"Родезійська війна в буші"- надзвичайно вдала назва. Кожне слово характеризувало один із аспектів того періоду, і якщо поняття "Родезія" і "війна" я, так чи інакше, вже розкривав, то сьогодні настав час проговорити про "буш". Умови в яких доводилося вести війну були, м'яко кажучи, несприятливими.
Буш, що являв собою малопрохідну місцевість, вкриту кущами- вкривав більшу частину території Родезії, і саме на такій місцевості доводилося проводити більшість військових операцій. При цьому, висота і густота кущів варіювалася: в одних місцях місцевість на десятки кілометрів була вкрита слоновою травою, висотою по груди- без жодних дерев і укриттів від сонця. В інших- кущі були непролазними, висотою в людський зріст- першому бійцю з групи доводилося прорубати шлях ножем під назвою "панга"- багато годин поспіль. Від трави і кущів солдати вічно були вкриті подряпинами- які в цих умовах починали швидко гноїтися. Камуфляжну форму, яка в таких умовах швидко рвалася- лагодили прямо тут, в буші. 5-6 патрулів і форму замінювали на нову, адже стара вже перетворювалася в лахміття.
Кліматичні умови, в яких родезійцям доводилося вести бойові дії стали для армійців чи не більшою проблемою, ніж терористи. Поза межами центральних регіонів Родезії, де середня температура була досить комфортною- 23-26 градусів, літо було надзвичайно жарким. В літку великою проблемою було поповнення запасів води- термін операції і маршрут групи часто корегувався в залежності від наявності такого ресурсу. Найбільш популярним місцем для засідки був колодязь: і знаючи це, бійці все одно йшли поповнювати запаси: терористи мали шанс їх вбити, але спрага вбила б точно. Іноді, в критичних умовах, бійці пили фізрозчин, яким розбавляли сублімовані бульйони, аби хоч якось побороти спрагу. Солдати постійно пітніли, піт заливав очі- саме тому можна часто побачити на фото пов'язки, які вони накладали на лоба з метою вберегти очі від соленого поту. Про постійні сонячні теж не додавали бійцям боєздатності.
Буш, що являв собою малопрохідну місцевість, вкриту кущами- вкривав більшу частину території Родезії, і саме на такій місцевості доводилося проводити більшість військових операцій. При цьому, висота і густота кущів варіювалася: в одних місцях місцевість на десятки кілометрів була вкрита слоновою травою, висотою по груди- без жодних дерев і укриттів від сонця. В інших- кущі були непролазними, висотою в людський зріст- першому бійцю з групи доводилося прорубати шлях ножем під назвою "панга"- багато годин поспіль. Від трави і кущів солдати вічно були вкриті подряпинами- які в цих умовах починали швидко гноїтися. Камуфляжну форму, яка в таких умовах швидко рвалася- лагодили прямо тут, в буші. 5-6 патрулів і форму замінювали на нову, адже стара вже перетворювалася в лахміття.
Кліматичні умови, в яких родезійцям доводилося вести бойові дії стали для армійців чи не більшою проблемою, ніж терористи. Поза межами центральних регіонів Родезії, де середня температура була досить комфортною- 23-26 градусів, літо було надзвичайно жарким. В літку великою проблемою було поповнення запасів води- термін операції і маршрут групи часто корегувався в залежності від наявності такого ресурсу. Найбільш популярним місцем для засідки був колодязь: і знаючи це, бійці все одно йшли поповнювати запаси: терористи мали шанс їх вбити, але спрага вбила б точно. Іноді, в критичних умовах, бійці пили фізрозчин, яким розбавляли сублімовані бульйони, аби хоч якось побороти спрагу. Солдати постійно пітніли, піт заливав очі- саме тому можна часто побачити на фото пов'язки, які вони накладали на лоба з метою вберегти очі від соленого поту. Про постійні сонячні теж не додавали бійцям боєздатності.
