#НевідривнийКалендар
19 березня народилася Ліна Костенко, людина, жити в одну епоху з якою – то велика честь. Сьогодні Ліні Василівні виповнюється 93 ріки.

Бажаємо іменинниці міцного здоров’я та натхнення на створення нової поезії!
А сьогодні пригадаємо дещо зі вже написаного:

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

#НевідривнийКалендар
24 березня 1918 року Центральна Рада прийняла закон про обов’язкове використання в установах державної української мови.
А за три тижні до того – 2 березня в УНР було видано Закон “Про громадянство Української Народної Республіки”.

Як пише історик Ганна Черкаська, відповідно до закону від 2 березня 1918 року, громадянином УНР ставала кожна особа, яка народилася в Україні й була зв’язана з нею постійним місцем перебування і яка отримає про це грамоту від уряду УНР. Уряд міг надати громадянство також особам, не народженим в Україні, після трирічного їх перебування в УНР. Подвійного громадянства в УНР не допускалося.

#НевідривнийКалендар
12 червня 1918 року делегації Української Держави та РСФСР, «зібравшись у Києві для утворення між названими двома незалежними державами договору про мир», уклали попередній мирний договір, умови якого мали діяти до завершення переговорів.

Згідно документу, який було «складено і підписано на двох мовах — українській і російській», «на весь час ведення мирових переговорів» припинялися будь-які бойові операції, між країнами встановлювалися дипломатичні відносини, поновлювалося залізничне сполучення, визначались умови репатріації громадян обох держав тощо. На початку жовтня російська делегація спочатку призупинила, а після революції в Німеччині відмовилася від поновлення переговорів й Мирного договору так і не було укладено.
Т/к День в Історї

У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” зібрані цікаві маловідомі факти про видатних українців.

Це та інші видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3

#НевідривнийКалендар
13 червня 2014 року українські війська визволили від проросійських окупантів Маріуполь.

Ще з самого початку втілення в життя російськими агресорами сумнівної ідеї «русского мира», а потім і в час неприкритої збройної агресії проти України Маріуполь був (та й залишається) ласим шматком для Кремля, адже це місто має надзвичайно важливе стратегічне значення.

Маріуполь – це і порт, і два металургійні комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») та найбільше в Україні машинобудівне підприємство – «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України. Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже одразу після втечі з України президента Януковича.
Особливо проросійські сили активізувались після окупації Криму Росією. Приблизно з середини квітня Маріупольська міськрада була захоплена сепаратистами, які наводили жах на місцевих мешканців, показуючи, хто в місті господар.

9 травня 2014 року, виконуючи накази московських кураторів, вони штурмували міське УВС – Маріуполь перейшов під їхній повний контроль. При цьому було поранено і взято в полон начальника УВС Валерія Андрощука і вбито начальника ДАІ Віктора Саєнка, бійця добровольчого батальйону міліції «Азов» Родіона Добродомова. До того ж, терористи заблокували бетонними блоками декілька вулиць у центрі міста і захопили адмінбудівлі. Міліція, СБУ і прокуратура були повністю паралізовані, а чимало хто з силовиків вже готувався приміряти на себе російську форму за прикладом своїх кримських колег.

Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над третім за розміром містом Донбасу, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому знаходилися українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України, та півтори сотні добровольців з батальйону МВС «Азов».

Штурм Маріуполя українське командування спочатку планувало на 23 травня 2014 року, аби надати можливість містянам проголосувати разом з іншими українцями на президентських виборах, але згодом, після аналізу наявних сил і засобів, відмовилося від цього плану. Остаточною датою початку визволення було визначено 13 червня.

У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро», 2 роти Національної гвардії та спецназ МВС. Блок-пости на в’їздах до міста контролювали військові, допомога надходила також від членів Правого сектору та місцевих активістів. Для блокування району проведення спецоперації було залучено близько 500 військовослужбовців ЗСУ та НГ. Штурм розпочався о 5-ій ранку. У ході зачистки Маріуполя від проросійських найманців було ліквідовано їхні ключові опорні точки, знищено техніку та відновлено контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради.

Цікаві та маловідомі факти з історії нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3

#НевідривнийКалендар
17 червня 1930 року народився Михайло Горинь (1930-2013) - український правозахисник, дисидент, радянський політв'язень.

Він керувався девізом "Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму".

Народився Михайло Горинь в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.
Його батько, Микола Михайлович, був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек), теж була політично активною.
У грудні 1944-го Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти.

