#СаундЧек
Друга після Ізраїлю країна, де мені довелося працювати і бути свідком національного і мовного відродження - це Алжир.
У 1963 році Алжир здобув свою незалежність, перестав бути французькою колонією і отримав у спадок дуже складну мовну ситуацію, тому що офіційна державна мова того часу була французька.
У побуті всі спілкувалися або алжирським діалектом, який дуже сильно відрізняється від класичної арабської мови. Це так звана «даріжа» - алжирський діалект, на якому я колись перші чотири роки життя мого старшого сина розмовляв із ним.
З іншого боку, це мова третини населення тодішнього Алжиру - кабільська. Кабільська належить до так званої групи берберських мов, яка у свою чергу є частиною афро- азійських мов і суттєво відрізняється як від французької, яка, як відомо, належить до індоєвропейської групи, так і від арабської, що є представником семітської групи.
Цікаво, що кабільська мова є рідною мовою для найпопулярнішого французького футболіста Зінедіна Зідана і найпопулярнішого французького актора Дені Буна (справжнє ім’я Данієль Аміду). Між іншим, його комедійні фільми побили нещодавно сорокарічний рекорд за касовими зборами. І він є на сьогодні найбільш високооплачуваним актором в Європі - його гонорар складає 33 мільйони євро за фільм. Дені Бун, між іншим, заради своєї третьої дружини, яка є єврейкою, прийняв юдаїзм і зараз вивчає іврит. Так чи інакше, Зінедін Зідан та Дені Бун - емігранти, які живуть за межами Алжиру.
Але в самому Алжирі сьогодні абсолютно є національний консенсус - арабська літературна мова займає панівні позиції і є єдиною державною мовою, що записано, відпо- відно, у Конституції цієї держави.
А кабільська мова, мова батьків Дені Буна та Зінедіна Зідана, в сучасному Алжирі має статус офіційної регіональної мови.
Такою, я сподіваюсь, і стане кримськотатарська мова на території Республіки Крим після її звільнення від путінської окупації.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Замовлення книг: 063-430-57-85 (дзвоніть або пишіть на Viber)
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/Nq0mHV
Друга після Ізраїлю країна, де мені довелося працювати і бути свідком національного і мовного відродження - це Алжир.
У 1963 році Алжир здобув свою незалежність, перестав бути французькою колонією і отримав у спадок дуже складну мовну ситуацію, тому що офіційна державна мова того часу була французька.
У побуті всі спілкувалися або алжирським діалектом, який дуже сильно відрізняється від класичної арабської мови. Це так звана «даріжа» - алжирський діалект, на якому я колись перші чотири роки життя мого старшого сина розмовляв із ним.
З іншого боку, це мова третини населення тодішнього Алжиру - кабільська. Кабільська належить до так званої групи берберських мов, яка у свою чергу є частиною афро- азійських мов і суттєво відрізняється як від французької, яка, як відомо, належить до індоєвропейської групи, так і від арабської, що є представником семітської групи.
Цікаво, що кабільська мова є рідною мовою для найпопулярнішого французького футболіста Зінедіна Зідана і найпопулярнішого французького актора Дені Буна (справжнє ім’я Данієль Аміду). Між іншим, його комедійні фільми побили нещодавно сорокарічний рекорд за касовими зборами. І він є на сьогодні найбільш високооплачуваним актором в Європі - його гонорар складає 33 мільйони євро за фільм. Дені Бун, між іншим, заради своєї третьої дружини, яка є єврейкою, прийняв юдаїзм і зараз вивчає іврит. Так чи інакше, Зінедін Зідан та Дені Бун - емігранти, які живуть за межами Алжиру.
Але в самому Алжирі сьогодні абсолютно є національний консенсус - арабська літературна мова займає панівні позиції і є єдиною державною мовою, що записано, відпо- відно, у Конституції цієї держави.
А кабільська мова, мова батьків Дені Буна та Зінедіна Зідана, в сучасному Алжирі має статус офіційної регіональної мови.
Такою, я сподіваюсь, і стане кримськотатарська мова на території Республіки Крим після її звільнення від путінської окупації.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Замовлення книг: 063-430-57-85 (дзвоніть або пишіть на Viber)
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/Nq0mHV
#СаундЧек
Одна знайома поставила мені питання: «Що вам так подобається в Порошенку?»
Відповідаю. Мені подобається, по літерах:
А - армія, асоціація з ЄС, антипутінська коаліція, автокефалія, автоматичне відшкодування ПДВ та інші антикорупційні заходи в головних корупційних сферах: Нафтогаз, Нацбанк, держзамовлення, площадки Саші Стоматолога, які існували до 2014 року.
Б - безвіз, банківська система очищена від банків-пилососів, бюджети обласних центрів виросли удвічі, бум української музики, кіновиробництва, книговидання, благодійність.
На той період, коли я листувався з цим дописувачем, вже п’ятнадцять мільярдів гривень з Фонду родини Порошенко було витрачено на армію, на інклюзивні програми для дітей та інше.
В - визначений вектор зовнішньої політики України, як вступ до НАТО та ЄС, введені Європою та США санкції проти путінської Росії, вихід з нафто- і газозалежності від Російської Федерації. Вихід з економічної кризи, відкриті реєстри власності, відновлення економічного зростання, відновлення ВПК.
Г - геополітичні перемоги, Гаазький трибунал розглядає справу проти країни-окупанта.
Д - декомунізація, деолігархізація, дерусифікація, децентралізація, дипломатичні перемоги, «джавеліни», дороги.
І це лише п’ять перших літер абетки. А повний список складає чотири аркуші.
Моє життєве кредо колись було окреслено цитатами на обкладинці моєї Фейсбук-сторінки: «Байдужість - це параліч душі. Бійтеся байдужих. Саме з їх мовчазної згоди відбуваються найбільші злочини на землі. Бачити несправедливість та мовчати - це самому брати участь у несправедливості. Замовчування зла живить і оживляє його. І все, що зрештою потрібно для тріумфу зла, це щоб хороші люди мовчали і нічого не робили. Але покаранням за громадську пасивність є прихід до влади злодіїв».
