіграла важливу роль у формуванні правильного погляду на оборону країни серед громадян США.
В перші роки свого президентства Рейган звернув особливу увагу на відродження військового потенціалу США. Він ініціював програми, спрямовані на зміцнення армії, озброєння та підвищення готовності країни до можливих загроз.
Одним з найвідоміших прикладів стало розгортання програми Strategic Defense Initiative, відомої як "Зоряні війни". Вона передбачала створення системи антибалістичної оборони для захисту США від можливого ядерного нападу.
Завершити хотілося б ще одним відомим жартом президента Рейгана:
“Мої співгромадяни американці. Я радий повідомити вас сьогодні, що підписав закон, який назавжди поставить росію поза законом. Ми почнемо бомбардування протягом п'яти хвилин”.
Більше цікавих розповідей про роль особистості в історії - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Бог не може бути скрізь одночасно, тому він створив матерів.
Джудітта Челентано – мама того самого Адріано Челентано.
Адріано народився, коли його матері було 43 роки. Вона довго не могла повірити, що вагітна, мало не накричала на лікаря, який їй про це повідомив. Тоді Джудітта Челентано вирішила, що дитина або народиться мертвою, або помре невдовзі після народження - "це син старих!". Вона була настільки в цьому впевнена, що навіть не готувала пелюшок і сорочечок. Коли дитина, на її подив, з'явилася на світ здоровою, її довелося закутувати в клапті, нашвидкуруч нарізані з батьківських сорочок.
Ім'я немовля отримало на честь сестри Адріани, яку ніколи не бачив - вона померла ще до його народження, коли їй було дев'ять років. Мати любила Адріано, і саме вона пророкувала йому кар'єру. Якось несподівано вона сказала:
- Ти, коли виростеш, маєш стати або співаком, або цирульником.
Юний Адріано відповів:
- Ні, співаком – ні, ніяк. Я не вмію, не знаю, з якого боку розпочати, і потім, я ніколи не співав. Це ви все співаєте! (Сім'я справді була дуже музичною).
Зрештою він почав займатися ремонтом годинників. А паралельно все-таки зацікавився музикою – американським рок-н-роллом, який стрімко входив у моду.
Так і розпочалася історія великого Адріано Челентано.
Хоча мати любила класичні старомодні пісні, вона підтримала сина і змусила себе полюбити рок-н-ролл - довго слухала цю музику, роблячи звук голосніше.
Коли Адріано одружився з красунею Клаудією Морі, мама вона дуже тепло прийняла невістку (на думку самого Челентано, його мати і дружина були жінками одного типу). Якщо Челентано з дружиною сперечався, то його мати найчастіше вставала на бік невістки, навіть, коли розуміла, що син правий. І називала її найкрасивішою жінкою у світі.
Якби світом правили матері, то не було б чортових воєн.
Саллі Маргарет Філд
Більше цікавих історій, високої поезії та мудрих афоризмів - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Бог не може бути скрізь одночасно, тому він створив матерів.
Джудітта Челентано – мама того самого Адріано Челентано.
Адріано народився, коли його матері було 43 роки. Вона довго не могла повірити, що вагітна, мало не накричала на лікаря, який їй про це повідомив. Тоді Джудітта Челентано вирішила, що дитина або народиться мертвою, або помре невдовзі після народження - "це син старих!". Вона була настільки в цьому впевнена, що навіть не готувала пелюшок і сорочечок. Коли дитина, на її подив, з'явилася на світ здоровою, її довелося закутувати в клапті, нашвидкуруч нарізані з батьківських сорочок.
Ім'я немовля отримало на честь сестри Адріани, яку ніколи не бачив - вона померла ще до його народження, коли їй було дев'ять років. Мати любила Адріано, і саме вона пророкувала йому кар'єру. Якось несподівано вона сказала:
- Ти, коли виростеш, маєш стати або співаком, або цирульником.
Юний Адріано відповів:
- Ні, співаком – ні, ніяк. Я не вмію, не знаю, з якого боку розпочати, і потім, я ніколи не співав. Це ви все співаєте! (Сім'я справді була дуже музичною).
Зрештою він почав займатися ремонтом годинників. А паралельно все-таки зацікавився музикою – американським рок-н-роллом, який стрімко входив у моду.
