Ось до чого призводить популізм.

Та добре, що хоч зрозуміли свою помилку. У нас нагадаємо червоних будувати колгоспи це не зупинило. Далі СССР без фермерського сільського господарства взагалі почне імпортувати зерно.

​​Залишу тут вільний переклад листа, що був надісланий анонімним читачем з Родезії до одного з американських журналів. Лист був підписаний іменем Джон Доу, та надійшов до редакції у жовтні 1980 року, через чотири місяці після приходу до влади Роберта Мугабе.

"Збройні сили на цю мить вже є лише тінню колишніх себе. Їх теперішній стан робить очевидним те, що майбутнє в цій країні буде небезпечним.
Режим Мугабе набирає оборотів: він надзвичайно стрімко призначає своїх соратників на пости. Працівників колишньої адміністрації, що ще працюють, дуже скоро буде люстровано і на їх місця стануть молоді, політично вмотивовані марксисти. Результати цих змін вже чудово себе проявляють стався коллапс транспортної системи.
Крадіжки на фермах досягли нечуваного розміру- кілометри проволоки та парканів, а також тони будівельних матеріалів було викрадено і звалено купами біля будинків крадіїв. Їх ніхто не карає. Деякі власники ферм, які покидали своє помешкання лише на день, вже ввечері поверталися на пустир- користуючись хаосом і безкарністю, каффіри крадуть абсолютно все.
Усіх ув'язнених в країні (9000) було амністовано- рівень злочинності виріс до небес. Новій владі, схоже, абсолютно байдуже на це.

Перестрілки і підриви гранат відбуваються усюди і постійно- в основному на околицях міст. Нещодавно, двох людей, чоловіка і дружину, бандити "нової влади" застрелили прямо у центрі Солсбері.
Війна в буші не закінчилася: деякі "дисиденти" (деяким чорним терористам так сподобалось вбивати, калічити, грабувати та гвалтувати, що навіть після перемоги Мугабе вони продовжували це робити) все ще тероризують села. Для боротьби з ними нова влада кинула кілька армійських загонів. Білі підрозділи, очевидно, для цих цілей не застосовують. Вони знаходяться на ППД, "з політичних причин".

Однією з найсерйозніших проблем серед чорних є розчарування у власному виборі. Влада не здатна виконати своїх обіцянок, які щедро роздавала під час війни. По всій країні відбулося багато мітингів і страйків з вимогою до Мугабе виконати обіцяне. Основною метою, зазвичай, була вимога до підвищення заробітної плати. Усі ці мітинги були розігнано, була роздана купа нових обіцянок- і робітники знов взялися до роботи. Заробітну плату роботодавців і правда змусили дещо підвищити, однак не враховуючи при цьому ризиків для економіки, що стагнує.

Солсбері сьогодні- брудне і смердюче місто. Сміття валяється усюди. Воно ще не схоже на ті помийки, якими стали деякі білі міста в Африці, але з кожним днем ситуація все гірша. Нещодавно відбувся ряд мітингів із вимогою ліквідувати поліцію і замінити її новим органом. Варто віддати полісменам пошану- вони ще намагаються підтримувати порядок на вулицях та навіть у змозі вступити в конфронтацію з озброєними бандитами. Втім, вже скоро всіх з них буде звільнено, а на місці Британської Південноафриканської Поліції організують якийсь інший, вже Зімбабвійський, підрозділ.

Радіо та телебачення, при підтримці БіБіСі, перетворилось на партійну соціалістичну пропагандистську машину. ПАР тепер називають виключно "фашистським режимом" або "режимом Преторії". Американцям теж дістається- їх критикують за погане ставлення до Куби та Південної Америки. Втім, американська влада ці заяви толерує. Кожного дня по всім каналам транслюють нескінченні політичні інтерв'ю- зазвичай про те, який режим Сміта був поганий і які жахіття творив. Також повно пісень про "партію і революцію", які вихваляють марксистську ідеологію. Китай та Північну Корею виставляють друзями. Багато уваги приділяється стражданню мас, які зазнають утисків. Хто ж утискає ці самі маси при цьому абсолютно не зрозуміло. Уся ця комуністична брехня не затухає ні на хвилину. Такий вже курс взяла влада, напевно.

Вітання з руїн країни, що колись була хорошою.
Велика кількість білих- особливо військових- вже покинула країну.

Я думаю, що наступного тижня поїду і я."

Просто хороше фото вам у стрічку, панове.

Протести проти ув'язнення родезійською владою терористів.

Напис "Сміта до в' язниці, бійців за свободу на волю!"

Цікаво, за яку свободу ці "бійці" боролися...