Як сказано у Платона: «Від бездіяльності по встановленою справедливості настає несправедливість. І це справедливо».
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Переглянути всі випуски цієї програми можна на моєму YouTube-каналі:
https://bit.ly/3pslqrb
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
Одна знайома поставила мені питання: «Що вам так подобається в Порошенку?»
Відповідаю. Мені подобається, по літерах:
А - армія, асоціація з ЄС, антипутінська коаліція, автокефалія, автоматичне відшкодування ПДВ та інші антикорупційні заходи в головних корупційних сферах: Нафтогаз, Нацбанк, держзамовлення, площадки Саші Стоматолога, які існували до 2014 року.
Б - безвіз, банківська система очищена від банків-пилососів, бюджети обласних центрів виросли удвічі, бум української музики, кіновиробництва, книговидання, благодійність.
На той період, коли я листувався з цим дописувачем, вже п’ятнадцять мільярдів гривень з Фонду родини Порошенко було витрачено на армію, на інклюзивні програми для дітей та інше.
В - визначений вектор зовнішньої політики України, як вступ до НАТО та ЄС, введені Європою та США санкції проти путінської Росії, вихід з нафто- і газозалежності від Російської Федерації. Вихід з економічної кризи, відкриті реєстри власності, відновлення економічного зростання, відновлення ВПК.
Г - геополітичні перемоги, Гаазький трибунал розглядає справу проти країни-окупанта.
Д - декомунізація, деолігархізація, дерусифікація, децентралізація, дипломатичні перемоги, «джавеліни», дороги.
І це лише п’ять перших літер абетки. А повний список складає чотири аркуші.
Моє життєве кредо колись було окреслено цитатами на обкладинці моєї Фейсбук-сторінки: «Байдужість - це параліч душі. Бійтеся байдужих. Саме з їх мовчазної згоди відбуваються найбільші злочини на землі. Бачити несправедливість та мовчати - це самому брати участь у несправедливості. Замовчування зла живить і оживляє його. І все, що зрештою потрібно для тріумфу зла, це щоб хороші люди мовчали і нічого не робили. Але покаранням за громадську пасивність є прихід до влади злодіїв».
Як сказано у Платона: «Від бездіяльності по встановленою справедливості настає несправедливість. І це справедливо».
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Переглянути всі випуски цієї програми можна на моєму YouTube-каналі:
https://bit.ly/3pslqrb
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
#СаундЧек
Одна з моїх читачок поцікавилася: “Чому Ви не реагуєте на образливі коментарі та якісь прізвиська, які дають Вам у соціальних мережах?”
Є відомий рецепт Софі Лорен, як зберегти гарний настрій та добру вдачу - уникати некрасивих людей та некрасивих емоцій.
Тому я намагаюсь завжди тримати певну дистанцію від тих, хто мене намагається образити. Нехай краще ці негативні емоції залишаються за межами мого світосприйняття.
Є такий відомий принцип, що наші думки та емоції створюють простір навколо нас. Наші думки впливають на наші вчинки, наші вчинки впливають на наш характер, а наш характер впливає зрештою на наше життя.
Ще одне питання: “Якщо була б можливість поставити запитання одній людині на Землі, кого і про що Ви запитали б?
Традиційно упродовж віків наймудрішою людиною на світі вважали біблійного царя Соломона; йому приписують авторство кількох біблійних книг, таких як, зокрема, Книга Проповідника - Екклезіаст. Тому я, мабуть, попросив би старого Соломона прокоментувати деякі суперечливі сентенції з його Книги книг.
Також моїх читачів цікавить, чим обумовлене збільшення моєї активності в YouTube, Telegram та Instagram.
По-перше, є такий відомий принцип, який приписують Мікеланджело: предмет не падає, поки не втрачає швидкості руху. А швидкість руху - це нові підходи, нові ідеї, нові інструменти, нові партнери-співробітники.
Тому сьогодні не можна ігнорувати той факт, що YouTube, Тік-Ток та Instagram активно набирають аудиторію. Хоча Facebook залишається соціальною мережею номер один в Україні, однак кількість активних користувачів в інших соціальних мережах невпинно зростає.
Крім того, старина Марк Цукерберг вкотре нагадує, що його бачення терміну social (соціальний) все ж таки передбачає активне спілкування між людьми, які підтримують особисті контакти між собою.
Тому він надає перевагу особистим профілям, а не публічним, рейтинг яких у Facebook, на жаль, останнім часом штучно зменшується. Багато з моїх читачів скаржиться, що давно не бачать моїх постів в себе у стрічці.
Моє особисте бачення концепції соціальних мереж певним чином входить у протиріччя з концепцією самого Цукерберга. Тому що я вбачаю, що слово “соціальні” в
словосполученні “соціальні мережі” передбачає, що ми маємо висвітлювати теми, які мають соціальну значущість, соціальну важливість для якомога ширшого кола наших співвітчизників.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Переглянути всі випуски цієї програми можна на моєму YouTube-каналі:
https://bit.ly/3IofCYA
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
Одна з моїх читачок поцікавилася: “Чому Ви не реагуєте на образливі коментарі та якісь прізвиська, які дають Вам у соціальних мережах?”
Є відомий рецепт Софі Лорен, як зберегти гарний настрій та добру вдачу - уникати некрасивих людей та некрасивих емоцій.
Тому я намагаюсь завжди тримати певну дистанцію від тих, хто мене намагається образити. Нехай краще ці негативні емоції залишаються за межами мого світосприйняття.
Є такий відомий принцип, що наші думки та емоції створюють простір навколо нас. Наші думки впливають на наші вчинки, наші вчинки впливають на наш характер, а наш характер впливає зрештою на наше життя.
Ще одне питання: “Якщо була б можливість поставити запитання одній людині на Землі, кого і про що Ви запитали б?
Традиційно упродовж віків наймудрішою людиною на світі вважали біблійного царя Соломона; йому приписують авторство кількох біблійних книг, таких як, зокрема, Книга Проповідника - Екклезіаст. Тому я, мабуть, попросив би старого Соломона прокоментувати деякі суперечливі сентенції з його Книги книг.
Також моїх читачів цікавить, чим обумовлене збільшення моєї активності в YouTube, Telegram та Instagram.