Так і розпочалася історія великого Адріано Челентано.
Хоча мати любила класичні старомодні пісні, вона підтримала сина і змусила себе полюбити рок-н-ролл - довго слухала цю музику, роблячи звук голосніше.
Коли Адріано одружився з красунею Клаудією Морі, мама вона дуже тепло прийняла невістку (на думку самого Челентано, його мати і дружина були жінками одного типу). Якщо Челентано з дружиною сперечався, то його мати найчастіше вставала на бік невістки, навіть, коли розуміла, що син правий. І називала її найкрасивішою жінкою у світі.
Якби світом правили матері, то не було б чортових воєн.
Саллі Маргарет Філд
Більше цікавих історій, високої поезії та мудрих афоризмів - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі новинки нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Лиш боротись - значить жить!
Іван Франко
1944 року нацисти вторглися до Угорщини. Саме там мешкала лікар Гізелла Перл. Її переселили спочатку в єврейське гетто, а потім із усією родиною відправили до концтабору. Там багатьох полонених одразу після прибуття відвезли до крематорію, але деяких, піддавши принизливій процедурі дезінфекції, залишили в таборі та розподілили по блоках. Гізелла потрапила саме до другої групи.
Її призначили асистенткою до “лікаря” Йозефа Менгеле у клініці табору. За вказівкою Менгеле, табірні лікарі мали повідомляти про всіх вагітних. Він використав їх для своїх жахливих дослідів над жінками та над їхніми дітьми. Гізелла, щоб не допустити цього, намагалася позбавити жінок від вагітності, потай роблячи їм аборти і викликаючи штучні пологи, аби вони не потрапили до Менгеле.
Наступного дня після операції жінкам уже доводилося виходити на роботу, щоб не викликати підозри. І, аби жінки могли відлежатись, Гізелла ставила їм діагноз – важка пневмонія. Близько трьох тисяч операцій провела доктор Гізелла Перл в Освенцимі, сподіваючись, що прооперовані нею жінки ще зможуть народити дітей у майбутньому.
Дорогою до Освенцима, в опечатаному вагоні, Перл домовилася з чоловіком і батьком зустрітися після війни в Єрусалимі. На жаль, до Єрусалиму 1957 року вона прибула одна.
В Ізраїлі вона знайшла заспокоєння лише тоді, коли прийняла пологи у трьох тисяч жінок.
Після війни Гізелла Перл написала книгу спогадів "Я була професором в Освенцимі".
Продовжую вивчати людську природу у третьому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Лиш боротись - значить жить!
Іван Франко
1944 року нацисти вторглися до Угорщини. Саме там мешкала лікар Гізелла Перл. Її переселили спочатку в єврейське гетто, а потім із усією родиною відправили до концтабору. Там багатьох полонених одразу після прибуття відвезли до крематорію, але деяких, піддавши принизливій процедурі дезінфекції, залишили в таборі та розподілили по блоках. Гізелла потрапила саме до другої групи.
Її призначили асистенткою до “лікаря” Йозефа Менгеле у клініці табору. За вказівкою Менгеле, табірні лікарі мали повідомляти про всіх вагітних. Він використав їх для своїх жахливих дослідів над жінками та над їхніми дітьми. Гізелла, щоб не допустити цього, намагалася позбавити жінок від вагітності, потай роблячи їм аборти і викликаючи штучні пологи, аби вони не потрапили до Менгеле.
Наступного дня після операції жінкам уже доводилося виходити на роботу, щоб не викликати підозри. І, аби жінки могли відлежатись, Гізелла ставила їм діагноз – важка пневмонія. Близько трьох тисяч операцій провела доктор Гізелла Перл в Освенцимі, сподіваючись, що прооперовані нею жінки ще зможуть народити дітей у майбутньому.
Дорогою до Освенцима, в опечатаному вагоні, Перл домовилася з чоловіком і батьком зустрітися після війни в Єрусалимі. На жаль, до Єрусалиму 1957 року вона прибула одна.
В Ізраїлі вона знайшла заспокоєння лише тоді, коли прийняла пологи у трьох тисяч жінок.
Після війни Гізелла Перл написала книгу спогадів "Я була професором в Освенцимі".