Зима характеризувалася постійними опадами і була більш прохолодною. І хоч проблема з джерелами води зникала сама собою, додавалась інакша- тропічні інфекції. У річках і озерах часто водилися місцеві прісноводні молюски та їх личинки-паразити, що при вживанні необробленої термічно води, або купанні в ній призводили до більгарціозу, важкій тропічній хворобі.
Великі калюжі ж, своєю чергою, кишіли личинками малярійних москітів- а, відповідно, і самими москітами. Малярія була дуже розповсюдженою. І хоча від малярії існували спеціальні таблетки, солдати їх не любили: вони викликали слабкість і сонливість. Часто солдати брехали лікарям, що перенесли малярію в дитинстві, аби тільки не вживати їх. Часто це небажання пити препарати завершувалося у госпіталі ж важкою формою хвороби. Також солдати страждали від різноманітних тропічних інфекцій, деякі з яких лікарі навіть не в силах були діагностувати. Всі бійці, після повернення на базу з бушу, проходили обов'язкове медичне обстеження. Від банальної дизентерії і різних паразитичних і грибкових захворювань до смертельної чуми, приправленої маловідомими і надзвичайно рідкими тропічними інфекціями- ось з чим доводилося боротися родезійським та південноафриканським лікарям, коли їх з бушу в собі привозили солдати.
Втім, москіти були не єдиними комахами, які заважали солдатам жити. Мухи-мопачі, невеличкі літаючі паскуди- зліталися на запах солі і поту. Вони роїлися навколо солдат сотнями- і чим більше боєць їх вбивав, тим більше їх зліталось. Протимоскітні сітки, які бійці носили з собою- не дуже то й допомагали, коли сотні мух обліпляли їх настільки щільно, що через сітку вже неможливо було нормально дивитись. Крім вищезазначених комах були ще й тропічні оси, шершні, павуки і скорпіони. Навіть отруйні метелики, що зліталися на запах аміаку, що міститься в людській сечі.
Отже, навіть просте перебування в буші може просто вбити людину. Додайте до цього причину перебування в цьому буші- бойові дії і отримаєте приблизне уявлення про те, як же непросто було вести цю війну. І все одно- буш був частиною Родезії, частиною Батьківщини цих солдат- і тому вони готові були воювати там, натягуючи посмішку на роздряпане кущами, покушене комахами, вкрите потом, хворобливе і втомлене обличчя.
Великі калюжі ж, своєю чергою, кишіли личинками малярійних москітів- а, відповідно, і самими москітами. Малярія була дуже розповсюдженою. І хоча від малярії існували спеціальні таблетки, солдати їх не любили: вони викликали слабкість і сонливість. Часто солдати брехали лікарям, що перенесли малярію в дитинстві, аби тільки не вживати їх. Часто це небажання пити препарати завершувалося у госпіталі ж важкою формою хвороби. Також солдати страждали від різноманітних тропічних інфекцій, деякі з яких лікарі навіть не в силах були діагностувати. Всі бійці, після повернення на базу з бушу, проходили обов'язкове медичне обстеження. Від банальної дизентерії і різних паразитичних і грибкових захворювань до смертельної чуми, приправленої маловідомими і надзвичайно рідкими тропічними інфекціями- ось з чим доводилося боротися родезійським та південноафриканським лікарям, коли їх з бушу в собі привозили солдати.
Втім, москіти були не єдиними комахами, які заважали солдатам жити. Мухи-мопачі, невеличкі літаючі паскуди- зліталися на запах солі і поту. Вони роїлися навколо солдат сотнями- і чим більше боєць їх вбивав, тим більше їх зліталось. Протимоскітні сітки, які бійці носили з собою- не дуже то й допомагали, коли сотні мух обліпляли їх настільки щільно, що через сітку вже неможливо було нормально дивитись. Крім вищезазначених комах були ще й тропічні оси, шершні, павуки і скорпіони. Навіть отруйні метелики, що зліталися на запах аміаку, що міститься в людській сечі.
Отже, навіть просте перебування в буші може просто вбити людину. Додайте до цього причину перебування в цьому буші- бойові дії і отримаєте приблизне уявлення про те, як же непросто було вести цю війну. І все одно- буш був частиною Родезії, частиною Батьківщини цих солдат- і тому вони готові були воювати там, натягуючи посмішку на роздряпане кущами, покушене комахами, вкрите потом, хворобливе і втомлене обличчя.
Африканська фауна, у всьому своєму різноманітті, зазвичай є вкрай недружньою до людини. Леви, гепарди, носороги, крокодили, гієни- всі ці тварини за певних умов можуть бути небезпечними не тільки для самотнього мандрівника бушем, а й до групи людей- навіть озброєних солдатів.
І хоч задокументовано багато випадків конфронтації між хижаками і солдатами Родезійських Сил Безпеки, було два дуже цікаві випадки, коли спецпризначенці родезійського САС були атаковані... слонами.
Вперше це сталося у 1970 році. Група бійців САС, яка займалася вистеженням бойовиків в долині річки Замбезі, натрапила на стадо слонів. Зазвичай слони не нападають на людей, за винятком випадків, коли вони спровоковані або перелякані. Знаючи це, сасівці вирішили пройти повз стадо. Втім, цього разу, абсолютно неочікувано, велика слониха кинулася на одного з бійців та проштрикнула його бивнем- він пройшов через легеню і вийшов зі спини. Слониха підняла чоловіка в повітря, добряче його потрусила, а опісля скинула його на землю та кілька разів на нього наступила. Після усіх цих дій, слониха просто розвернулася і побігла до стада. Операцію по вистеженню довелося перервати для організації негайної евакуації. САСівець, на диво, вижив- отримавши на пам'ять сімдесят швів.
Другий випадок трапився через кілька днів після першого. Стік з чотирьох бійців САС пересувалася густим бушем. Раптово, вони натрапили на агресивного слона, який з'явився буквально нізвідки. Читачеві може здатися, що тварина таких розмірів не може підійти до людей непоміченою. Втім, кожен мисливець на слонів підтвердить- слони можуть бути напрочуд тихими, якщо того захочуть.
Отже, слон кинувся на бійця, Марка Крюгера, який при виді слона кинувся тікати. Коли до слона лишилося кількадесят метрів, Марк розвернувся та відкрив вогонь по тварині, яка повністю проігнорувала поранення. Крюгера врятував його напарник, новачок на ім'я Роберт Макензі, який короткою чергою зі своєї гвинтівки поцілив звірюзі в голову. Слон, від отриманих поранень, зупинився- і тут же був добитий вогнем двох інших солдат.
Коли бійці оглянули тіло тварини то зрозуміли причину її агресії. Перед ними лежала мертва слониха- занадто стара, аби обдирати кору з дерев і самостійно шукати собі їжу. В такому віці слони, зазвичай, помирають від лап хижаків, їх характер стає більш агресивним.
Після обох випадків, САСівці почали уникати будь-яких зустрічей зі слонами. Інколи вони були змушені закладати гак у кілька кілометрів, аби обійти чергове стадо. В ті дні, коли вони використовували тропи слонів в буші, аби полегшити собі шлях- солдати були ще більш акуратними, гарно пам'ятаючи історії, які їм повідали побратими.
І хоч задокументовано багато випадків конфронтації між хижаками і солдатами Родезійських Сил Безпеки, було два дуже цікаві випадки, коли спецпризначенці родезійського САС були атаковані... слонами.
Вперше це сталося у 1970 році. Група бійців САС, яка займалася вистеженням бойовиків в долині річки Замбезі, натрапила на стадо слонів. Зазвичай слони не нападають на людей, за винятком випадків, коли вони спровоковані або перелякані. Знаючи це, сасівці вирішили пройти повз стадо. Втім, цього разу, абсолютно неочікувано, велика слониха кинулася на одного з бійців та проштрикнула його бивнем- він пройшов через легеню і вийшов зі спини. Слониха підняла чоловіка в повітря, добряче його потрусила, а опісля скинула його на землю та кілька разів на нього наступила. Після усіх цих дій, слониха просто розвернулася і побігла до стада. Операцію по вистеженню довелося перервати для організації негайної евакуації. САСівець, на диво, вижив- отримавши на пам'ять сімдесят швів.
Другий випадок трапився через кілька днів після першого. Стік з чотирьох бійців САС пересувалася густим бушем. Раптово, вони натрапили на агресивного слона, який з'явився буквально нізвідки. Читачеві може здатися, що тварина таких розмірів не може підійти до людей непоміченою. Втім, кожен мисливець на слонів підтвердить- слони можуть бути напрочуд тихими, якщо того захочуть.
Отже, слон кинувся на бійця, Марка Крюгера, який при виді слона кинувся тікати. Коли до слона лишилося кількадесят метрів, Марк розвернувся та відкрив вогонь по тварині, яка повністю проігнорувала поранення. Крюгера врятував його напарник, новачок на ім'я Роберт Макензі, який короткою чергою зі своєї гвинтівки поцілив звірюзі в голову. Слон, від отриманих поранень, зупинився- і тут же був добитий вогнем двох інших солдат.
Коли бійці оглянули тіло тварини то зрозуміли причину її агресії. Перед ними лежала мертва слониха- занадто стара, аби обдирати кору з дерев і самостійно шукати собі їжу. В такому віці слони, зазвичай, помирають від лап хижаків, їх характер стає більш агресивним.
Після обох випадків, САСівці почали уникати будь-яких зустрічей зі слонами. Інколи вони були змушені закладати гак у кілька кілометрів, аби обійти чергове стадо. В ті дні, коли вони використовували тропи слонів в буші, аби полегшити собі шлях- солдати були ще більш акуратними, гарно пам'ятаючи історії, які їм повідали побратими.
Історія Родезії, очевидно, не обмежується роками її самопроголошеної незалежності. Цікавим було життя перших білих поселенців на цих землях, які прибули сюди з Колоною Піонерів наприкінці 19 століття.
Так трапилось, що майже вся велика рогата худоба, як місцева, так і привезена колоністами- померла від чуми невдовзі після прибуття білих. Це, до речі, стало однією з причин повстання матабелів, кривавої війни між поселенцями та місцевими племенами. Стада необхідно було відновлювати, а значить виникла потреба в перегоні корів з-за кордону.
О.К. Роусон, який в результаті цієї історії став найвідомішим перегонником скоту в Родезії- теж втратив своє стадо. У 1904 році ним було прийняте рішення пригнати корів з територій Німецької Східної Африки- та пройти шлях довжиною у 1200 кілометрів. Знамениті американські ковбої, якби могли почути такий зухвалий план, мали б зняти свої капелюхи.
Для реалізації свого задуму, Роусон організував загін у сто двадцять африканців, та вирушив у шлях, що пролягав в основному вздовж річок. Опинившись на північній стороні Замбезі, Роусон почав скупляти у місцевих корів, розплачуючись як грошима, так і товарами. Під час подорожі, в черговому краалі поблизу Монзи, він познайомився з місцевим вождем. Вождь попередив фермера, що далі на північ лежать землі племені іла- безжальних воїнів та грабіжників. Роусон вирішив прислухатись до поради, а тому сформував спеціальний загін: він відібрав двадцять африканців з числа своїх компаньйонів та почав навчати їх основам військової справи.
Врешті, фермер озброїв свою нову гвардію, та навіть вдягнув їх в імпровізовану уніформу: червоні фески, сині джемпери, шорти кольору хакі та патронажі. Бійці були озброєні гвинтівками та готові до бою, а тому експедиція продовжила свій шлях.
Перестороги Роусона виявились не даремними: поблизу одного з краалів, його колону атакував загін у близько 600 дикунів іла. Роусон пошикував свою маленьку армію, дочекався, поки нападники не підійдуть на дистанцію у сто кроків та віддав наказ відкрити вогонь. Трьох залпів вистачило, аби іла кинулися тікати. Після цього дикуни вже не нападали такими великими силами, але протягом усього шляху колони час від часу намагалися провести атаку невеличкими загонами. Роусон відбивав ці напади- без втрат та навіть зумів взяти кількох полонених.
За кілька днів експедиція Роусона стала табором та підготувала його до можливих нападів- і в цей момент до табору прибули парламентарі іла, що просили відпустити полонених: серед них, як виявилося, опинився місцевий вождь. В обмін на нього, дикуни пропонували Роусону 20 корів. В цій пропозиції іла було відмовлено: фермер просто відпустив полонених без викупу, пояснивши, що він прибув на ці землі купляти корів, а не віднімати їх.
Іла були дуже здивовані таким вчинком, і новина про його благородну поведінку та мирні наміри почала розповсюджуватись. Невдовзі, до табору стали прибувати місцеві, пропонуючи корів на продаж: так Роусон збільшив своє стадо до 120 голів, після чого вирушив додому, у Дарвендале. Зворотній шлях виявився набагато простіше: дорогою додому Роусон втратив лише двох корів, внаслідок нападу левів.
Так, О.К. Роусон став справжнім родезійським ковбоєм, що зробив колосальний вклад в розвиток тваринництва в Родезії, та його ім'я ще довго було відомим серед колоністів.
Так трапилось, що майже вся велика рогата худоба, як місцева, так і привезена колоністами- померла від чуми невдовзі після прибуття білих. Це, до речі, стало однією з причин повстання матабелів, кривавої війни між поселенцями та місцевими племенами. Стада необхідно було відновлювати, а значить виникла потреба в перегоні корів з-за кордону.
О.К. Роусон, який в результаті цієї історії став найвідомішим перегонником скоту в Родезії- теж втратив своє стадо. У 1904 році ним було прийняте рішення пригнати корів з територій Німецької Східної Африки- та пройти шлях довжиною у 1200 кілометрів. Знамениті американські ковбої, якби могли почути такий зухвалий план, мали б зняти свої капелюхи.
Для реалізації свого задуму, Роусон організував загін у сто двадцять африканців, та вирушив у шлях, що пролягав в основному вздовж річок. Опинившись на північній стороні Замбезі, Роусон почав скупляти у місцевих корів, розплачуючись як грошима, так і товарами. Під час подорожі, в черговому краалі поблизу Монзи, він познайомився з місцевим вождем. Вождь попередив фермера, що далі на північ лежать землі племені іла- безжальних воїнів та грабіжників. Роусон вирішив прислухатись до поради, а тому сформував спеціальний загін: він відібрав двадцять африканців з числа своїх компаньйонів та почав навчати їх основам військової справи.
Врешті, фермер озброїв свою нову гвардію, та навіть вдягнув їх в імпровізовану уніформу: червоні фески, сині джемпери, шорти кольору хакі та патронажі. Бійці були озброєні гвинтівками та готові до бою, а тому експедиція продовжила свій шлях.
Перестороги Роусона виявились не даремними: поблизу одного з краалів, його колону атакував загін у близько 600 дикунів іла. Роусон пошикував свою маленьку армію, дочекався, поки нападники не підійдуть на дистанцію у сто кроків та віддав наказ відкрити вогонь. Трьох залпів вистачило, аби іла кинулися тікати. Після цього дикуни вже не нападали такими великими силами, але протягом усього шляху колони час від часу намагалися провести атаку невеличкими загонами. Роусон відбивав ці напади- без втрат та навіть зумів взяти кількох полонених.
За кілька днів експедиція Роусона стала табором та підготувала його до можливих нападів- і в цей момент до табору прибули парламентарі іла, що просили відпустити полонених: серед них, як виявилося, опинився місцевий вождь. В обмін на нього, дикуни пропонували Роусону 20 корів. В цій пропозиції іла було відмовлено: фермер просто відпустив полонених без викупу, пояснивши, що він прибув на ці землі купляти корів, а не віднімати їх.
Іла були дуже здивовані таким вчинком, і новина про його благородну поведінку та мирні наміри почала розповсюджуватись. Невдовзі, до табору стали прибувати місцеві, пропонуючи корів на продаж: так Роусон збільшив своє стадо до 120 голів, після чого вирушив додому, у Дарвендале. Зворотній шлях виявився набагато простіше: дорогою додому Роусон втратив лише двох корів, внаслідок нападу левів.
Так, О.К. Роусон став справжнім родезійським ковбоєм, що зробив колосальний вклад в розвиток тваринництва в Родезії, та його ім'я ще довго було відомим серед колоністів.
"Вівторок, 15 квітня, 1942 року
Моя дорога матуся,
З самого початку я знав, що, врешті-решт, все так і вийде і завжди вважав, що єдине, про що жалкую- це те, що не подякував тобі та не попрощався з тобою. Можливо, те що я пишу виглядає дивно, але я мушу це написати.
Я не збираюсь почати дякувати тобі за все, що було зроблено тому, що словами цього не висказати- і в будь-якому випадку, вийде занадто довго.
Як і батько, я не боюсь загинути- просто не хотілось би. Але воля Господа має бути виконана, а тому замість того, аби повернутись до тебе додому, я вирушаю на зустріч з батьком. Я чув про те, як стійко ти прийняла новину про загибель батька, тому я не відчуваю страху. Дивно, що я згадав про Божу волю- я добре пам'ятаю, коли сказав ці слова вперше. Це було перед тим, як мене збили та я впав у море.
Я б дуже хотів знов побачити всіх вас ще раз: Трішу, Джиммі та малого Ентоні, але, на жаль, поки все залишиться як є. Всі ви чудові. Я сподіваюсь, що всі ви будете разом та дочекаєтесь моменту, коли Гітлера буде переможено. Але для вас в цьому житті не залишиться нічого, заради чого варто було б жити. Цікаво, чи згадує мене "Товстунчик" насправді чи він просто чув, як ти про мене говорила. Я думаю, що він все ж пам'ятає- можливо згадує, коли купається. Господи, яке ж життя я мав удома- все про що може мріяти людина, і я думаю, що не до кінця цінував те, що в мене було.
Пам'ятаєш, як я казав тобі: "Коли я зустріну жінку схожу на тебе, то одружуся з нею на наступний же день". Зараз я розумію, що жив би я далі й тримався б цих слів- то ніколи б не одружився.
Зараз пів на шосту, а вдома, напевно, опів на четверту. Так і є, правда? Я сиджу і пишу тобі цього листа майже роздягнений- у спідньому і капцях. Зараз неймовірно спекотно. Сонце б'є крізь вікна. Я отримав твій чек на 20 фунтів, дуже дякую. Завтра я зателеграфую. Пробач, що не зробив цього раніше.
Хай Господь береже тебе, рідна.
Твій наймолодший і улюблений
Бастер"
Цей лист так і не був завершений. Він був написаний 21-річним пілотом, лейтенантом Бастером Піллом за два дні до його гибелі. Пілл виступив добровольцем для виконання авантюрного рейду на Аугсбург, який закінчився повним провалом.
Пілл був одним з 550 родезійських пілотів, що добровільно вирушили рятувати Британію під час другої світової війни. Вони могли б сказати, що це не їх війна- і залишитись вдома. Але родезійці цінували узи братерства і крові, а тому не залишили англійців в цій війні наодинці.
Шкода, що вже через 20 років після цих подій, британці забудуть як про братерство, так і про жертви, що були добровільно принесені родезійцями в цій війні.
Моя дорога матуся,
З самого початку я знав, що, врешті-решт, все так і вийде і завжди вважав, що єдине, про що жалкую- це те, що не подякував тобі та не попрощався з тобою. Можливо, те що я пишу виглядає дивно, але я мушу це написати.
Я не збираюсь почати дякувати тобі за все, що було зроблено тому, що словами цього не висказати- і в будь-якому випадку, вийде занадто довго.