По-перше, є такий відомий принцип, який приписують Мікеланджело: предмет не падає, поки не втрачає швидкості руху. А швидкість руху - це нові підходи, нові ідеї, нові інструменти, нові партнери-співробітники.
Тому сьогодні не можна ігнорувати той факт, що YouTube, Тік-Ток та Instagram активно набирають аудиторію. Хоча Facebook залишається соціальною мережею номер один в Україні, однак кількість активних користувачів в інших соціальних мережах невпинно зростає.
Крім того, старина Марк Цукерберг вкотре нагадує, що його бачення терміну social (соціальний) все ж таки передбачає активне спілкування між людьми, які підтримують особисті контакти між собою.
Тому він надає перевагу особистим профілям, а не публічним, рейтинг яких у Facebook, на жаль, останнім часом штучно зменшується. Багато з моїх читачів скаржиться, що давно не бачать моїх постів в себе у стрічці.
Моє особисте бачення концепції соціальних мереж певним чином входить у протиріччя з концепцією самого Цукерберга. Тому що я вбачаю, що слово “соціальні” в
словосполученні “соціальні мережі” передбачає, що ми маємо висвітлювати теми, які мають соціальну значущість, соціальну важливість для якомога ширшого кола наших співвітчизників.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Переглянути всі випуски цієї програми можна на моєму YouTube-каналі:
https://bit.ly/3IofCYA
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
#СаундЧек
Вже більше десяти років у найпрестижнішому університеті сучасності - Гарвардському - викладають один предмет, який збирає рекордну кількість студентів, бажаючих його вивчати. Жодна гарвардська аудиторія не вміщує всіх бажаючих. Цей предмет має повну назву: Наука про прагнення до щастя, або скорочено - Гедоніка.
Як відомо, право на прагнення до щастя - це засадничий принцип, який був записаний ще в Декларації незалежності США і потім став частиною американської Конституції.
Так от, Таль Бен-Шахар, так звуть цього професора (його ім’я романтично перекладається з івриту - крапля світанкової роси) не відкриває Америку, він каже відомі речі про те, що щастя - це не подолана вершина, а наповнений очікуваннями шлях до неї.
Як пише мій старий знайомий Ігор Губерман:
Мы часто проявляем нетерпенье
В мучительном режиме ожидания,
Хотя обычно радость предвкушения
Ярче и сильнее обладания.
Другий принцип полягає в тому, що щастя важко знайти всередині самого себе і неможливо - в якомусь іншому місці. Щастя - це гармонія людини самої з собою і з ото- чуючим світом. Чим більше щастя в буденних справах, тим більше його в принципі.
І дуже важливий висновок, постулат: Не той вдячний, який щасливий, а той щасливий, який вдячний.
Таль Бен-Шахар вчить починати і закінчувати кожний день словами подяки. У нього є улюблена молитва, яка звучить так: «Якщо б уста мої були наповнені
віршами, як море водами, на язику в мене радощі численні, як морські хвилі, а на губах моїх прославляння нескінченні, як широчінь небосхилу - не зміг би я, Господь, гідно віддячити тобі за чудеса твої».
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Зараз Ви можете отримати цю книгу в подарунок, придбавши смачний святковий набір “СаундЧек”, до якого входить декілька видів крафтового сиру, вершкове масло, ковбаска, мед від моєї дорогої тещі та джем від ТМ “Золота Лінія”!
Заходьте: https://bit.ly/3EDKqlL
До речі, сир – один з головних продуктів, які допомагають організму виробляти серотонін – гормон щастя! То ж, бувайте щасливі та здорові!
Вже більше десяти років у найпрестижнішому університеті сучасності - Гарвардському - викладають один предмет, який збирає рекордну кількість студентів, бажаючих його вивчати. Жодна гарвардська аудиторія не вміщує всіх бажаючих. Цей предмет має повну назву: Наука про прагнення до щастя, або скорочено - Гедоніка.
Як відомо, право на прагнення до щастя - це засадничий принцип, який був записаний ще в Декларації незалежності США і потім став частиною американської Конституції.
Так от, Таль Бен-Шахар, так звуть цього професора (його ім’я романтично перекладається з івриту - крапля світанкової роси) не відкриває Америку, він каже відомі речі про те, що щастя - це не подолана вершина, а наповнений очікуваннями шлях до неї.
Як пише мій старий знайомий Ігор Губерман:
Мы часто проявляем нетерпенье
В мучительном режиме ожидания,
Хотя обычно радость предвкушения
Ярче и сильнее обладания.
Другий принцип полягає в тому, що щастя важко знайти всередині самого себе і неможливо - в якомусь іншому місці. Щастя - це гармонія людини самої з собою і з ото- чуючим світом. Чим більше щастя в буденних справах, тим більше його в принципі.
І дуже важливий висновок, постулат: Не той вдячний, який щасливий, а той щасливий, який вдячний.
Таль Бен-Шахар вчить починати і закінчувати кожний день словами подяки. У нього є улюблена молитва, яка звучить так: «Якщо б уста мої були наповнені
віршами, як море водами, на язику в мене радощі численні, як морські хвилі, а на губах моїх прославляння нескінченні, як широчінь небосхилу - не зміг би я, Господь, гідно віддячити тобі за чудеса твої».
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Зараз Ви можете отримати цю книгу в подарунок, придбавши смачний святковий набір “СаундЧек”, до якого входить декілька видів крафтового сиру, вершкове масло, ковбаска, мед від моєї дорогої тещі та джем від ТМ “Золота Лінія”!
Заходьте: https://bit.ly/3EDKqlL
До речі, сир – один з головних продуктів, які допомагають організму виробляти серотонін – гормон щастя! То ж, бувайте щасливі та здорові!
#СаундЧек
Яскраві дитячі спогади назавжди лишаються в нашій пам’яті. У далекому 1972-му я з батьками цілий місяць перебував на мальовничих берегах Кавказького узбережжя Чорного моря, в Геленджику.
Я закохався в морські подорожі, милуючись пейзажами, якими на початку вже цього тисячоліття звабили терориста №1 його клеврети, переконуючи його, що тут, можливо, після відставки йому легше буде ховатися в бункері.