Продовжую вивчати людську природу у третьому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Колись давно Диявол вирішив похвалитися і виставив на загальний огляд усі інструменти свого ремесла. Він обережно склав їх в скляній вітрині і прикріпив до них ярлики, щоб усі знали, що це таке, і яка вартість кожного з них.
Що це була за колекція! Тут були і блискучий Кинджал Заздрості, і Молот Гніву, і Капкан Жадоби. З обережністю на поличках були розкладені усі знаряддя Страху, Гордині і Ненависті. Усі інструменти лежали на гарних подушечках і викликали захоплення кожного відвідувача Пекла.
А на найвіддаленішій полиці лежав маленький, непоказний і досить підтяганий на вигляд дерев'яний клинок з ярликом "Зневіра". На подив, його вартість була вища, ніж усіх інших інструментів, разом узятих. На питання, чому Диявол так високо цінує цей предмет, той відповів:
- Це єдиний інструмент в моєму арсеналі, на який я можу покластися, якщо усі інші виявляться безсилими.
Івін з ніжністю погладив дерев'яний клинок, додавши:
- Якщо мені вдається вбити його в голову людини, він відкриває двері для усіх інших інструментів.
Немає гірше гріха, і немає нічого жахливішого і гіршого духу зневіри.
Серафим Саровський
Зневіра - один з хворобливих проявів життя.
Євген Сверстюк
Більше мудрих притч та влучних афоризмів - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Колись давно Диявол вирішив похвалитися і виставив на загальний огляд усі інструменти свого ремесла. Він обережно склав їх в скляній вітрині і прикріпив до них ярлики, щоб усі знали, що це таке, і яка вартість кожного з них.
Що це була за колекція! Тут були і блискучий Кинджал Заздрості, і Молот Гніву, і Капкан Жадоби. З обережністю на поличках були розкладені усі знаряддя Страху, Гордині і Ненависті. Усі інструменти лежали на гарних подушечках і викликали захоплення кожного відвідувача Пекла.
А на найвіддаленішій полиці лежав маленький, непоказний і досить підтяганий на вигляд дерев'яний клинок з ярликом "Зневіра". На подив, його вартість була вища, ніж усіх інших інструментів, разом узятих. На питання, чому Диявол так високо цінує цей предмет, той відповів:
- Це єдиний інструмент в моєму арсеналі, на який я можу покластися, якщо усі інші виявляться безсилими.
Івін з ніжністю погладив дерев'яний клинок, додавши:
- Якщо мені вдається вбити його в голову людини, він відкриває двері для усіх інших інструментів.
Немає гірше гріха, і немає нічого жахливішого і гіршого духу зневіри.
Серафим Саровський
Зневіра - один з хворобливих проявів життя.
Євген Сверстюк
Більше мудрих притч та влучних афоризмів - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Прийде час, коли люди дивитимуться на вбивцю тварини так само, як вони дивляться зараз на вбивцю людини.
Леонардо Да Вінчі
Британія оголосила війну Німеччині 3 вересня 1939 року. Проте неминучість конфлікту була зрозуміла ще на початку року. У цих умовах британська влада склала план оборони. Одним із найдивніших його пунктів стала рекомендація щодо знищення свійських тварин.
Влада вважала, що господарі тварин ділитимуть з ними свої пайки, та ще й витрачання часу на улюбленців вважали нераціональним. Чи варто дарувати тепло та турботу котам та собакам, коли цей час можна витратити на складання торпед та кулеметів для країни? Чиновники вирішили, що ні – це недозволена розкіш!
Було розгорнуто пропагандистську кампанію. Господарям пропонували "гуманно" вбити свого вихованця скотобійним пістолетом. Ввічливі співробітники Національного комітету захисту від авіаударів (NARPAC) надавали послугу з оренди таких пристроїв. Піддавшись духу колективізму, англійці (решту Британії ця доля минула) понесли тварин на забій або забивали їх самі.
Як саме вбивство домашнього улюбленця допоможе у війні із нацистами, ніхто пояснити так і не зміг. Але коли пропагандистський туман розвіявся, і люди почали масово обурюватися, було пізно. Майже мільйон тварин було знищено. Причому було дві хвилі: на початку війни, тобто у вересні 1939, і з початком перших бомбардувань, у вересні 1940. Подія увійшла в історію як “Британська різанина домашніх тварин”.
