#НевідривнийКалендар
17 червня 1930 року народився Михайло Горинь (1930-2013) - український правозахисник, дисидент, радянський політв'язень.
Він керувався девізом "Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму".
Народився Михайло Горинь в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.
Його батько, Микола Михайлович, був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек), теж була політично активною.
У грудні 1944-го Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти.
З 1961 року перебував на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.
У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963).
Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду засуджений на 6 років таборів суворого режиму. І це був не останній його вирок…
Історик Ганна Черкаська - про дисидентський рух в Україні:
У серпні-вересні 1965 р. стався перший покос інтелігенції. Шквал арештів окошився на дисидентів.
4 вересня (у день оголошення Леніним червоного терору) 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем`єра кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків». До аудиторії звернувся правозахисник Іван Дзюба з повідомленням про таємні арешти молодої інтелігенції, оголосив прізвища заґратованих. Присутні офіційні особи розгубилися, але виступ підтримав В’ячеслав Чорновіл, кинувши до залу: «Хто проти тиранії – встаньте!». Частина присутніх піднялася з місць. Після демонстрації фільму заклик до протесту підтримав Василь Стус.
Реакція влади була миттєвою:
Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь»;
В`ячеславу Чорноволу за «політичне хуліганство» оголосили сувору комсомольську догану і запропонували подати заяву про звільнення з роботи в редакції «Молодої гвардії», тоді ж він «вилетів» із аспірантури;
Василя Стуса відрахували з аспірантури Академії Наук «за систематичне порушення норм поведінки».
19 січня 1966 р., на Водохреща, у Луцьку, Львові, Івано-Франківську, Тернополі почалися судові процеси над 20 учасниками українського дисидентського руху.
На закритий суд у Львові приїхала Ліна Костенко.
Викликали В’ячеслава Чорновола. Він переїхав на Галичину старшим редактором передач для молоді на львівському телебаченні. В`ячеслав Чорновіл заявив, що Конституція УРСР не передбачає закритих судів, тому участі у протизаконній справі брати не буде. Після цього роздав підсудним букетики підсніжників.
«Найсправедливіший суд світу» ухвалив рішення про випровадження Чорновола із зали засідань і про притягнення В`ячеслава Чорновола до відповідальності як хулігана. Так Чорновіл отримав першу судимість: три місяці ув`язнення. Тоді він вперше лишився роботи журналіста, влаштувався у Львівському відділі охорони природи.
Другий «генеральний покос» української інтелігенції влада провела з 12-го на 13-е січня 1972 р.
На фото: Михайло Горинь з В'ячеславом Чорноволом, кінець 1980-х.
Цікаві та маловідомі факти з історії нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3
17 червня 1930 року народився Михайло Горинь (1930-2013) - український правозахисник, дисидент, радянський політв'язень.
Він керувався девізом "Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму".
Народився Михайло Горинь в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.
Його батько, Микола Михайлович, був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек), теж була політично активною.
У грудні 1944-го Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти.
З 1961 року перебував на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.
У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963).
Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду засуджений на 6 років таборів суворого режиму. І це був не останній його вирок…
Історик Ганна Черкаська - про дисидентський рух в Україні:
У серпні-вересні 1965 р. стався перший покос інтелігенції. Шквал арештів окошився на дисидентів.
4 вересня (у день оголошення Леніним червоного терору) 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем`єра кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків». До аудиторії звернувся правозахисник Іван Дзюба з повідомленням про таємні арешти молодої інтелігенції, оголосив прізвища заґратованих. Присутні офіційні особи розгубилися, але виступ підтримав В’ячеслав Чорновіл, кинувши до залу: «Хто проти тиранії – встаньте!». Частина присутніх піднялася з місць. Після демонстрації фільму заклик до протесту підтримав Василь Стус.
Реакція влади була миттєвою:
Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь»;
В`ячеславу Чорноволу за «політичне хуліганство» оголосили сувору комсомольську догану і запропонували подати заяву про звільнення з роботи в редакції «Молодої гвардії», тоді ж він «вилетів» із аспірантури;
Василя Стуса відрахували з аспірантури Академії Наук «за систематичне порушення норм поведінки».
19 січня 1966 р., на Водохреща, у Луцьку, Львові, Івано-Франківську, Тернополі почалися судові процеси над 20 учасниками українського дисидентського руху.
На закритий суд у Львові приїхала Ліна Костенко.
Викликали В’ячеслава Чорновола. Він переїхав на Галичину старшим редактором передач для молоді на львівському телебаченні. В`ячеслав Чорновіл заявив, що Конституція УРСР не передбачає закритих судів, тому участі у протизаконній справі брати не буде. Після цього роздав підсудним букетики підсніжників.
«Найсправедливіший суд світу» ухвалив рішення про випровадження Чорновола із зали засідань і про притягнення В`ячеслава Чорновола до відповідальності як хулігана. Так Чорновіл отримав першу судимість: три місяці ув`язнення. Тоді він вперше лишився роботи журналіста, влаштувався у Львівському відділі охорони природи.
Другий «генеральний покос» української інтелігенції влада провела з 12-го на 13-е січня 1972 р.
На фото: Михайло Горинь з В'ячеславом Чорноволом, кінець 1980-х.
Цікаві та маловідомі факти з історії нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
29 червня 2016 року у бою з російськими окупантами біля с.Луганське загинув Василь Сліпак "Міф" (1974-2016) - Герой України, оперний співак, соліст Паризької національної опери, вояк ДУК ПС.
У травні 2015 року Василь Сліпак поїхав як воїн-доброволець на Донбас. Раніше, під час Революції гідності він, як волонтер, допомагав майданівцям, а з початком війни збирав допомогу для українських воїнів.
Ще у перші дні 2015 року Василь Сліпак написав Валерії Бурлаковій, волонтерці, воїну добровольчого батальйону «Карпатська Січ»: «Хотів з Вами товаришувати. Тяжко сидіти в тому Парижі. Душа рветься до вас».
За спогадами друзів Василя Сліпака, 9 травня 2015 року він виступив із прощальним концертом у Парижі, а 10 травня поїхав в Україну. Воював під псевдо «Міф», бо найулюбленішою була його партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Наприкінці вересня він повернувся в Париж. Вдруге приїхав на фронт наприкінці травня 2016 року. Ще 27 травня виступав із концертом. Тоді, відповідаючи побратимам, на скільки приїхав, відповів: «Побачимо».
Валерія Бурлакова востаннє бачила Василя у ніч проти 29 червня 2016 року. Тоді дві групи українських добровольців пішли на штурм блокпоста російських сил. Через кілька годин стало відомо, що Василь Сліпак загинув від кулі снайпера.
Загибель Василя Сліпака стала потрясінням для багатьох людей в Україні та світі. Чимало хто запитував, чому талановитий співак з успішною кар’єрою в мистецькому світі, живучи у Парижі, виступаючи на світових сценах, узяв зброю в руки і пішов захищати Україну?
«Бо інакше не міг. Інакше не зміг би дивитися собі в очі у дзеркалі. Це дуже поширена мотивація, як на мене, він хотів не просто ілюзії причетності, він хотів у бій. Міг завжди десь «відсидітися», де тихіше – і всі думали б, що герой все одно. Але навіть на Світлодарці, він від початку не туди планував їхати, але я його вмовила приїхати до нас, навіть на дузі, де він зрештою загинув, він перший час вмовляв мене поїхати звідти в Авдіївку – бо «нудно». Адже боїв у перші дні не було, штурм ще не планувався. Він хотів у саме пекло, якщо вже вирвався на фронт, нарешті, то максимально діяти, максимально приносити користь.
Люди, далекі від війни, часто намагаються знецінити жертовність бійців і самих бійців. Мовляв, та там всі за гроші. Чи там якісь «алкаші» та «авантюристи» поголовно чи «спеціально навчені люди», а я, мовляв, на строковій службі лише раз «калаш» розібрав. Чому такі розмови? Мабуть, щоб самих себе заспокоїти і не гризти за те, що вони самі свою країну не захищають. Ну, і от, участь у війні таких людей, як «Міф», – найкраще свідчення того, що ні, там – найкращі. І гинуть найкращі. І у 2014-му, і зараз», – каже Валерія Бурлакова.
За матеріалами Радіо Свобода.
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3
29 червня 2016 року у бою з російськими окупантами біля с.Луганське загинув Василь Сліпак "Міф" (1974-2016) - Герой України, оперний співак, соліст Паризької національної опери, вояк ДУК ПС.
У травні 2015 року Василь Сліпак поїхав як воїн-доброволець на Донбас. Раніше, під час Революції гідності він, як волонтер, допомагав майданівцям, а з початком війни збирав допомогу для українських воїнів.
Ще у перші дні 2015 року Василь Сліпак написав Валерії Бурлаковій, волонтерці, воїну добровольчого батальйону «Карпатська Січ»: «Хотів з Вами товаришувати. Тяжко сидіти в тому Парижі. Душа рветься до вас».
За спогадами друзів Василя Сліпака, 9 травня 2015 року він виступив із прощальним концертом у Парижі, а 10 травня поїхав в Україну. Воював під псевдо «Міф», бо найулюбленішою була його партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Наприкінці вересня він повернувся в Париж. Вдруге приїхав на фронт наприкінці травня 2016 року. Ще 27 травня виступав із концертом. Тоді, відповідаючи побратимам, на скільки приїхав, відповів: «Побачимо».
Валерія Бурлакова востаннє бачила Василя у ніч проти 29 червня 2016 року. Тоді дві групи українських добровольців пішли на штурм блокпоста російських сил. Через кілька годин стало відомо, що Василь Сліпак загинув від кулі снайпера.
Загибель Василя Сліпака стала потрясінням для багатьох людей в Україні та світі. Чимало хто запитував, чому талановитий співак з успішною кар’єрою в мистецькому світі, живучи у Парижі, виступаючи на світових сценах, узяв зброю в руки і пішов захищати Україну?
«Бо інакше не міг. Інакше не зміг би дивитися собі в очі у дзеркалі. Це дуже поширена мотивація, як на мене, він хотів не просто ілюзії причетності, він хотів у бій. Міг завжди десь «відсидітися», де тихіше – і всі думали б, що герой все одно. Але навіть на Світлодарці, він від початку не туди планував їхати, але я його вмовила приїхати до нас, навіть на дузі, де він зрештою загинув, він перший час вмовляв мене поїхати звідти в Авдіївку – бо «нудно». Адже боїв у перші дні не було, штурм ще не планувався. Він хотів у саме пекло, якщо вже вирвався на фронт, нарешті, то максимально діяти, максимально приносити користь.
Люди, далекі від війни, часто намагаються знецінити жертовність бійців і самих бійців. Мовляв, та там всі за гроші. Чи там якісь «алкаші» та «авантюристи» поголовно чи «спеціально навчені люди», а я, мовляв, на строковій службі лише раз «калаш» розібрав. Чому такі розмови? Мабуть, щоб самих себе заспокоїти і не гризти за те, що вони самі свою країну не захищають. Ну, і от, участь у війні таких людей, як «Міф», – найкраще свідчення того, що ні, там – найкращі. І гинуть найкращі. І у 2014-му, і зараз», – каже Валерія Бурлакова.
За матеріалами Радіо Свобода.
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”: https://is.gd/BPsuJ3
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
9 серпня 1942 року у Києві відбувся так званий “Матч смерті”, який насправді таким не був. Міф, який поширювала радянська пропаганда, спростовує Володимир В'ятрович:
Суть міфу. Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.
Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.
9 серпня 1942 року у Києві відбувся так званий “Матч смерті”, який насправді таким не був. Міф, який поширювала радянська пропаганда, спростовує Володимир В'ятрович:
Суть міфу. Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.
Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.
#НевідривнийКалендар
Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.
Уже незабаром його посилили офіційною позицією: в 1965 році до 20 річниці Перемоги футболістів нагородили державними медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги», а в 1971 році відкрили пам’ятник «розстріляним футболістам» біля стадіону в Києві.
Керівництво КДБ на той момент уже чітко знало справжню долю гравців «Старту». У доповідній оперуповноваженого КДБ майора Удіна на ім’я свого керівника Федорчука він викривав спортсменів як колаборантів:
«Цілком очевидно, що футболісти залишилися проживати на окупованій території, не намагаючись відійти з відступаючими частинами Червоної армії, в лавах якої їхня присутність була дуже необхідна у важкий для Батьківщини час. Згодом вони підтримали ініціативу зрадників Батьківщини з представників міської управи, які за підтримки окупаційної влади створили із залишених у Києві спортсменів клуб майстрів спорту, а з футболістів команду міста, в яку ввійшли гравці команд-майстрів “Динамо” і “Локомотива”. Ця команда неодноразово зустрічалася в товариських матчах з футбольними командами Вермахту і угорських військових частин, дислокованих у Києві.
Всіх учасників збірної команди працевлаштували (на хлібзаводі №1 і ковбасній фабриці). З часом, освоївшись з обстановкою, вони зорганізували викрадення продуктів, а згодом, опрацювавши маршрути їх розвезення по місту, обумовили зустрічі один з одним, щоб ними взаємно обмінюватися.
Ця обставина, а можливо, й те, що окупантам набридла “футбольна забава”, привела до того, що всі футболісти виявилися запротореними в табір військовополонених. Як засвідчили розслідування, причина розстрілу футболістів у таборі військовополонених мала не політичний, а випадковий характер. Свідки розповіли, що за провину одного із військовополонених (цей військовополонений каменем вбив службового собаку) окупанти вишикували весь особовий склад табору і розстріляли кожного п’ятого».
Радянський міф про розстріляну команду набув міжнародного звучання і призвів до того, що в 1974 році прокуратура міста Гамбурґ відкрила кримінальну справу за фактом ймовірного вбивства футболістів. Ретельне німецьке розслідування тривало більше тридцяти років.
18 лютого 2005 року опубліковано висновок у справі, підготовлений прокурором Йоганом Кульманном. «Поширювана протягом багатьох років у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілів чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року, є очевидною вигадкою. Матч, який відбувся 9 серпня 1942 року, як і декілька попередніх матчів, а також матч, який відбувся ще й 16 серпня 1942 року, проходив у дружній атмосфері. Після закінчення гри було зроблено фотографію двох спортивних команд - німецьких військовослужбовців і радянських гравців (на фото). Не встановлено жодного зв’язку між грою футбольних команд, що відбулася 9 серпня 1942 року, та розстрілом трьох гравців у Сирецькому таборі».
Розвінчання міфу не стало його цілковитим кінцем. У 2011 році з’явився російський фільм «Матч», в основі якого - «реальна історія» про розстріл радянської команди просто на футбольному полі після її перемоги над німцями.
Цікаві та маловідомі сторінки з минулого нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”. Днями отримали новий тираж цього бестселера, щойно з типографії.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3fHe1QQ
Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.
Уже незабаром його посилили офіційною позицією: в 1965 році до 20 річниці Перемоги футболістів нагородили державними медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги», а в 1971 році відкрили пам’ятник «розстріляним футболістам» біля стадіону в Києві.
Керівництво КДБ на той момент уже чітко знало справжню долю гравців «Старту». У доповідній оперуповноваженого КДБ майора Удіна на ім’я свого керівника Федорчука він викривав спортсменів як колаборантів:
«Цілком очевидно, що футболісти залишилися проживати на окупованій території, не намагаючись відійти з відступаючими частинами Червоної армії, в лавах якої їхня присутність була дуже необхідна у важкий для Батьківщини час. Згодом вони підтримали ініціативу зрадників Батьківщини з представників міської управи, які за підтримки окупаційної влади створили із залишених у Києві спортсменів клуб майстрів спорту, а з футболістів команду міста, в яку ввійшли гравці команд-майстрів “Динамо” і “Локомотива”. Ця команда неодноразово зустрічалася в товариських матчах з футбольними командами Вермахту і угорських військових частин, дислокованих у Києві.
Всіх учасників збірної команди працевлаштували (на хлібзаводі №1 і ковбасній фабриці). З часом, освоївшись з обстановкою, вони зорганізували викрадення продуктів, а згодом, опрацювавши маршрути їх розвезення по місту, обумовили зустрічі один з одним, щоб ними взаємно обмінюватися.
Ця обставина, а можливо, й те, що окупантам набридла “футбольна забава”, привела до того, що всі футболісти виявилися запротореними в табір військовополонених. Як засвідчили розслідування, причина розстрілу футболістів у таборі військовополонених мала не політичний, а випадковий характер. Свідки розповіли, що за провину одного із військовополонених (цей військовополонений каменем вбив службового собаку) окупанти вишикували весь особовий склад табору і розстріляли кожного п’ятого».
Радянський міф про розстріляну команду набув міжнародного звучання і призвів до того, що в 1974 році прокуратура міста Гамбурґ відкрила кримінальну справу за фактом ймовірного вбивства футболістів. Ретельне німецьке розслідування тривало більше тридцяти років.
18 лютого 2005 року опубліковано висновок у справі, підготовлений прокурором Йоганом Кульманном. «Поширювана протягом багатьох років у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілів чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року, є очевидною вигадкою. Матч, який відбувся 9 серпня 1942 року, як і декілька попередніх матчів, а також матч, який відбувся ще й 16 серпня 1942 року, проходив у дружній атмосфері. Після закінчення гри було зроблено фотографію двох спортивних команд - німецьких військовослужбовців і радянських гравців (на фото). Не встановлено жодного зв’язку між грою футбольних команд, що відбулася 9 серпня 1942 року, та розстрілом трьох гравців у Сирецькому таборі».
Розвінчання міфу не стало його цілковитим кінцем. У 2011 році з’явився російський фільм «Матч», в основі якого - «реальна історія» про розстріл радянської команди просто на футбольному полі після її перемоги над німцями.
Цікаві та маловідомі сторінки з минулого нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”. Днями отримали новий тираж цього бестселера, щойно з типографії.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3fHe1QQ
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
10 серпня 1907 року померла Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907) - українська письменниця, дружина етнографа Опанаса Марковича.
Біографія письменниці була доволі бурхливою. Декілька найцікавіших фактів з неї-у викладі історика Ганни Черкаської:
16-річна Марія, випускниця Харківського пансіонату шляхетних дівчат, на балу познайомилася з 28-річним Опанасом Марковичем. Коли він посватався до Мані, вона не роздумувала: Опанас старший, з ним вона буде мати самостійне життя. Пізніше вона зізнається, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності». Коли народилася дочка, вона вирішила, що це-сенс її життя, але маля прожило менше року. У 19 років Марія народила Богданка і син став її останньою іграшкою.
Пантелеймон Куліш одразу ж поставив діагноз Марії-«мовчазне божество». Закоханий у Марію з першого погляду, Куліш поєднав прізвище її чоловіка Опанаса Маркевича з її «вовчкуватістю» у спілкуванні й народилося-«Марко Вовчок», ненависне для самої письменниці «прізвисько».
10 серпня 1907 року померла Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907) - українська письменниця, дружина етнографа Опанаса Марковича.
Біографія письменниці була доволі бурхливою. Декілька найцікавіших фактів з неї-у викладі історика Ганни Черкаської:
16-річна Марія, випускниця Харківського пансіонату шляхетних дівчат, на балу познайомилася з 28-річним Опанасом Марковичем. Коли він посватався до Мані, вона не роздумувала: Опанас старший, з ним вона буде мати самостійне життя. Пізніше вона зізнається, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності». Коли народилася дочка, вона вирішила, що це-сенс її життя, але маля прожило менше року. У 19 років Марія народила Богданка і син став її останньою іграшкою.
Пантелеймон Куліш одразу ж поставив діагноз Марії-«мовчазне божество». Закоханий у Марію з першого погляду, Куліш поєднав прізвище її чоловіка Опанаса Маркевича з її «вовчкуватістю» у спілкуванні й народилося-«Марко Вовчок», ненависне для самої письменниці «прізвисько».
#НевідривнийКалендар
Кажуть, запалилися сіроокою письменницею Бородін, Боткін, Добролюбов, Костомаров, Менделєєв, Некрасов, Лев Толстой, Чернишевський. Тургенєв не тільки переклав її оповідання російською, але й став на все життя «закоханим другом».
Тарас Григорович подарував їй «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович».
Здається, Марія Вілінська та Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш розірвав із дружиною, поїхав до Берліна, замовив номер на дві особи та застиг у передчутті бурхливого роману. Коли Куліш застав Марію, Богданчика і Тургенєва, одразу ж повернувся до дружини. Егоїстичний, неврівноважений Панько розпустив чутки, що оповідання Марка Вовчка – то твори Опанаса Марковича. 30 років ображений коханець виливав бруд і непристойності на Марію, стверджуючи: «Її легковажність і зрадливість загубили мене».
Марії було 26, Європа захопилася Марко Вовчком, Олександр Герцен приїхав до неї в Бельгію. Він назвав її оповідання геніальними, порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, яка також зневажала умовності, була суперечливою та роковою.
Жуль Верн подарував Марко Вовчок ексклюзив на свої переклади російською і вона переклала 15 романів, вона їх підписувала одним словом «Лобач».
Закоханий польський хімік Владислав Олевінський через неї застрелився.
Старші чоловіки, навіть тричі генії, її не цікавили. Зненацька племінник Герцена, кандидат прав Московського університету, 23-літній Олександр Пассек - багатий, аристократичний красень безтямно закохався у Марію. Вперше у житті вона запалилася любов`ю.
Спочатку ні Герцен, ні Тургенєв не вірили в можливість цього роману. Іван Тургенєв писав до неї ревниві листи, з часом погодився на дружбу, яка тривала до смерті письменника. Але туберкульоз з`їдав життя Олександра. Марія привезла прах коханого до Москви, і почула від матері Сашка: «Піфія, віщунка смерті». Хотілося заперечити, але помер і Опанас Маркович, двічі вдова за один рік!
Самотня письменниця виснажувала себе, заробляючи перекладами, та сірі будні заясніли леліткою кохання: Митя Писарєв, молодший за неї на 7 років.
Вони живуть почуттям, разом займаються перекладами. Згодом їдуть на Ризьке узбережжя. Богданчик та Митя побігли до моря, Марія готувала сніданок. Раптом запахло морським вітром і жіночими сльозами: рятуючи її сина, Писарєв утопився. За два роки Марія поховала трьох чоловікив. Вона важко перенесла втрату Дмитра Писарєва, на довгий час втратила мову.
З цього часу жодного чоловіка не було в її житті, навіть у домі. Працювала тоді Марія з жінками, видаючи журнал. Але життя взяло своє: 38-літня Марія стала цивільною дружиною 20-літнього гардемарина Михайла Лобач-Жученка, через 7 років вони одружилися.
У них з`явився син Борис. Вони жили у власному будинку в Нальчику, в останні дні вона працювала над повістю «Гайдамаки».
Коли в Марії знайшли пухлину мозку, в її русій косі не було ані сліду сивини. 10 серпня 1907 р. у Нальчику, сидячи в старовинному саду диких груш, дивлячись на засніжені шапки гір, померла Марко Вовчок.
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/2VxW2pj
Кажуть, запалилися сіроокою письменницею Бородін, Боткін, Добролюбов, Костомаров, Менделєєв, Некрасов, Лев Толстой, Чернишевський. Тургенєв не тільки переклав її оповідання російською, але й став на все життя «закоханим другом».
Тарас Григорович подарував їй «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович».
Здається, Марія Вілінська та Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш розірвав із дружиною, поїхав до Берліна, замовив номер на дві особи та застиг у передчутті бурхливого роману. Коли Куліш застав Марію, Богданчика і Тургенєва, одразу ж повернувся до дружини. Егоїстичний, неврівноважений Панько розпустив чутки, що оповідання Марка Вовчка – то твори Опанаса Марковича. 30 років ображений коханець виливав бруд і непристойності на Марію, стверджуючи: «Її легковажність і зрадливість загубили мене».
Марії було 26, Європа захопилася Марко Вовчком, Олександр Герцен приїхав до неї в Бельгію. Він назвав її оповідання геніальними, порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, яка також зневажала умовності, була суперечливою та роковою.
Жуль Верн подарував Марко Вовчок ексклюзив на свої переклади російською і вона переклала 15 романів, вона їх підписувала одним словом «Лобач».
Закоханий польський хімік Владислав Олевінський через неї застрелився.
Старші чоловіки, навіть тричі генії, її не цікавили. Зненацька племінник Герцена, кандидат прав Московського університету, 23-літній Олександр Пассек - багатий, аристократичний красень безтямно закохався у Марію. Вперше у житті вона запалилася любов`ю.
Спочатку ні Герцен, ні Тургенєв не вірили в можливість цього роману. Іван Тургенєв писав до неї ревниві листи, з часом погодився на дружбу, яка тривала до смерті письменника. Але туберкульоз з`їдав життя Олександра. Марія привезла прах коханого до Москви, і почула від матері Сашка: «Піфія, віщунка смерті». Хотілося заперечити, але помер і Опанас Маркович, двічі вдова за один рік!
Самотня письменниця виснажувала себе, заробляючи перекладами, та сірі будні заясніли леліткою кохання: Митя Писарєв, молодший за неї на 7 років.
Вони живуть почуттям, разом займаються перекладами. Згодом їдуть на Ризьке узбережжя. Богданчик та Митя побігли до моря, Марія готувала сніданок. Раптом запахло морським вітром і жіночими сльозами: рятуючи її сина, Писарєв утопився. За два роки Марія поховала трьох чоловікив. Вона важко перенесла втрату Дмитра Писарєва, на довгий час втратила мову.
З цього часу жодного чоловіка не було в її житті, навіть у домі. Працювала тоді Марія з жінками, видаючи журнал. Але життя взяло своє: 38-літня Марія стала цивільною дружиною 20-літнього гардемарина Михайла Лобач-Жученка, через 7 років вони одружилися.
У них з`явився син Борис. Вони жили у власному будинку в Нальчику, в останні дні вона працювала над повістю «Гайдамаки».
Коли в Марії знайшли пухлину мозку, в її русій косі не було ані сліду сивини. 10 серпня 1907 р. у Нальчику, сидячи в старовинному саду диких груш, дивлячись на засніжені шапки гір, померла Марко Вовчок.
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/2VxW2pj
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
14 серпня 1937 року, в день великого християнського свята Маковія, було зруйновано собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, побудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславовичем.
З українських вчених лише археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря, за що невдовзі був репресований і вбитий радянською владою.
Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття.
У 1990-х роках почали проводитися роботи з відновлення зруйнованого собору. Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого був Олесь Гончар. У 1998 р. собор повстав з руїн.
11 грудня 2013 р. вночі (вдруге за 800 років) тут били на сполох дзвони, коли "Беркут" розпочав наступ на протестувальників. На тривожний звук дзвонів тисячі киян прийшли з усього міста рятувати Майдан.
До цього дня дзвони скликали киян у 1240 р., коли на Київ напали татаро-монголи.
Більше цікавих фактів з минулого нашої батьківщини зібрано у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі бестселери нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
14 серпня 1937 року, в день великого християнського свята Маковія, було зруйновано собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, побудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславовичем.
З українських вчених лише археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря, за що невдовзі був репресований і вбитий радянською владою.
Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття.
У 1990-х роках почали проводитися роботи з відновлення зруйнованого собору. Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого був Олесь Гончар. У 1998 р. собор повстав з руїн.
11 грудня 2013 р. вночі (вдруге за 800 років) тут били на сполох дзвони, коли "Беркут" розпочав наступ на протестувальників. На тривожний звук дзвонів тисячі киян прийшли з усього міста рятувати Майдан.
До цього дня дзвони скликали киян у 1240 р., коли на Київ напали татаро-монголи.