Передзвонив мамі, спитав в неї, що їй запам’яталось з тієї нашої відпустки в Геленджику? Вона нагадала, що напередодні нашого від’їзду я навчився грати у преферанс і дивував публіку на місцевому пляжі тим, що зовсім ще маленький семирічний хлопчик ледь не обігрує своїх батьків.
Так чи інакше, ці навички трохи допомогли мені, позбутися зайвої уваги та довіри КДБ. Пам’ятаю, як уже наприкінці навчання мене запросив офіцер першого відділу в нашому інституті, відкрив мою папочку, а там доповідні записки наших штатних сексотів.
Він так здивовано сказав: «Да, Дмитрий, мало того, что вы азартный человек, так вы ещё какой-то безответственный. Ну как? Вы круглый отличник, мало того, член партии, секретарь партийной организации, обыгрываете в преферанс на деньги своих сокурсников, простых комсомольцев. Какой же вы пример подаёте? Что за жажда наживы, угар НЭПа?»
Я говорю: «Да, тяжёлое наследие царских времён. Знаете, у меня сын родился, я молодой отец, надо как-то содержать семью».
Згадав ще один момент нашого відпочинку в Геленджику. Ми познайомились з дуже цікавою творчою родиною з тодішнього Ленінграда. У ній був дуже кмітливий, розумний хлопчик, трошки молодший за мене. Ми потоваришували, і батьки потім підтримували стосунки з цією родиною.
Я зустрівся з цим хлопчиком уже через 40 років, коли він, уже як громадянин Ізраїлю, прибув до України і став головним київським рабином Моше Асманом. На певному етапі він доручив мені організувати та провести 110-річчя синагоги Бродського у Києві. То ж, вітання ребе Моше та його чудовій родині, з якою ми познайомились в далекому 1972 році на черкеських берегах Чорного моря…
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Всі випуски програми можна переглянути на моєму YouTube-каналі: https://bit.ly/3IFTKIb
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
Яскраві дитячі спогади назавжди лишаються в нашій пам’яті. У далекому 1972-му я з батьками цілий місяць перебував на мальовничих берегах Кавказького узбережжя Чорного моря, в Геленджику.
Я закохався в морські подорожі, милуючись пейзажами, якими на початку вже цього тисячоліття звабили терориста №1 його клеврети, переконуючи його, що тут, можливо, після відставки йому легше буде ховатися в бункері.
Передзвонив мамі, спитав в неї, що їй запам’яталось з тієї нашої відпустки в Геленджику? Вона нагадала, що напередодні нашого від’їзду я навчився грати у преферанс і дивував публіку на місцевому пляжі тим, що зовсім ще маленький семирічний хлопчик ледь не обігрує своїх батьків.
Так чи інакше, ці навички трохи допомогли мені, позбутися зайвої уваги та довіри КДБ. Пам’ятаю, як уже наприкінці навчання мене запросив офіцер першого відділу в нашому інституті, відкрив мою папочку, а там доповідні записки наших штатних сексотів.
Він так здивовано сказав: «Да, Дмитрий, мало того, что вы азартный человек, так вы ещё какой-то безответственный. Ну как? Вы круглый отличник, мало того, член партии, секретарь партийной организации, обыгрываете в преферанс на деньги своих сокурсников, простых комсомольцев. Какой же вы пример подаёте? Что за жажда наживы, угар НЭПа?»
Я говорю: «Да, тяжёлое наследие царских времён. Знаете, у меня сын родился, я молодой отец, надо как-то содержать семью».
Згадав ще один момент нашого відпочинку в Геленджику. Ми познайомились з дуже цікавою творчою родиною з тодішнього Ленінграда. У ній був дуже кмітливий, розумний хлопчик, трошки молодший за мене. Ми потоваришували, і батьки потім підтримували стосунки з цією родиною.
Я зустрівся з цим хлопчиком уже через 40 років, коли він, уже як громадянин Ізраїлю, прибув до України і став головним київським рабином Моше Асманом. На певному етапі він доручив мені організувати та провести 110-річчя синагоги Бродського у Києві. То ж, вітання ребе Моше та його чудовій родині, з якою ми познайомились в далекому 1972 році на черкеських берегах Чорного моря…
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Всі випуски програми можна переглянути на моєму YouTube-каналі: https://bit.ly/3IFTKIb
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
#СаундЧек
Я з дитинства ніколи не дозволяв собі ніяких образ за національною ознакою, тому що ще в досить юні роки переконався, наскільки вразливе питання національності і як легко можна завдати великої шкоди стосункам між людьми, як легко спровокувати їх на насильство образливою фразою про їхню національність.
Мене в дитинстві дуже вразила історія, яку розповідала мені моя бабуся про єврейські погроми в роки її дитинства. На вулиці, де вони мешкали, була крамниця, яку утримувала єврейська родина. Тоді якраз проходив процес Бейліса, були антисемітські настрої, які роздмухувала в тому числі й офіційна царська пропаганда. І значна частина мешканців тогочасного Києва повірили в те, що євреї дійсно вбивають християнських малюків, щоб видобути кров для виготовлення ритуальної маци.
На очах моєї бабусі купка чорносотенців увійшла до цієї крамниці. Власник крамниці почав захищати свою власність, і тоді один із погромників схопив ножа та на очах моєї бабусі відрізав крамарю кінчик носа. Це настільки її вразило, що ці спогади вона пронесла через все своє життя.
Але який був головний насідок цього інциденту? У власника крамниці було десятеро дітей, і всі вони стали найзатятішими ворогами держави, яка не змогла захистити свого громадянина. Вони стали найпалкішими революціонерами-більшовиками і, зрештою, цей маховик ненависті і насильства розкручувався чимдалі більше. Вони, зокрема, буди серед тих, хто в 20-тих роках розкуркулювали мого прадідуся-експлуататора - шевця з двома підмайстрами.
І сьогодні національна нетерпимість, ксенофобія - це, можливо, головна зброя путінської пропагандистської машини в рамках славнозвісної гібридної війни.