На щастя, не всі піддалися істерії, і багато хто намагався врятувати своїх та чужих тварин від смерті. Наприклад, Ніна Дуглас-Гамільтон, герцогиня Гамільтон, яка була відомою кошатницею, організувала гігантський притулок, який урятував десятки тисяч кішок. А притулок для собак і кішок у Баттерсі, організований добровольцями, зумів прогодувати понад 145 тисяч тварин. Ентузіастам вдалося вмовити сотні тисяч людей не вбивати вихованців, а відносити їх до притулків.
Бажаючи загладити провину за організацію істерії, комітет NARPAC з якогось моменту почав вести протилежну кампанію, закликаючи рятувати тварин. Замість вбивства котів і собак, служба почала рятувати їх з-під завалів після бомбардувань і навіть спонсорувала придбання спеціальних ящиків, які б допомогли вихованцям пережити газову атаку.
З середини війни комітет почав популяризувати "порятунок тварин від нацистів" з тим же запалом, з яким колись рекомендував їх позбавлятися.
Так, панове, Махатма Ганді стверджував, що велич та моральний прогрес нації можна виміряти тим, як у цій нації ставляться до тварин.
Головна мета земного існування – зберегти у собі людину. Про це – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Прийде час, коли люди дивитимуться на вбивцю тварини так само, як вони дивляться зараз на вбивцю людини.
Леонардо Да Вінчі
Британія оголосила війну Німеччині 3 вересня 1939 року. Проте неминучість конфлікту була зрозуміла ще на початку року. У цих умовах британська влада склала план оборони. Одним із найдивніших його пунктів стала рекомендація щодо знищення свійських тварин.
Влада вважала, що господарі тварин ділитимуть з ними свої пайки, та ще й витрачання часу на улюбленців вважали нераціональним. Чи варто дарувати тепло та турботу котам та собакам, коли цей час можна витратити на складання торпед та кулеметів для країни? Чиновники вирішили, що ні – це недозволена розкіш!
Було розгорнуто пропагандистську кампанію. Господарям пропонували "гуманно" вбити свого вихованця скотобійним пістолетом. Ввічливі співробітники Національного комітету захисту від авіаударів (NARPAC) надавали послугу з оренди таких пристроїв. Піддавшись духу колективізму, англійці (решту Британії ця доля минула) понесли тварин на забій або забивали їх самі.
Як саме вбивство домашнього улюбленця допоможе у війні із нацистами, ніхто пояснити так і не зміг. Але коли пропагандистський туман розвіявся, і люди почали масово обурюватися, було пізно. Майже мільйон тварин було знищено. Причому було дві хвилі: на початку війни, тобто у вересні 1939, і з початком перших бомбардувань, у вересні 1940. Подія увійшла в історію як “Британська різанина домашніх тварин”.
На щастя, не всі піддалися істерії, і багато хто намагався врятувати своїх та чужих тварин від смерті. Наприклад, Ніна Дуглас-Гамільтон, герцогиня Гамільтон, яка була відомою кошатницею, організувала гігантський притулок, який урятував десятки тисяч кішок. А притулок для собак і кішок у Баттерсі, організований добровольцями, зумів прогодувати понад 145 тисяч тварин. Ентузіастам вдалося вмовити сотні тисяч людей не вбивати вихованців, а відносити їх до притулків.
Бажаючи загладити провину за організацію істерії, комітет NARPAC з якогось моменту почав вести протилежну кампанію, закликаючи рятувати тварин. Замість вбивства котів і собак, служба почала рятувати їх з-під завалів після бомбардувань і навіть спонсорувала придбання спеціальних ящиків, які б допомогли вихованцям пережити газову атаку.
З середини війни комітет почав популяризувати "порятунок тварин від нацистів" з тим же запалом, з яким колись рекомендував їх позбавлятися.
Так, панове, Махатма Ганді стверджував, що велич та моральний прогрес нації можна виміряти тим, як у цій нації ставляться до тварин.
Головна мета земного існування – зберегти у собі людину. Про це – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#ЛюдськийФактор
- Скільки пальців я показую, Вінстоне?
- Чотири.
- А якщо партія каже, що їх не чотири, а п’ять, тоді скільки?