Настав час дізнатися імена переможців нашого розіграшу)

🎉 Цього разу переможці:

1. @VZbaranskyy
2. Пеленов Алексей
3. Volodymyr Tarnavsky
4. @Ingavarr
5. @Salo_Borsch_Power
6. @TheBigGeralt

Вітаємо, друзі!

Ті, кому цього разу не пощастило- не засмучуйтесь! Ви завжди можете придбати патч на свій смак)

Асортимент- у закріплених повідомленнях) З питань купівлі- пишіть мені @rhodie_vet

Працівник парламенту Родезії, під наглядом колишнього бойовика ЗАНУ, замінює напис на будівлі, 1980.

Навіть написи у родезійців були якісь красивіші за зімбабвійські.

Роберт Мугабе і Джошуа Нкомо під час виступу в ООН.

ООН це організація, в якій злочинці можуть легітимізувати свої дії.

Ще трошечки арту)

Не певен, що десантники кріпили свої FN MAG саме таким чином, але маємо, що маємо)

Мальована десантниця з кулеметом в нас сьогодні вже була, от вам справжній десантник з кулеметом.

​​Родезійські Сили Безпеки, про які я тут частенько розповідаю, були надзвичайно ефективним інструментом війни. І хоча вже було розказано про деякі підрозділи, які входили до складу Родезійської Армії, для пересічного читача все ще залишається незрозумілою загальна структура цієї організації.

Дослідники по різному оцінюють загальну чисельність Родезійських Сил Безпеки. Якщо не проводити тут повноцінного аналізу росту чисельності збройних сил за всі 14 років війни, чого я хотів би уникнути в ході цієї ознайомлюваної замітки, то наведемо наступні числа: в середньому, армія включала в себе від 15- до 22 тисяч осіб. Цифри різняться в першу чергу через охоплюваний період: з ходом війни створювалися нові підрозділи та розширювалися старі. Наприклад той самий САС до 1978 року був сквадроном, в якому було близько 100 людей, а опісля перетворився у полк, чисельністю у 250- ріст у 2,5 рази. Піку свого розміру армія досягла у 1979 році.

Структурно, армія складалась з великої кількості різноманітних підрозділів. І хоча в цьому блозі (та й в будь-якому іншому джерелі) основну увагу приділено саме елітним підрозділам- вони утворювали відносно невелику частину війська.

Основу армії, поза всяким сумнівом, утворювали 4 бригади. Вони базувалися в різних частинах країни і відповідали за операції у своїх регіонах. Кожна бригада включала в себе близько 1200 осіб, а їх загальна кількість особового складу досягала 5000.

Іншим великим підрозділом, був один із найстарших- Родезійський Королівський Полк (у 1970 році слово королівський із назви забрали). Полк складався з 10 батальйонів територіальної оборони (близько 400 чоловік у кожному) та 6 незалежних рот, що формувалися з добровольців. Короткий час існувала і сьома незалежна рота, яка складалась з французьких добровольців. В неї входило близько 200 французів. Загальна чисельність Родезійського полку складала, приблизно, 5000 чоловік.

Був в Родезії і свій механізований підрозділ- Бронеавтомобільний полк. На озброєнні в цих хлопців була купа різноманітних бронеавтомобілів як британського, так і власного виробництва. Основною машиною, звичайно, був "Елланд". А наприкінці війни в полку зв'явилося навіть з десяток радянських танків (історію їх походження я розповім якось пізніше). Структурно полк складався з 5 сквадронів, на піку своєї могутньості кожен з них містив в собі 500 бійців. Таким чином, в полку було близько 2500 тисяч осіб.

Полк Родезійських Африканських Стрільців, загальною чисельністю у 1300 бійців, складався з трьох батальйонів.

Родезійську артилерію, якої було відверто небагато, зосередили у Артилерійському Полку. 40 стареньких гармат та 30 мінометів- от і все багатство. Загальна чисельність полку теж була невелика- близько 500 солдат.

Родезійські сили охорони- харизматичні чолов'яги, що відповідали за оборону стратегічних об'єктів, утворювалися двома батальйонами. Цих бійців було близько 800-та.

​​От ми й дісталися до еліти, яку всі ми любимо. Саме на плечах цих титанів лежала левова частка всіх військових успіхів родезійців. В той час, як регулярні підрозділи складалися з, в основному, з призовників- еліта ж формувалась на контрактній основі. Кожен солдат пройшов серйозну підготовку і суровий відбір і коштував десятка терористів на полі бою.

Скаути Грея (мої улюбленці) мали у свому складі три лінійних ескадрони (по 160 вершників), ескадрон підтримки (номінально мав на озброєнні міномети і гранатомети, але частіше виступав в ролі лінійного) та декілька допоміжних взводів. Чисельність Греїв досягала 800.