З одного боку, розпалюючи міжнаціональні конфлікти за кордоном, Путін відволікає увагу власного населення від нагальних соціальних проблем сучасної Росії. З іншого - намагається максимально розколоти суспільство в кожній з окремих європейських країн та Сполучених Штатах Америки.
Путінська Росія сьогодні відкрито підтримує ультранаціоналістичні профашистські рухи в усій Європі. І тут виникає дуже важливий і принциповий момент - якщо ми знаємо, що Путін підтримує ультранаціоналістичні рухи по всіх країнах Західної Європи, починаючи з Німеччини, Іспанії, Франції і закінчуючи Чехією та Польщею, то було б дивно, якщо б нічого подібного він не робив в Україні, проти якої, як відомо, спрямовано більше половини всіх пропагандистських провокацій та інформаційних диверсій.
Тому іноді дуже важко відрізнити «путінські консерви» від «корисних ідіотів». Я об’єктивно іноді не можу сказати, де в мене закінчуються здорова обачливість та пильність і починається упередженість та параноя. І в розмові із своїми знайомими, представниками націоналістичних рухів, я кажу: «Звідки у вас гарантія того, що частина коштів, яку ви отримуєте від якихось там анонімних благодійників, не є коштами з тієї саме путінської каси?».
Промовистим в цьому сенсі є розслідування, яке провели журналісти телеканалу CNN стосовно мережі американських бійцівських клубів «Black fist», буквально «Чорний кулак». Мережі, до якої були залучені тисячі афроамериканців по всіх штатах. Зрештою стало відомо, що фінансування цієї мережі надходило через електронні гаманці саме від кремлівських агентів.
Нагадаю, що в Україні подібна мережа була створена ще 2013 року - так званий «Оплот» в Харкові, який очолював Євген Жилін, а в Донецьку це був майбутній гауляйтер так званої «Донецької народної республіки» Захарченко. Підготовлені в цих кубах активісти потім брали активну участь у масових заворушеннях, у захопленні адміністративних будівель у східних регіонах України, потім вони кидали гранати в мирні демонстрації.
І заарештовані та звинувачені за злочини активісти цих клубів були звільнені президентом Зеленським у рамках обміну полоненими з путінською Росією. (Скандальний заступник Міністра внутрішніх справ Олександр Гогілашвілі був другом-партнером активіста «Оплоту» Олексія Олійника. Останній внесений до бази Миротворця як терорист, який постачав «титушок» для силових дій проти Євромайдану)
Я з дитинства ніколи не дозволяв собі ніяких образ за національною ознакою, тому що ще в досить юні роки переконався, наскільки вразливе питання національності і як легко можна завдати великої шкоди стосункам між людьми, як легко спровокувати їх на насильство образливою фразою про їхню національність.
Мене в дитинстві дуже вразила історія, яку розповідала мені моя бабуся про єврейські погроми в роки її дитинства. На вулиці, де вони мешкали, була крамниця, яку утримувала єврейська родина. Тоді якраз проходив процес Бейліса, були антисемітські настрої, які роздмухувала в тому числі й офіційна царська пропаганда. І значна частина мешканців тогочасного Києва повірили в те, що євреї дійсно вбивають християнських малюків, щоб видобути кров для виготовлення ритуальної маци.
На очах моєї бабусі купка чорносотенців увійшла до цієї крамниці. Власник крамниці почав захищати свою власність, і тоді один із погромників схопив ножа та на очах моєї бабусі відрізав крамарю кінчик носа. Це настільки її вразило, що ці спогади вона пронесла через все своє життя.
Але який був головний насідок цього інциденту? У власника крамниці було десятеро дітей, і всі вони стали найзатятішими ворогами держави, яка не змогла захистити свого громадянина. Вони стали найпалкішими революціонерами-більшовиками і, зрештою, цей маховик ненависті і насильства розкручувався чимдалі більше. Вони, зокрема, буди серед тих, хто в 20-тих роках розкуркулювали мого прадідуся-експлуататора - шевця з двома підмайстрами.
І сьогодні національна нетерпимість, ксенофобія - це, можливо, головна зброя путінської пропагандистської машини в рамках славнозвісної гібридної війни.
З одного боку, розпалюючи міжнаціональні конфлікти за кордоном, Путін відволікає увагу власного населення від нагальних соціальних проблем сучасної Росії. З іншого - намагається максимально розколоти суспільство в кожній з окремих європейських країн та Сполучених Штатах Америки.
Путінська Росія сьогодні відкрито підтримує ультранаціоналістичні профашистські рухи в усій Європі. І тут виникає дуже важливий і принциповий момент - якщо ми знаємо, що Путін підтримує ультранаціоналістичні рухи по всіх країнах Західної Європи, починаючи з Німеччини, Іспанії, Франції і закінчуючи Чехією та Польщею, то було б дивно, якщо б нічого подібного він не робив в Україні, проти якої, як відомо, спрямовано більше половини всіх пропагандистських провокацій та інформаційних диверсій.
Тому іноді дуже важко відрізнити «путінські консерви» від «корисних ідіотів». Я об’єктивно іноді не можу сказати, де в мене закінчуються здорова обачливість та пильність і починається упередженість та параноя. І в розмові із своїми знайомими, представниками націоналістичних рухів, я кажу: «Звідки у вас гарантія того, що частина коштів, яку ви отримуєте від якихось там анонімних благодійників, не є коштами з тієї саме путінської каси?».
Промовистим в цьому сенсі є розслідування, яке провели журналісти телеканалу CNN стосовно мережі американських бійцівських клубів «Black fist», буквально «Чорний кулак». Мережі, до якої були залучені тисячі афроамериканців по всіх штатах. Зрештою стало відомо, що фінансування цієї мережі надходило через електронні гаманці саме від кремлівських агентів.
Нагадаю, що в Україні подібна мережа була створена ще 2013 року - так званий «Оплот» в Харкові, який очолював Євген Жилін, а в Донецьку це був майбутній гауляйтер так званої «Донецької народної республіки» Захарченко. Підготовлені в цих кубах активісти потім брали активну участь у масових заворушеннях, у захопленні адміністративних будівель у східних регіонах України, потім вони кидали гранати в мирні демонстрації.