Джордж Орвелл, “1984”
Я з самого дитинства полюбляв розіграші. І ще в старших класах школи ми з моїми однокласниками, переїжджаючи взимку через Дніпро, дивлячись через вікна на засніжені береги Дніпра, робили такий флешмоб - кидалися до вікон і кричали: “О! Дельфіни! Дельфіни!” або там “Пінгвіни!”, для розмаїття.
Наші старші товариші розповідали про свої витівки. Вони були студентами театрального інституту і, коли вони йшли від Карпенка-Карого до Золотих воріт, полюбляли такий прийом - зупиняли перехожих і запитували: “Вы не подскажете, вот улица Врангеля — она справа или слева? А площадь Колчака - она уже за цирком?” або “Вот где-то здесь переулок Деникина?”. Перехожий на хвилиночку замислювався, потім починав усміхатися, розуміючи, що це розіграш.
Але достатньо було поміняти прізвища Врангеля, Колчака чи Денікіна на прізвища Бандери, Мазепи чи Петлюри, реакція була абсолютно іншою - замість усмішки був страх, люди жахалися і дивилися на цих студентів уже не як на жартівників, а як на провокаторів.
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02qzstVpbEQRHXUZuzjSFJWQRWLz6fXp17VnuTGSp9QQZutNC5rK664p4TvfoWFwctl
- Скільки пальців я показую, Вінстоне?
- Чотири.
- А якщо партія каже, що їх не чотири, а п’ять, тоді скільки?
Джордж Орвелл, “1984”
Я з самого дитинства полюбляв розіграші. І ще в старших класах школи ми з моїми однокласниками, переїжджаючи взимку через Дніпро, дивлячись через вікна на засніжені береги Дніпра, робили такий флешмоб - кидалися до вікон і кричали: “О! Дельфіни! Дельфіни!” або там “Пінгвіни!”, для розмаїття.
Наші старші товариші розповідали про свої витівки. Вони були студентами театрального інституту і, коли вони йшли від Карпенка-Карого до Золотих воріт, полюбляли такий прийом - зупиняли перехожих і запитували: “Вы не подскажете, вот улица Врангеля — она справа или слева? А площадь Колчака - она уже за цирком?” або “Вот где-то здесь переулок Деникина?”. Перехожий на хвилиночку замислювався, потім починав усміхатися, розуміючи, що це розіграш.
Але достатньо було поміняти прізвища Врангеля, Колчака чи Денікіна на прізвища Бандери, Мазепи чи Петлюри, реакція була абсолютно іншою - замість усмішки був страх, люди жахалися і дивилися на цих студентів уже не як на жартівників, а як на провокаторів.
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02qzstVpbEQRHXUZuzjSFJWQRWLz6fXp17VnuTGSp9QQZutNC5rK664p4TvfoWFwctl
#ЛюдськийФактор
Одного разу професор фізико-математичного факультету написав на дошці велику цифру 1 і, подивившись на студентів, пояснив:
- Це ваша людяність. Найнеобхідніша в житті якість.
Потім, поряд із цифрою 1 написав 0 і сказав:
- А це - ваші здобутки, які з людяністю збільшили вас у 10 разів.
Ще один нуль – досвід.
І так додавав нуль за нулем: обережність, вихованість, кохання…
- Кожен доданий нуль у 10 разів покращує людину, - сказав професор.
Несподівано він стер цифру 1, що стояла на початку ряду. На дошці залишилися нікчемні, нулі, що нічого не означають. Професор зробив висновок:
- Якщо у вас не буде людяності, решта – нічого не варте.
На фото: американський військовий кореспондент Френк Прейтон годує кошеня з піпетки. Війна у Кореї, 1952 рік.
Яскраві приклади людяності описані у моїй книзі “Людський Фактор”.
Усі бестселери нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
Одного разу професор фізико-математичного факультету написав на дошці велику цифру 1 і, подивившись на студентів, пояснив:
- Це ваша людяність. Найнеобхідніша в житті якість.
Потім, поряд із цифрою 1 написав 0 і сказав:
- А це - ваші здобутки, які з людяністю збільшили вас у 10 разів.
Ще один нуль – досвід.