Як і батько, я не боюсь загинути- просто не хотілось би. Але воля Господа має бути виконана, а тому замість того, аби повернутись до тебе додому, я вирушаю на зустріч з батьком. Я чув про те, як стійко ти прийняла новину про загибель батька, тому я не відчуваю страху. Дивно, що я згадав про Божу волю- я добре пам'ятаю, коли сказав ці слова вперше. Це було перед тим, як мене збили та я впав у море.
Я б дуже хотів знов побачити всіх вас ще раз: Трішу, Джиммі та малого Ентоні, але, на жаль, поки все залишиться як є. Всі ви чудові. Я сподіваюсь, що всі ви будете разом та дочекаєтесь моменту, коли Гітлера буде переможено. Але для вас в цьому житті не залишиться нічого, заради чого варто було б жити. Цікаво, чи згадує мене "Товстунчик" насправді чи він просто чув, як ти про мене говорила. Я думаю, що він все ж пам'ятає- можливо згадує, коли купається. Господи, яке ж життя я мав удома- все про що може мріяти людина, і я думаю, що не до кінця цінував те, що в мене було.
Пам'ятаєш, як я казав тобі: "Коли я зустріну жінку схожу на тебе, то одружуся з нею на наступний же день". Зараз я розумію, що жив би я далі й тримався б цих слів- то ніколи б не одружився.
Зараз пів на шосту, а вдома, напевно, опів на четверту. Так і є, правда? Я сиджу і пишу тобі цього листа майже роздягнений- у спідньому і капцях. Зараз неймовірно спекотно. Сонце б'є крізь вікна. Я отримав твій чек на 20 фунтів, дуже дякую. Завтра я зателеграфую. Пробач, що не зробив цього раніше.
Хай Господь береже тебе, рідна.
Твій наймолодший і улюблений
Бастер"
Цей лист так і не був завершений. Він був написаний 21-річним пілотом, лейтенантом Бастером Піллом за два дні до його гибелі. Пілл виступив добровольцем для виконання авантюрного рейду на Аугсбург, який закінчився повним провалом.
Пілл був одним з 550 родезійських пілотів, що добровільно вирушили рятувати Британію під час другої світової війни. Вони могли б сказати, що це не їх війна- і залишитись вдома. Але родезійці цінували узи братерства і крові, а тому не залишили англійців в цій війні наодинці.
Шкода, що вже через 20 років після цих подій, британці забудуть як про братерство, так і про жертви, що були добровільно принесені родезійцями в цій війні.
Пропоную до вашої уваги переклад статті профессора Дж. Р. Т. Вуда , яку сам Сміт вибрав в якості передмови до власної автобіографії.
https://telegra.ph/YAn-Sm%D1%96t-04-27
https://telegra.ph/YAn-Sm%D1%96t-04-27
Telegraph
Політична криза британсько-родезійських відносин: шлях до незалежності
Починаючи з Другої світової війни, і особливо з 1960-х років, ми схильні швидко доходити до твердих - часто непохитних - думок про провідних особистостей сучасності. Це тому, що вперше в історії всі наші органи почуттів насичені не тільки тим, що ми читаємо…
Ти! Так, ти, саме ти, хлопчик-арійчик!
Я знаю, що тобі потрібні німецькі мілітаристичні аніме-дівки! Не опирайся, вони тобі просто необхідні. І в мене їх пре-до-стат-ньо!
І раз ти їх так потребуєш, для тебе в мене є @GermanFraulein_channel - підпишись!
А також вступай в 217-ту панцергренадерську дивізію "фон Гомосекус" и сідай в наш офіцерський кюбельваген телесного кольору, 44 року, лопатку тобі.
Я знаю, що тобі потрібні німецькі мілітаристичні аніме-дівки! Не опирайся, вони тобі просто необхідні. І в мене їх пре-до-стат-ньо!
І раз ти їх так потребуєш, для тебе в мене є @GermanFraulein_channel - підпишись!
А також вступай в 217-ту панцергренадерську дивізію "фон Гомосекус" и сідай в наш офіцерський кюбельваген телесного кольору, 44 року, лопатку тобі.