І заарештовані та звинувачені за злочини активісти цих клубів були звільнені президентом Зеленським у рамках обміну полоненими з путінською Росією. (Скандальний заступник Міністра внутрішніх справ Олександр Гогілашвілі був другом-партнером активіста «Оплоту» Олексія Олійника. Останній внесений до бази Миротворця як терорист, який постачав «титушок» для силових дій проти Євромайдану)
#СаундЧек
У 2019 році на центральній площі російського Іжевська скоїв акт самоспалення і загинув відомий удмуртський вчений Альберт Разін.
Він був професором Удмуртського університету і довгі роки боровся за збереження удмуртської мови - однієї з десятків мов національних меншин Російської Федерації, які сьогодні вмирають.
Чому я так переймаюся проблемами Удмуртії? Так сталося, що всі Чекалкини на світі походять з маленького селища Чекалки в самому серці Удмуртії. Взагалі словом «чекалка» називали на Слобожанщині степних вовків.
Наприкінці XVII століття кілька родин старообрядців, тікаючи від переслідувань московського патріархату, втекли зі Слобожанщини, з території сучасної Сумської області, до Удмуртії, де заснували маленьке селище Чекалки, яке, зрештою, стало досить великим містечком. Сто років тому, коли там народився мій дідусь, в містечку була тисяча добротних будинків.
На сьогодні там «мерзость запустения», не лишилося жодного будинку. Щоб запобігти кровозмішенню, чоловіки з цих старообрядних родин Слобожанщини іноді одружувались з дівчатами із місцевих удмуртських поселень, тому в мені теж можливо є частина удмуртської крові.
Цей відчайдушний акт протесту, який скоїв Альберт Разін і який коштував йому життя, нагадав, якої долі нам вдалося уникнути, отримавши незалежність нашої держави від Російської імперії.
Але насправді незалежність не є запорукою збереження національної мови. Конкертним прикладом тут є лукашенківська Білорусь. Прийняття в Білорусі закону про дві державні мови призвело до того, що національна білоруська мова була виштовхнута на узбіччя культурного простору, і сьогодні нею користуються ледь не півтора-два відсотки населення цієї країни.
Насправді в радянські часи Україна рухалася в тому самому напрямку. І я згадую, як у часи мого дитинства спілкування в Києві українською мовою в публічному просторі, за межами університетських аудиторій чи шкільних кімнат, сприймалося як певний виклик, як прояв певного диссидентства.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Всі випуски програми можна переглянути на моєму YouTube-каналі:
https://bit.ly/3s4P34L
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
У 2019 році на центральній площі російського Іжевська скоїв акт самоспалення і загинув відомий удмуртський вчений Альберт Разін.
Він був професором Удмуртського університету і довгі роки боровся за збереження удмуртської мови - однієї з десятків мов національних меншин Російської Федерації, які сьогодні вмирають.
Чому я так переймаюся проблемами Удмуртії? Так сталося, що всі Чекалкини на світі походять з маленького селища Чекалки в самому серці Удмуртії. Взагалі словом «чекалка» називали на Слобожанщині степних вовків.
Наприкінці XVII століття кілька родин старообрядців, тікаючи від переслідувань московського патріархату, втекли зі Слобожанщини, з території сучасної Сумської області, до Удмуртії, де заснували маленьке селище Чекалки, яке, зрештою, стало досить великим містечком. Сто років тому, коли там народився мій дідусь, в містечку була тисяча добротних будинків.
На сьогодні там «мерзость запустения», не лишилося жодного будинку. Щоб запобігти кровозмішенню, чоловіки з цих старообрядних родин Слобожанщини іноді одружувались з дівчатами із місцевих удмуртських поселень, тому в мені теж можливо є частина удмуртської крові.
Цей відчайдушний акт протесту, який скоїв Альберт Разін і який коштував йому життя, нагадав, якої долі нам вдалося уникнути, отримавши незалежність нашої держави від Російської імперії.
Але насправді незалежність не є запорукою збереження національної мови. Конкертним прикладом тут є лукашенківська Білорусь. Прийняття в Білорусі закону про дві державні мови призвело до того, що національна білоруська мова була виштовхнута на узбіччя культурного простору, і сьогодні нею користуються ледь не півтора-два відсотки населення цієї країни.
Насправді в радянські часи Україна рухалася в тому самому напрямку. І я згадую, як у часи мого дитинства спілкування в Києві українською мовою в публічному просторі, за межами університетських аудиторій чи шкільних кімнат, сприймалося як певний виклик, як прояв певного диссидентства.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Всі випуски програми можна переглянути на моєму YouTube-каналі:
https://bit.ly/3s4P34L
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
#СаундЧек
16 грудня 1922 року пішов з життя Еліезер Бен-Єгуда – батько сучасного івриту.
Саме Бен-Єгуда повернув євреям їхню мову, хоча на своєму шляху він стикнувся з неймовірною кількістю перешкод.
В контексті сучасної України ця історія є дуже показовою, тому я присвятив її один з випусків своєї програми “СаундЧек”. Нижче – її текстова версія.
140 років тому до Палестини з невеличкого білоруського містечка Лужки переїхав єврейський лікар Лейзер Перельман, який взяв собі після переселення до Палестини ім’я Еліезер Бен-Єгуда.
Абсолютна кількість єврейського населення тодішньої Палестини вважали його божевільним, ультраортодокси закидали його камінням на єрусалимських вулицях. Але сьогодні його ім’ям названі центральні вулиці усіх без винятку ізраїльських міст.
На той час у Палестині вже більше тисячі років ніхто не вживав іврит - гебрайську мову, якою були написані книги Старого Заповіту - як живу мову щоденного спілкування.
Ще за часів греко-римського панування арамейська, грецька, а зрештою і латина витіснили іврит, гебрайську мову. Вона стала виключно мовою релігійних обрядів. А у країнах діаспори євреї спілкувалися так званими «піджинами», креольськими мовами, тобто єврейськими діалектами німецької (ідиш), італійської (ладіно), або іспанської (еспаньйол), в яких були лише деякі прояви івриту.
Але навіть ті слова зі старої єврейської мови, які поповнили вокабуляр ідишу, були абсолютно спотворені - наголос був перенесений відповідно до традиції німецької чи польської мови. Тому «шабат» став «шабесом», «МошЕ» став «МОйше».