З 1961 року перебував на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.

У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963).
Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.

Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду засуджений на 6 років таборів суворого режиму. І це був не останній його вирок…

Історик Ганна Черкаська - про дисидентський рух в Україні:
У серпні-вересні 1965 р. стався перший покос інтелігенції. Шквал арештів окошився на дисидентів.

4 вересня (у день оголошення Леніним червоного терору) 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем`єра кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків». До аудиторії звернувся правозахисник Іван Дзюба з повідомленням про таємні арешти молодої інтелігенції, оголосив прізвища заґратованих. Присутні офіційні особи розгубилися, але виступ підтримав В’ячеслав Чорновіл, кинувши до залу: «Хто проти тиранії – встаньте!». Частина присутніх піднялася з місць. Після демонстрації фільму заклик до протесту підтримав Василь Стус.

Реакція влади була миттєвою:
Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь»;
В`ячеславу Чорноволу за «політичне хуліганство» оголосили сувору комсомольську догану і запропонували подати заяву про звільнення з роботи в редакції «Молодої гвардії», тоді ж він «вилетів» із аспірантури;
Василя Стуса відрахували з аспірантури Академії Наук «за систематичне порушення норм поведінки».

19 січня 1966 р., на Водохреща, у Луцьку, Львові, Івано-Франківську, Тернополі почалися судові процеси над 20 учасниками українського дисидентського руху.
На закритий суд у Львові приїхала Ліна Костенко.
Викликали В’ячеслава Чорновола. Він переїхав на Галичину старшим редактором передач для молоді на львівському телебаченні. В`ячеслав Чорновіл заявив, що Конституція УРСР не передбачає закритих судів, тому участі у протизаконній справі брати не буде. Після цього роздав підсудним букетики підсніжників.

«Найсправедливіший суд світу» ухвалив рішення про випровадження Чорновола із зали засідань і про притягнення В`ячеслава Чорновола до відповідальності як хулігана. Так Чорновіл отримав першу судимість: три місяці ув`язнення. Тоді він вперше лишився роботи журналіста, влаштувався у Львівському відділі охорони природи.

Другий «генеральний покос» української інтелігенції влада провела з 12-го на 13-е січня 1972 р.

На фото: Михайло Горинь з В'ячеславом Чорноволом, кінець 1980-х.

Цікаві та маловідомі факти з історії нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3

#НевідривнийКалендар
29 червня 2016 року у бою з російськими окупантами біля с.Луганське загинув Василь Сліпак "Міф" (1974-2016) - Герой України, оперний співак, соліст Паризької національної опери, вояк ДУК ПС.

У травні 2015 року Василь Сліпак поїхав як воїн-доброволець на Донбас. Раніше, під час Революції гідності він, як волонтер, допомагав майданівцям, а з початком війни збирав допомогу для українських воїнів.

Ще у перші дні 2015 року Василь Сліпак написав Валерії Бурлаковій, волонтерці, воїну добровольчого батальйону «Карпатська Січ»: «Хотів з Вами товаришувати. Тяжко сидіти в тому Парижі. Душа рветься до вас».

За спогадами друзів Василя Сліпака, 9 травня 2015 року він виступив із прощальним концертом у Парижі, а 10 травня поїхав в Україну. Воював під псевдо «Міф», бо найулюбленішою була його партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Наприкінці вересня він повернувся в Париж. Вдруге приїхав на фронт наприкінці травня 2016 року. Ще 27 травня виступав із концертом. Тоді, відповідаючи побратимам, на скільки приїхав, відповів: «Побачимо».

Валерія Бурлакова востаннє бачила Василя у ніч проти 29 червня 2016 року. Тоді дві групи українських добровольців пішли на штурм блокпоста російських сил. Через кілька годин стало відомо, що Василь Сліпак загинув від кулі снайпера.

Загибель Василя Сліпака стала потрясінням для багатьох людей в Україні та світі. Чимало хто запитував, чому талановитий співак з успішною кар’єрою в мистецькому світі, живучи у Парижі, виступаючи на світових сценах, узяв зброю в руки і пішов захищати Україну?