Скаутів Селуса всі знають і всі люблять. Вони починали як невеличкий підрозділ, але наприкінці війни, як стверджують дослідники, їх загальна чисельність коливалася між 800 та 1000 розвідників.

Полк Родезійської Легкої Піхоти (по факту батальйон) завжди був підрозділом невеликим. Він складався, з трьох лінійних коммандо, коммандо підтримки та допоміжних взводів (як-от у скаутів Грея). Номінально, підрозділ мав складатися з 500-та солдат, але в ньому ніколи не було повного штату: зазвичай бійців RLI було від 300 до 400.

Найменшим з елітних підрозділів був, звичайно, Сквадрон С Родезійського САС. Майже всю війну в ньому було всього близько сотні спецпризначенців (і, знаючи їх операції, ця цифра вражає). Лише в самому кінці війни підрозділ розширили до 250 осіб. До речі, лише два останніх підрозділи традиційно складалися лише з білих. У всіх інших підрозділах служили і чорношкірі- і їх там була абсолютна більшість.

Крім вищезгаданих, існували усілякі там роти забезпечення, працівники складів, три медичні роти і т.д. Їх було небагато, але вони теж робили свій вклад.

Таким чином, на семимільйонну Родезію було всього 20-25 тисяч солдат. в цей самий час, ЗАНУ і ЗАПУ мали по 20 000 солдат, що їм аж ніяк не допомагало на полі бою.

Родезійські цивільні на відпочинку.

Напис на футболці вусача- "Я пишаюсь бути родезійцем".

Боже, обожнюю цього дядька. Чесність з нього так і сочиться)

"Увага всім родезійцям! Яну Сміту потрібна допомога для того, аби стримати террів на північ від Замбезі. Єдине, що може йому допомогти-це номер вашої кредитної карти та секретний номер з трьох чисел...
Але поспішайте! Вже скоро може трапитися так, що Родезія стане Зімбабве!"

https://youtu.be/DAmTAESWMFE

Солдати Сил Безпеки на блокпосту.

Пропоную до вашої уваги значно розширену і доповнену статтю, присвячену Родезійському САС.

Справжні професіонали у справі війни, ці хлопці ще багато років снилися в кошмарах тим терористам, яким дивом вдалося пережити зустріч з ними.

https://telegra.ph/El%D1%96ta-z-el%D1%96t-korotkij-naris-z-%D1%96stor%D1%96i-zaboronenogo-%D1%96-zabutogo-p%D1%96drozd%D1%96lu-SAS-04-14

Скаути Селуса на фоні палаючого краалю.

Поліцейський підрозділ спецпризначення проводить тренування у Солсбері, 70-ті.

​​Одним із парадоксів, які виникли у політиці США щодо Родезії, було питання економічного ембарго. США підтримало введення ембарго проти Родезії у січні 1966 року і це неабияк здивувало родезійську владу. В першу чергу подив викликало питання імпорту США родезійського хрому- важливого стратегічного металу, який використовувався у сфері оборони.

Річ у тім, що до 1965 року, США імпортувало хром з Туреччини, ПАР, Родезії та СРСР. Відмовою від закупівель якісного родезійського хрому, який був дуже потрібен американцям, уряд США мусив би збільшити обсяги імпорту з інших країн- в першу чергу з Росії. Навіть представники американської промисловості висловлювали обурення: "Приєднуючись до економічної блокади та збільшуючи закупівлі у СРСР, ми спонсоруємо комуністів, наших ворогів в той час, як родезійці проти цих комуністів воюють!"

Незадоволеними таким політичним рішенням керівників держави виявились громадяни обох країн. Втім, вихід з цієї ситуації знайшли простий і елегантний: США збільшило постачання хрому не з СРСР, а з ПАР. Очевидно, що велика частина руди з Південноафриканської Республіки була тим самим родезійським хромом, що контрабандно перевозили через кордон і продавали, як власний.

Сказати, що в США цього не розуміли, звичайно, не можна. Закупівля товарів у підсанкційних країн все ж була більш прийнятною, ніж інвестиція в економіку совєтів, а потреби оборонного сектору в металі можна було вирішити тільки імпортним шляхом.

На цьому прикладі можна побачити черговий парадокс світової політики: правою рукою країна голосує за санкції, а лівою, під столом, торгує з тими, кого звинувачує і засуджує.

Думаю, сьогодні я обмежу себе у своїй любові до наведення паралелей із більш близькими нам країнами. Всі й так все розуміють, вірно?

Соррі, не втримався