Цікаво, що ці фонетичні перетворення можна легко прослідкувати на прикладі так званого блатного жаргону, який свого часу був значною мірою поповнений за рахунок перекручених єврейських слів.
Так «шахор» став «шухером», «хіпес» став «кіпішем», «сахар/махар» - «продавати/ купувати» - став «шахером/махером», «мудрість» - «хохмА» стала «хОхмой», «ктіва» стала «ксивой». Вислів «ботать по фене» - це взагалі перекручений «битуй беофен» (ביטוי באופן).
Повернімось до Еліезера Бен-Єгуди. Чому населення тодішнього Єрусалиму вважало його божевільним? Справа в тому, що він почав спілкуватися зі своїм єдиним сином івритом.
У нього сталася величезна трагедія - після того як він переїхав до Палестини, загинула його дружина, померли троє з його чотирьох дітей. Єдиний син, який лишився, Ітамар, став першою людиною, для якої іврит став рідною мовою.
Він забороняв будь-кому спілкуватися з Ітамаром іншою мовою, крім івриту. Ультраортодокси ненавиділи Еліезера Бен-Єгуду тому, що вони вважали іврит непридатним для буденного спілкування. Це мова спілкування з Богом, мова молитов. Не можна нею розмовляти в побуті.
Крім того, Еліезер Бен-Єгуда відроджував саме оригінальну фонетику мови іврит, а не ту спаплюжену фонетику, яку вживали пе- реселенці з тодішньої Російської імперії чи з Німеччини.
Еліезер Бен-Єгуда створив спеціальний дитячий садочок для свого сина, спеціальний клас у школі, де він мав навчатися і спілкуватися виключно івритом.
Еліезер Бен-Єгуда став засновником академії івриту і все своє життя присвятив тому, що поповнював лексичний запас івриту новими термінами, які були потрібні і яких не було, відповідно, в текстах Старого Заповіту.
Цікавий випадок стався сто років тому. В Палестині тоді за гроші Всесвітнього сіоністського конгресу створювали вищі учбові заклади. Перший технічний університет, так званий Техніон, заснували в Хайфі.
І постало питання, якою мовою викладати студентам. 95% викладачів, які всі практично були вихідцями зі Східної Європи, з Німеччини, проголосували за те, щоб саме німецька мова була мовою викладання, тому що це мова науки, мова культури. Але Всесвітній сіоністський конгрес відмовив у фінансуванні Техніону, якщо вони не викладатимуть івритом.
Сьогодні дивно згадувати, що саме німецька мова в Ізраїлі була визнана мовою, якою треба було викладати у вищих навчальних закладах. І, зрештою, зусиллями Бен-Єгуди і його сина Ітамара, інших ентузіастів-подвижників сьогодні іврит нічим не поступається іншій мові будь-якого іншого народу світу.
16 грудня 1922 року пішов з життя Еліезер Бен-Єгуда – батько сучасного івриту.
Саме Бен-Єгуда повернув євреям їхню мову, хоча на своєму шляху він стикнувся з неймовірною кількістю перешкод.
В контексті сучасної України ця історія є дуже показовою, тому я присвятив її один з випусків своєї програми “СаундЧек”. Нижче – її текстова версія.
140 років тому до Палестини з невеличкого білоруського містечка Лужки переїхав єврейський лікар Лейзер Перельман, який взяв собі після переселення до Палестини ім’я Еліезер Бен-Єгуда.
Абсолютна кількість єврейського населення тодішньої Палестини вважали його божевільним, ультраортодокси закидали його камінням на єрусалимських вулицях. Але сьогодні його ім’ям названі центральні вулиці усіх без винятку ізраїльських міст.
На той час у Палестині вже більше тисячі років ніхто не вживав іврит - гебрайську мову, якою були написані книги Старого Заповіту - як живу мову щоденного спілкування.
Ще за часів греко-римського панування арамейська, грецька, а зрештою і латина витіснили іврит, гебрайську мову. Вона стала виключно мовою релігійних обрядів. А у країнах діаспори євреї спілкувалися так званими «піджинами», креольськими мовами, тобто єврейськими діалектами німецької (ідиш), італійської (ладіно), або іспанської (еспаньйол), в яких були лише деякі прояви івриту.
Але навіть ті слова зі старої єврейської мови, які поповнили вокабуляр ідишу, були абсолютно спотворені - наголос був перенесений відповідно до традиції німецької чи польської мови. Тому «шабат» став «шабесом», «МошЕ» став «МОйше».
Цікаво, що ці фонетичні перетворення можна легко прослідкувати на прикладі так званого блатного жаргону, який свого часу був значною мірою поповнений за рахунок перекручених єврейських слів.
Так «шахор» став «шухером», «хіпес» став «кіпішем», «сахар/махар» - «продавати/ купувати» - став «шахером/махером», «мудрість» - «хохмА» стала «хОхмой», «ктіва» стала «ксивой». Вислів «ботать по фене» - це взагалі перекручений «битуй беофен» (ביטוי באופן).
Повернімось до Еліезера Бен-Єгуди. Чому населення тодішнього Єрусалиму вважало його божевільним? Справа в тому, що він почав спілкуватися зі своїм єдиним сином івритом.
У нього сталася величезна трагедія - після того як він переїхав до Палестини, загинула його дружина, померли троє з його чотирьох дітей. Єдиний син, який лишився, Ітамар, став першою людиною, для якої іврит став рідною мовою.
Він забороняв будь-кому спілкуватися з Ітамаром іншою мовою, крім івриту. Ультраортодокси ненавиділи Еліезера Бен-Єгуду тому, що вони вважали іврит непридатним для буденного спілкування. Це мова спілкування з Богом, мова молитов. Не можна нею розмовляти в побуті.
Крім того, Еліезер Бен-Єгуда відроджував саме оригінальну фонетику мови іврит, а не ту спаплюжену фонетику, яку вживали пе- реселенці з тодішньої Російської імперії чи з Німеччини.