«Бо інакше не міг. Інакше не зміг би дивитися собі в очі у дзеркалі. Це дуже поширена мотивація, як на мене, він хотів не просто ілюзії причетності, він хотів у бій. Міг завжди десь «відсидітися», де тихіше – і всі думали б, що герой все одно. Але навіть на Світлодарці, він від початку не туди планував їхати, але я його вмовила приїхати до нас, навіть на дузі, де він зрештою загинув, він перший час вмовляв мене поїхати звідти в Авдіївку – бо «нудно». Адже боїв у перші дні не було, штурм ще не планувався. Він хотів у саме пекло, якщо вже вирвався на фронт, нарешті, то максимально діяти, максимально приносити користь.
Люди, далекі від війни, часто намагаються знецінити жертовність бійців і самих бійців. Мовляв, та там всі за гроші. Чи там якісь «алкаші» та «авантюристи» поголовно чи «спеціально навчені люди», а я, мовляв, на строковій службі лише раз «калаш» розібрав. Чому такі розмови? Мабуть, щоб самих себе заспокоїти і не гризти за те, що вони самі свою країну не захищають. Ну, і от, участь у війні таких людей, як «Міф», – найкраще свідчення того, що ні, там – найкращі. І гинуть найкращі. І у 2014-му, і зараз», – каже Валерія Бурлакова.

За матеріалами Радіо Свобода.

Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3

#НевідривнийКалендар
9 серпня 1942 року у Києві відбувся так званий “Матч смерті”, який насправді таким не був. Міф, який поширювала радянська пропаганда, спростовує Володимир В'ятрович:

Суть міфу. Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.

#НевідривнийКалендар
Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.
Уже незабаром його посилили офіційною позицією: в 1965 році до 20 річниці Перемоги футболістів нагородили державними медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги», а в 1971 році відкрили пам’ятник «розстріляним футболістам» біля стадіону в Києві.
Керівництво КДБ на той момент уже чітко знало справжню долю гравців «Старту». У доповідній оперуповноваженого КДБ майора Удіна на ім’я свого керівника Федорчука він викривав спортсменів як колаборантів:

«Цілком очевидно, що футболісти залишилися проживати на окупованій території, не намагаючись відійти з відступаючими частинами Червоної армії, в лавах якої їхня присутність була дуже необхідна у важкий для Батьківщини час. Згодом вони підтримали ініціативу зрадників Батьківщини з представників міської управи, які за підтримки окупаційної влади створили із залишених у Києві спортсменів клуб майстрів спорту, а з футболістів команду міста, в яку ввійшли гравці команд-майстрів “Динамо” і “Локомотива”. Ця команда неодноразово зустрічалася в товариських матчах з футбольними командами Вермахту і угорських військових частин, дислокованих у Києві.

Всіх учасників збірної команди працевлаштували (на хлібзаводі №1 і ковбасній фабриці). З часом, освоївшись з обстановкою, вони зорганізували викрадення продуктів, а згодом, опрацювавши маршрути їх розвезення по місту, обумовили зустрічі один з одним, щоб ними взаємно обмінюватися.

Ця обставина, а можливо, й те, що окупантам набридла “футбольна забава”, привела до того, що всі футболісти виявилися запротореними в табір військовополонених. Як засвідчили розслідування, причина розстрілу футболістів у таборі військовополонених мала не політичний, а випадковий характер. Свідки розповіли, що за провину одного із військовополонених (цей військовополонений каменем вбив службового собаку) окупанти вишикували весь особовий склад табору і розстріляли кожного п’ятого».

Радянський міф про розстріляну команду набув міжнародного звучання і призвів до того, що в 1974 році прокуратура міста Гамбурґ відкрила кримінальну справу за фактом ймовірного вбивства футболістів. Ретельне німецьке розслідування тривало більше тридцяти років.

18 лютого 2005 року опубліковано висновок у справі, підготовлений прокурором Йоганом Кульманном. «Поширювана протягом багатьох років у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілів чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року, є очевидною вигадкою. Матч, який відбувся 9 серпня 1942 року, як і декілька попередніх матчів, а також матч, який відбувся ще й 16 серпня 1942 року, проходив у дружній атмосфері. Після закінчення гри було зроблено фотографію двох спортивних команд - німецьких військовослужбовців і радянських гравців (на фото). Не встановлено жодного зв’язку між грою футбольних команд, що відбулася 9 серпня 1942 року, та розстрілом трьох гравців у Сирецькому таборі».

Розвінчання міфу не стало його цілковитим кінцем. У 2011 році з’явився російський фільм «Матч», в основі якого - «реальна історія» про розстріл радянської команди просто на футбольному полі після її перемоги над німцями.