І так додавав нуль за нулем: обережність, вихованість, кохання…
- Кожен доданий нуль у 10 разів покращує людину, - сказав професор.
Несподівано він стер цифру 1, що стояла на початку ряду. На дошці залишилися нікчемні, нулі, що нічого не означають. Професор зробив висновок:
- Якщо у вас не буде людяності, решта – нічого не варте.
На фото: американський військовий кореспондент Френк Прейтон годує кошеня з піпетки. Війна у Кореї, 1952 рік.
Яскраві приклади людяності описані у моїй книзі “Людський Фактор”.
Усі бестселери нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
#ЛюдськийФактор
Якщо ви не можете стати першим у категорії, створіть нову категорію, де ви зможете бути першим.
Гуру маркетингу Джек Траут
У компанію з розсилки товарів влаштувався молодий менеджер на ім'я Джеймс. І, як на зло, саме в цей час прийшла партія яблук, побитих морозом та покритих чорними плямами.
Фрукти призначалися для розсилки замовникам, але побачивши, в якому стані яблука, керівництво компанії жахнулося.
Менеджери ламали голови, не знаючи, що робити. І тоді вони вирішили доручити реалізацію яблук новачкові. Нехай спробує на смак гіркоту відмов, негативних листів та дзвінків від розлючених замовників.
Звалювати всю важку роботу на новачків – політика багатьох компаній.
Продовження за посиланням: https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid0272AxDA9tkfV1o5yK5SgrQPaeHoWKvXz1pCtK2Z85tTt25Uvs3JrNh7gbakW9WnKjl
Якщо ви не можете стати першим у категорії, створіть нову категорію, де ви зможете бути першим.
Гуру маркетингу Джек Траут
У компанію з розсилки товарів влаштувався молодий менеджер на ім'я Джеймс. І, як на зло, саме в цей час прийшла партія яблук, побитих морозом та покритих чорними плямами.
Фрукти призначалися для розсилки замовникам, але побачивши, в якому стані яблука, керівництво компанії жахнулося.
Менеджери ламали голови, не знаючи, що робити. І тоді вони вирішили доручити реалізацію яблук новачкові. Нехай спробує на смак гіркоту відмов, негативних листів та дзвінків від розлючених замовників.
Звалювати всю важку роботу на новачків – політика багатьох компаній.
Продовження за посиланням: https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid0272AxDA9tkfV1o5yK5SgrQPaeHoWKvXz1pCtK2Z85tTt25Uvs3JrNh7gbakW9WnKjl
#ЛюдськийФактор
Ця картина має назву "Очікування і нагорода".
Американська художниця Анна Роуз Бейн почала її писати, перебуваючи на 34-му тижні вагітності і закінчила через 2 тижні після народження доньки.
Анна Роуз вирішила залишити картину собі через занадто особисту прихильність до цієї роботи. Але коли художниця розмістила фото своєї картини у соцмережі, хвиля позитивного реагування дуже здивувала її. Протягом тижня картина активно поширювалася Америкою, а сама художниця отримала надзвичайно велику кількість позитивних відгуків і повідомлень.
Анна Роуз у своєму блозі висловила сподівання, що її робота допоможе якійсь вагітній жінці прийняти правильне рішення і вибрати своїй дитині життя.
“Кожна народжена дитина - це звістка про те, що Бог ще не розчарувався в людях”. Рабіндранат Тагор
Життя людини у всіх його проявах - у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Ця картина має назву "Очікування і нагорода".
Американська художниця Анна Роуз Бейн почала її писати, перебуваючи на 34-му тижні вагітності і закінчила через 2 тижні після народження доньки.
Анна Роуз вирішила залишити картину собі через занадто особисту прихильність до цієї роботи. Але коли художниця розмістила фото своєї картини у соцмережі, хвиля позитивного реагування дуже здивувала її. Протягом тижня картина активно поширювалася Америкою, а сама художниця отримала надзвичайно велику кількість позитивних відгуків і повідомлень.
Анна Роуз у своєму блозі висловила сподівання, що її робота допоможе якійсь вагітній жінці прийняти правильне рішення і вибрати своїй дитині життя.
“Кожна народжена дитина - це звістка про те, що Бог ще не розчарувався в людях”. Рабіндранат Тагор
Життя людини у всіх його проявах - у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX