Причини, з яких Великобританія так сильно бажала смерті Родезії- одна із найцікавіших загадок історії Південної Африки. Часто можна почути думку, що британська влада просто-таки намагалася помститися уряду Сміта за одностороннє проголошення незалежності. З точки зору британської адміністрації, така подія є нічим іншим, як бунтом. З цією позицією важко сперечатися, втім саме в цей час Британія радо роздавала незалежність усім, хто б тільки її не попросив. Сумний жарт з родезійцями зіграв їх власний вибір: на плебісциті 1923 року, при добровільному (наголошую на цьому факті) входженні Родезії в склад Британської Імперії, у населення був вибір: приєднатися до Південноафриканського Союзу, або ж увійти в склад Британії на правах самокерованої території. Родезійці, які завжди прагнули до самоуправління, обрали другий варіант. А тут в силу вступає бюрократична формальність: хоча фактично Родезія мала надзвичайно високий рівень автономії, формально вона не була британським домініоном, а значить і не могла проголосити незалежність без дозволу метрополії. І хоч британці були тими ще формалізаторами, навряд би вони так сильно прагнули поховати родезійців, якби причина була тільки в цьому.
Також кажуть, що політика поступок націоналістам в колишніх колоніях мала під собою прагнення Британців домінувати в ООН: більшість голосів в цій організації, як відомо, належить не країнам Європи чи США, а як раз представникам малорозвинених регіонів. У випадку, якщо більшість новостворених держав підтримуватимуть ініціативи Великобританії в ООН, на думку англійців, вони матимуть ключову роль у прийнятті рішень світової політики. Політичні еліти усіх африканських держав, що нещодавно отримали статус незалежності, складалися з вчорашніх терористів (яких любили називати борцями за свободу). Вони не могли витерпіти на "своєму" континенті країн, в яких білі зберігали за собою владу і забезпечували стабільність і безпеку, що на контрасті демонструвало світові справжнє обличчя "чорної Африки". Чи могли представники лондонської еліти принести в жертву 300.000 своїх кузенів, заради подібної влади? Звичайно, що могли. У Британії немає вічних друзів, зате є вічні інтереси. Втім ця ідея повністю провалилась: велика кількість колишніх колоній дуже швидко лягли під крило соціалістичного блоку. ООН, своєю чергою, вже тоді показало свою імпотентність в питаннях світової політики.
Лунає думка, що нова, ліволіберальна політична догма в Британії- віра у непохитність європейської демократії та всесвітню рівність народів, настільки укорінилася в головах англійців, що заважала їм адекватно сприймати реальність. Прогресивні європейці, що проживали в найбільш розвиненому регіоні планети, просто не могли собі уявити реальний стан справ у богом забутих куточках світу. Цитуючи Кіплінга, "Що вони знають про Англію, ті, хто знає тільки Англію?". Ідеї демократії й гуманізму виникли в Європі ще кілька тисяч років тому, і, на думку європейців є природними для людини. А тому існувала віра в те, що варто тільки надати корінному населенню будь-якої країни самоуправління- і на місці колонії виникне сучасна, навіть модерна, держава. Ця догма, звичайно, містила в собі головну думку- основою процвітання є загальне виборче право, яке з цієї, абсурдної точки зору, є абсолютним добром. А тому будь-які спроби боротися із введенням такого виборчого права- є злом. І хоча практика показує, що така концепція є нежиттєздатною в умовах Африки- саме її догматичність змусила британську владу з такою ненавистю протистояти родезійцям.
Жодного з вищенаведених факторів, самого по собі, було б недостатньо для того, аби сталося те, що сталося. Але їх сума, помножена на втому британців від правління та їх нездатність до розв'язання проблем колоній призвело до політики нульової толерантності до Родезії. Родезійське питання стало кісткою в горлі лондонського істеблішменту на довгі роки- і всі ці роки уряд колишньої метрополії усіма можливими способами боровся із тими, хто віддано служив Імперії десятиліттями.