Цікаві та маловідомі сторінки з минулого нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”. Днями отримали новий тираж цього бестселера, щойно з типографії.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3fHe1QQ

#НевідривнийКалендар
10 серпня 1907 року померла Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907) - українська письменниця, дружина етнографа Опанаса Марковича.

Біографія письменниці була доволі бурхливою. Декілька найцікавіших фактів з неї-у викладі історика Ганни Черкаської:

16-річна Марія, випускниця Харківського пансіонату шляхетних дівчат, на балу познайомилася з 28-річним Опанасом Марковичем. Коли він посватався до Мані, вона не роздумувала: Опанас старший, з ним вона буде мати самостійне життя. Пізніше вона зізнається, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності». Коли народилася дочка, вона вирішила, що це-сенс її життя, але маля прожило менше року. У 19 років Марія народила Богданка і син став її останньою іграшкою.

Пантелеймон Куліш одразу ж поставив діагноз Марії-«мовчазне божество». Закоханий у Марію з першого погляду, Куліш поєднав прізвище її чоловіка Опанаса Маркевича з її «вовчкуватістю» у спілкуванні й народилося-«Марко Вовчок», ненависне для самої письменниці «прізвисько».

#НевідривнийКалендар
Кажуть, запалилися сіроокою письменницею Бородін, Боткін, Добролюбов, Костомаров, Менделєєв, Некрасов, Лев Толстой, Чернишевський. Тургенєв не тільки переклав її оповідання російською, але й став на все життя «закоханим другом».
Тарас Григорович подарував їй «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович».

Здається, Марія Вілінська та Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш розірвав із дружиною, поїхав до Берліна, замовив номер на дві особи та застиг у передчутті бурхливого роману. Коли Куліш застав Марію, Богданчика і Тургенєва, одразу ж повернувся до дружини. Егоїстичний, неврівноважений Панько розпустив чутки, що оповідання Марка Вовчка – то твори Опанаса Марковича. 30 років ображений коханець виливав бруд і непристойності на Марію, стверджуючи: «Її легковажність і зрадливість загубили мене».

Марії було 26, Європа захопилася Марко Вовчком, Олександр Герцен приїхав до неї в Бельгію. Він назвав її оповідання геніальними, порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, яка також зневажала умовності, була суперечливою та роковою.

Жуль Верн подарував Марко Вовчок ексклюзив на свої переклади російською і вона переклала 15 романів, вона їх підписувала одним словом «Лобач».
Закоханий польський хімік Владислав Олевінський через неї застрелився.

Старші чоловіки, навіть тричі генії, її не цікавили. Зненацька племінник Герцена, кандидат прав Московського університету, 23-літній Олександр Пассек - багатий, аристократичний красень безтямно закохався у Марію. Вперше у житті вона запалилася любов`ю.

Спочатку ні Герцен, ні Тургенєв не вірили в можливість цього роману. Іван Тургенєв писав до неї ревниві листи, з часом погодився на дружбу, яка тривала до смерті письменника. Але туберкульоз з`їдав життя Олександра. Марія привезла прах коханого до Москви, і почула від матері Сашка: «Піфія, віщунка смерті». Хотілося заперечити, але помер і Опанас Маркович, двічі вдова за один рік!

Самотня письменниця виснажувала себе, заробляючи перекладами, та сірі будні заясніли леліткою кохання: Митя Писарєв, молодший за неї на 7 років.

Вони живуть почуттям, разом займаються перекладами. Згодом їдуть на Ризьке узбережжя. Богданчик та Митя побігли до моря, Марія готувала сніданок. Раптом запахло морським вітром і жіночими сльозами: рятуючи її сина, Писарєв утопився. За два роки Марія поховала трьох чоловікив. Вона важко перенесла втрату Дмитра Писарєва, на довгий час втратила мову.

З цього часу жодного чоловіка не було в її житті, навіть у домі. Працювала тоді Марія з жінками, видаючи журнал. Але життя взяло своє: 38-літня Марія стала цивільною дружиною 20-літнього гардемарина Михайла Лобач-Жученка, через 7 років вони одружилися.

У них з`явився син Борис. Вони жили у власному будинку в Нальчику, в останні дні вона працювала над повістю «Гайдамаки».
Коли в Марії знайшли пухлину мозку, в її русій косі не було ані сліду сивини. 10 серпня 1907 р. у Нальчику, сидячи в старовинному саду диких груш, дивлячись на засніжені шапки гір, померла Марко Вовчок.
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/2VxW2pj