Еліезер Бен-Єгуда створив спеціальний дитячий садочок для свого сина, спеціальний клас у школі, де він мав навчатися і спілкуватися виключно івритом.
Еліезер Бен-Єгуда став засновником академії івриту і все своє життя присвятив тому, що поповнював лексичний запас івриту новими термінами, які були потрібні і яких не було, відповідно, в текстах Старого Заповіту.
Цікавий випадок стався сто років тому. В Палестині тоді за гроші Всесвітнього сіоністського конгресу створювали вищі учбові заклади. Перший технічний університет, так званий Техніон, заснували в Хайфі.
І постало питання, якою мовою викладати студентам. 95% викладачів, які всі практично були вихідцями зі Східної Європи, з Німеччини, проголосували за те, щоб саме німецька мова була мовою викладання, тому що це мова науки, мова культури. Але Всесвітній сіоністський конгрес відмовив у фінансуванні Техніону, якщо вони не викладатимуть івритом.
Сьогодні дивно згадувати, що саме німецька мова в Ізраїлі була визнана мовою, якою треба було викладати у вищих навчальних закладах. І, зрештою, зусиллями Бен-Єгуди і його сина Ітамара, інших ентузіастів-подвижників сьогодні іврит нічим не поступається іншій мові будь-якого іншого народу світу.
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Найяскравіші фарби виробляє сіра речовина | СаундЧек від 19.12.2021
✅Для придбання книг Дмитра Чекалкина звертайтесь за номером (063) 430- 57- 85 (Viber, WhatsApp, Telegram).
📚Детальніше - на сторінці Книжкового клубу на сайті https://book.razygrali.biz/book
#СаундЧек
✅Для придбання книг Дмитра Чекалкина звертайтесь за номером (063) 430- 57- 85 (Viber, WhatsApp, Telegram).
📚Детальніше - на сторінці Книжкового клубу на сайті https://book.razygrali.biz/book
#СаундЧек
#СаундЧек
Український консул у часи моєї роботи в Ізраїлі - це шалене навантаження. Ти одночасно представляєш і Міністерство закордонних справ, і МВС, і Міністерство юстиції, і юрколегію, і інші українські органи в країні, де мешкає більше мільйона твоїх колишніх співвітчизників. І в тебе іноді по 300 чоловік приходять на виїзні консульські прийоми.
І досі в мене перед очима страшні картини - сподіваючись на чудеса ізраїльської медицини, жінки з України привозили своїх хворих дітей для того, щоб врятувати їхні життя. Але у них не було і близько сум, які потрібні на лікування. І вони приходили в консульство, падали переді мною на коліна, сльозами вмивалися і просили допомогти врятувати їхніх дітей. А в мене весь бюджет консульської допомоги співвітчизникам складав 500-600 доларів на місяць.
І в той самий час увечері я супроводжую якихось українських можновладців, українських початківців-олігархів, які по дорозі до ресторану заїжджають на алмазну біржу чи в галерею Франка Майслера в Яффо і купують там щось за 100-120 тисяч доларів, якесь намисто своїй коханці або дружині.
А через кілька днів… Є такий неприємний обов’язок у консула - він має оглянути та опечатати труну кожного свого співвітчизника, якого відправляють на Батьківщину, на предмет так званих «сторонніх вкладень». І ось кожного разу, коли я мав таку сумну нагоду оглянути і опечатати труну з тілом маленького українця, якого не вдалося врятувати в Ізраїлі, я завжди згадував це намисто за 120 тисяч доларів…
Зрештою, через це ніколи не дозволяв собі купувати ніяких дорогих речей. Ну і традиційно вже багато років роблю щомісяця перекази в благодійні фонди допомоги тяжкохворим дітям.
Кожного разу, коли журналісти під час інтерв’ю питають мене, чи були моменти у моєму житті, за які меня досі соромно, я завжди згадую обличчя жінок, які падали переді мною на коліна. Мені досі соромно, що я не зміг їм допомогти.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Всі випуски програми можна переглянути на моєму YouTube-каналі: https://bit.ly/3e5d1oy
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
Український консул у часи моєї роботи в Ізраїлі - це шалене навантаження. Ти одночасно представляєш і Міністерство закордонних справ, і МВС, і Міністерство юстиції, і юрколегію, і інші українські органи в країні, де мешкає більше мільйона твоїх колишніх співвітчизників. І в тебе іноді по 300 чоловік приходять на виїзні консульські прийоми.
І досі в мене перед очима страшні картини - сподіваючись на чудеса ізраїльської медицини, жінки з України привозили своїх хворих дітей для того, щоб врятувати їхні життя. Але у них не було і близько сум, які потрібні на лікування. І вони приходили в консульство, падали переді мною на коліна, сльозами вмивалися і просили допомогти врятувати їхніх дітей. А в мене весь бюджет консульської допомоги співвітчизникам складав 500-600 доларів на місяць.
І в той самий час увечері я супроводжую якихось українських можновладців, українських початківців-олігархів, які по дорозі до ресторану заїжджають на алмазну біржу чи в галерею Франка Майслера в Яффо і купують там щось за 100-120 тисяч доларів, якесь намисто своїй коханці або дружині.
А через кілька днів… Є такий неприємний обов’язок у консула - він має оглянути та опечатати труну кожного свого співвітчизника, якого відправляють на Батьківщину, на предмет так званих «сторонніх вкладень». І ось кожного разу, коли я мав таку сумну нагоду оглянути і опечатати труну з тілом маленького українця, якого не вдалося врятувати в Ізраїлі, я завжди згадував це намисто за 120 тисяч доларів…
Зрештою, через це ніколи не дозволяв собі купувати ніяких дорогих речей. Ну і традиційно вже багато років роблю щомісяця перекази в благодійні фонди допомоги тяжкохворим дітям.
Кожного разу, коли журналісти під час інтерв’ю питають мене, чи були моменти у моєму житті, за які меня досі соромно, я завжди згадую обличчя жінок, які падали переді мною на коліна. Мені досі соромно, що я не зміг їм допомогти.
Це був уривок з моєї книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Всі випуски програми можна переглянути на моєму YouTube-каналі: https://bit.ly/3e5d1oy
Заходьте, підписуйтесь, буде цікаво!