Також кажуть, що політика поступок націоналістам в колишніх колоніях мала під собою прагнення Британців домінувати в ООН: більшість голосів в цій організації, як відомо, належить не країнам Європи чи США, а як раз представникам малорозвинених регіонів. У випадку, якщо більшість новостворених держав підтримуватимуть ініціативи Великобританії в ООН, на думку англійців, вони матимуть ключову роль у прийнятті рішень світової політики. Політичні еліти усіх африканських держав, що нещодавно отримали статус незалежності, складалися з вчорашніх терористів (яких любили називати борцями за свободу). Вони не могли витерпіти на "своєму" континенті країн, в яких білі зберігали за собою владу і забезпечували стабільність і безпеку, що на контрасті демонструвало світові справжнє обличчя "чорної Африки". Чи могли представники лондонської еліти принести в жертву 300.000 своїх кузенів, заради подібної влади? Звичайно, що могли. У Британії немає вічних друзів, зате є вічні інтереси. Втім ця ідея повністю провалилась: велика кількість колишніх колоній дуже швидко лягли під крило соціалістичного блоку. ООН, своєю чергою, вже тоді показало свою імпотентність в питаннях світової політики.
Лунає думка, що нова, ліволіберальна політична догма в Британії- віра у непохитність європейської демократії та всесвітню рівність народів, настільки укорінилася в головах англійців, що заважала їм адекватно сприймати реальність. Прогресивні європейці, що проживали в найбільш розвиненому регіоні планети, просто не могли собі уявити реальний стан справ у богом забутих куточках світу. Цитуючи Кіплінга, "Що вони знають про Англію, ті, хто знає тільки Англію?". Ідеї демократії й гуманізму виникли в Європі ще кілька тисяч років тому, і, на думку європейців є природними для людини. А тому існувала віра в те, що варто тільки надати корінному населенню будь-якої країни самоуправління- і на місці колонії виникне сучасна, навіть модерна, держава. Ця догма, звичайно, містила в собі головну думку- основою процвітання є загальне виборче право, яке з цієї, абсурдної точки зору, є абсолютним добром. А тому будь-які спроби боротися із введенням такого виборчого права- є злом. І хоча практика показує, що така концепція є нежиттєздатною в умовах Африки- саме її догматичність змусила британську владу з такою ненавистю протистояти родезійцям.
Жодного з вищенаведених факторів, самого по собі, було б недостатньо для того, аби сталося те, що сталося. Але їх сума, помножена на втому британців від правління та їх нездатність до розв'язання проблем колоній призвело до політики нульової толерантності до Родезії. Родезійське питання стало кісткою в горлі лондонського істеблішменту на довгі роки- і всі ці роки уряд колишньої метрополії усіма можливими способами боровся із тими, хто віддано служив Імперії десятиліттями.
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Захистити себе, свою дружину, своїх друзів, свою країну.
Захистити Родезію.
Захистити Родезію.
Давно в нас не було лонгрідів.
Пропоную до вашої уваги історію про знущання, катування, голодомор та просто спробу вбити людей, які добровільно погодились стати на захист рідної країни.
Іншими словами- от вам короткий нарис про курс відбору бійців до Скаутів Селуса.
https://telegra.ph/Hto-vizhiv--toj-vizhiv-najvazhchij-kurs-p%D1%96dgotovki-v-%D1%96stor%D1%96i-suchasnih-arm%D1%96j-04-05
Пропоную до вашої уваги історію про знущання, катування, голодомор та просто спробу вбити людей, які добровільно погодились стати на захист рідної країни.
Іншими словами- от вам короткий нарис про курс відбору бійців до Скаутів Селуса.
https://telegra.ph/Hto-vizhiv--toj-vizhiv-najvazhchij-kurs-p%D1%96dgotovki-v-%D1%96stor%D1%96i-suchasnih-arm%D1%96j-04-05
Telegraph
Хто вижив- той вижив: найважчий курс відбору в історії сучасних армій
У березні 1977 року, коли секретність підрозділу Скаутів Селуса почали потрохи розвіювати, Рональд Рейд-Дейлі, командир підрозділу, надав інтерв'ю кільком журналістам. Він заявив, що за час діяльності Скаутів (з жовтня 1974 року) ними, за підтвердженими даними…
Оува! Панове, нас вже тисяча!
Це дуже і дуже багато)
Коли я розпочинав роботу над каналом, я й уявити не міг, що когось і справді зацікавить історія Родезії.
Дуже дякую усім, хто долучився до каналу, читає статті і розповсюджує інформацію!
P.S. Дозволю собі святковий анонс: на честь 1к я підготував для вас кілька приємних сюрпризів, очікуйте апдейтів)
Це дуже і дуже багато)
Коли я розпочинав роботу над каналом, я й уявити не міг, що когось і справді зацікавить історія Родезії.
Дуже дякую усім, хто долучився до каналу, читає статті і розповсюджує інформацію!
P.S. Дозволю собі святковий анонс: на честь 1к я підготував для вас кілька приємних сюрпризів, очікуйте апдейтів)
Терористичні організації ЗАНУ і ЗАПУ, які базувалися за межами Родезії і формували терористичні загони для збройної боротьби з нею, себе терористами, звичайно, не вважали. Їх лідери позиціонували себе як "партії у вигнанні", а загони своїх головорізів- "армією у вигнанні".
Річ у тім, що вже на початку 60-х років, ще до проголошення Родезією незалежності, ці невеличкі групи радикально лівих маргіналів проголосили про свій намір "силою вигнати колонізаторів з Родезії та взяти владу". Вже тоді навіть їм було зрозуміло, що демократичним шляхом вони до влади прийти не зможуть: білі не підтримають соціалістів за будь-яких обставин (нагадуємо, вирує Холодна Війна), а чорні, в більшості своїй, або задоволені правлячим режимом в країні, або взагалі є абсолютно аполітичними. Очевидно, уряду не сподобалось таке формулювання питання: жодна країна не буде толерувати на своїй землі терористів, що погрожують повалити законно обрану владу, а тому як ЗАНУ, так і ЗАПУ були заборонені, а ряд їх лідерів було ув'язнено (наприклад, того самого Мугабе запроторили до в'язниці на 10 років). Представники цих "політичних сил" поспішили втекти з країни- ніхто з них не був готовий нести відповідальність перед законом.
Сам факт існування двох військових організацій, які були підтримані різними країнами соцблоку- вказує на те, що в Родезії не існувало ніякого масового антиколоніального руху. Кожна з цих організацій, як покаже історія пізніше, ставила на собі на меті отримання влади, а не звільнення населення від якогось міфічного колоніального ярма, хоча останнє твердження було основою їх пропаганди.
ЗАНУ і ЗАПУ, на відміну від їх аналогів в українських реаліях- ЛНР та ДНР, були (номінально) ідеологічно різними організаціями. Терористи ЗАНУ притримувалися китайської маоїстської позиції та отримували озброєння та військову підготовку від Китаю. Їх колеги з ЗАПУ, під проводом Джошуа Нкомо, сповідали марскизм-ленінізм та були поплічниками СРСР. Крім того, навіть етнічно вони складалися з представників різних народів- Мугабе і його солдати, в основному, були представниками шона, а бійці ЗАПУ, своєю чергою, набиралися з матабелів.
Існує цікава думка, що вибір комунізму в якості основної ідеології радше мав для цих організацій меркантильну ціль. В цей час, як показує практика, варто було будь-якій маргінальній організації крикнути, що вона обожнює Леніна (Мао, Чучхе, Пола Пота, Хо Ши Міна, Че Гевару або будь-кого з інших комуністичних "святих"), то на голови таких новоявлених бійців з капіталізмом починали падати ящики, повні автоматів калашнікова. Крім того, марксисти та маоїсти не цуралися отримувати допомогу і від країн Заходу, як от Британії чи США, а також гроші від Всесвітнього Союзу Церков (які вони масово палили, хех). Тобто, ідеологія мала значення тільки номінально- по факту чорним расистам потрібні були тільки гроші, допомога військових інструкторів, медіапідтримка та озброєння- і не важливо, звідки вони беруться.
На піку своєї могутньості кожна з цих організацій мала по 20 000 солдатів: навчених, озброєних та зазомбованих пропагандистами. Втім, навіть маючи такі чималенькі сили та уклавши між собою союз- військової переваги над Родезійськими Силами Безпеки вони досягти не змогли: у прямому протистоянні з армією вони, раз за разом, терпіли поразку.
Історія не знає слова "якби". Втім, якщо все-таки дозволити собі проаналізувати ситуацію, то можна дійти висновку: в разі відсутності західних санкцій, перемога Родезії була б неминучою. А в разі відсутності підтримки терористів країнами соцблоку- збройна боротьба цих маргіналів взагалі була б неможливою.
Єдиний висновок, який можна зробити- падіння Родезії є результатом спільної роботи як комуняк, так і західних держав. Цікаво лише, чи вони задоволені результатами своїх дій сьогодні.
Річ у тім, що вже на початку 60-х років, ще до проголошення Родезією незалежності, ці невеличкі групи радикально лівих маргіналів проголосили про свій намір "силою вигнати колонізаторів з Родезії та взяти владу". Вже тоді навіть їм було зрозуміло, що демократичним шляхом вони до влади прийти не зможуть: білі не підтримають соціалістів за будь-яких обставин (нагадуємо, вирує Холодна Війна), а чорні, в більшості своїй, або задоволені правлячим режимом в країні, або взагалі є абсолютно аполітичними. Очевидно, уряду не сподобалось таке формулювання питання: жодна країна не буде толерувати на своїй землі терористів, що погрожують повалити законно обрану владу, а тому як ЗАНУ, так і ЗАПУ були заборонені, а ряд їх лідерів було ув'язнено (наприклад, того самого Мугабе запроторили до в'язниці на 10 років). Представники цих "політичних сил" поспішили втекти з країни- ніхто з них не був готовий нести відповідальність перед законом.
Сам факт існування двох військових організацій, які були підтримані різними країнами соцблоку- вказує на те, що в Родезії не існувало ніякого масового антиколоніального руху. Кожна з цих організацій, як покаже історія пізніше, ставила на собі на меті отримання влади, а не звільнення населення від якогось міфічного колоніального ярма, хоча останнє твердження було основою їх пропаганди.
ЗАНУ і ЗАПУ, на відміну від їх аналогів в українських реаліях- ЛНР та ДНР, були (номінально) ідеологічно різними організаціями. Терористи ЗАНУ притримувалися китайської маоїстської позиції та отримували озброєння та військову підготовку від Китаю. Їх колеги з ЗАПУ, під проводом Джошуа Нкомо, сповідали марскизм-ленінізм та були поплічниками СРСР. Крім того, навіть етнічно вони складалися з представників різних народів- Мугабе і його солдати, в основному, були представниками шона, а бійці ЗАПУ, своєю чергою, набиралися з матабелів.
Існує цікава думка, що вибір комунізму в якості основної ідеології радше мав для цих організацій меркантильну ціль. В цей час, як показує практика, варто було будь-якій маргінальній організації крикнути, що вона обожнює Леніна (Мао, Чучхе, Пола Пота, Хо Ши Міна, Че Гевару або будь-кого з інших комуністичних "святих"), то на голови таких новоявлених бійців з капіталізмом починали падати ящики, повні автоматів калашнікова. Крім того, марксисти та маоїсти не цуралися отримувати допомогу і від країн Заходу, як от Британії чи США, а також гроші від Всесвітнього Союзу Церков (які вони масово палили, хех). Тобто, ідеологія мала значення тільки номінально- по факту чорним расистам потрібні були тільки гроші, допомога військових інструкторів, медіапідтримка та озброєння- і не важливо, звідки вони беруться.
На піку своєї могутньості кожна з цих організацій мала по 20 000 солдатів: навчених, озброєних та зазомбованих пропагандистами. Втім, навіть маючи такі чималенькі сили та уклавши між собою союз- військової переваги над Родезійськими Силами Безпеки вони досягти не змогли: у прямому протистоянні з армією вони, раз за разом, терпіли поразку.
Історія не знає слова "якби". Втім, якщо все-таки дозволити собі проаналізувати ситуацію, то можна дійти висновку: в разі відсутності західних санкцій, перемога Родезії була б неминучою. А в разі відсутності підтримки терористів країнами соцблоку- збройна боротьба цих маргіналів взагалі була б неможливою.
Єдиний висновок, який можна зробити- падіння Родезії є результатом спільної роботи як комуняк, так і західних держав. Цікаво лише, чи вони задоволені результатами своїх дій сьогодні.
Справжній бойовий блекфейс у виконанні Скаутів Селуса.
Звичайно, білий не може видати себе за чорношкірого, як би він не маскувався. Але здалеку терористам було і справді важче ідентифікувати Скаутів, що таким чином себе фарбували. І це неоднократно рятувало бійцям життя, даруючи дорогоцінні секунди.
Звичайно, білий не може видати себе за чорношкірого, як би він не маскувався. Але здалеку терористам було і справді важче ідентифікувати Скаутів, що таким чином себе фарбували. І це неоднократно рятувало бійцям життя, даруючи дорогоцінні секунди.