Більше цікавих фактів з минулого нашої батьківщини зібрано у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі бестселери нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#НевідривнийКалендар
28 серпня був страчений Григорій Чупринка (1879-1921) - український поет, керівник повстання проти більшовиків на Чернігівщині.
Детальніше – у розповіді історика Ганни Черкаської:
“28 серпня 1921 року Київська губернська ЧК (ГубЧК) розглянула справу про обвинувачення в участі в Центральному Українському Повстанському Комітеті (ЦУПКому) учасників міської військової організації Січових стрільців і бойової групи отамана Бесарабенка. Їх було звинувачено в державному злочині – намаганні повалення радянської влади з метою поновлення УНР та сприянні встановленню влади держав Антанти над Україною.
За постановою колегії київського ГубЧК розстріляно 39 осіб, з них 4 жінки, серед розстріляних - члени ЦУПКому.
28 серпня був страчений Григорій Чупринка (1879-1921) - український поет, керівник повстання проти більшовиків на Чернігівщині.
Детальніше – у розповіді історика Ганни Черкаської:
“28 серпня 1921 року Київська губернська ЧК (ГубЧК) розглянула справу про обвинувачення в участі в Центральному Українському Повстанському Комітеті (ЦУПКому) учасників міської військової організації Січових стрільців і бойової групи отамана Бесарабенка. Їх було звинувачено в державному злочині – намаганні повалення радянської влади з метою поновлення УНР та сприянні встановленню влади держав Антанти над Україною.
За постановою колегії київського ГубЧК розстріляно 39 осіб, з них 4 жінки, серед розстріляних - члени ЦУПКому.
#НевідривнийКалендар
5 вересня в Запоріжжі народилася Ганна Черкаська - невтомна дослідниця української історії, неймовірна блогерка, педагогиня, журналістка.
Пані Ганна - безцінний боєць на фронті гібридної війни, що проходить крізь душі, мозок і серця українців. Її публікації щодня поширюють і перепоширюють.
Важко переоцінити важливість того, що робить Ганна Володимирівна, особливо в умовах нинішньої рашистської війни, для поширення знань з правдивої історії України, щоб українці відкривали для себе імена й події, які не можна не знати чи забувати.
За її плечима 30 років викладання мови і літератури в запорізькій школі, журналістська робота і робота на радіо. Головний редактор газети "День" Лариса Івшина назвала Ганну Черкаську "всеукраїнською домашньою вчителькою з історії". Щиро любимо і поважаємо пані Ганну.
Бажаємо іменинниці літ до ста при доброму здоров'ї, творчої наснаги, постійного розширення кола її шанувальників, натхнення і нових творчих задумів, Божого захисту. Чекаємо нових книжок від пані Ганни.
Многая літа!
(Модерна Україна)
Пані Ганно, прийміть найщиріші привітання і від мене! Впевнений, що до них приєднаються і наші з вами численні читачі! Бувайте здорові!
Дуже приємно, що книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” стала одним з найбільших бестселерів нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
5 вересня в Запоріжжі народилася Ганна Черкаська - невтомна дослідниця української історії, неймовірна блогерка, педагогиня, журналістка.
Пані Ганна - безцінний боєць на фронті гібридної війни, що проходить крізь душі, мозок і серця українців. Її публікації щодня поширюють і перепоширюють.
Важко переоцінити важливість того, що робить Ганна Володимирівна, особливо в умовах нинішньої рашистської війни, для поширення знань з правдивої історії України, щоб українці відкривали для себе імена й події, які не можна не знати чи забувати.
За її плечима 30 років викладання мови і літератури в запорізькій школі, журналістська робота і робота на радіо. Головний редактор газети "День" Лариса Івшина назвала Ганну Черкаську "всеукраїнською домашньою вчителькою з історії". Щиро любимо і поважаємо пані Ганну.
Бажаємо іменинниці літ до ста при доброму здоров'ї, творчої наснаги, постійного розширення кола її шанувальників, натхнення і нових творчих задумів, Божого захисту. Чекаємо нових книжок від пані Ганни.
Многая літа!
(Модерна Україна)
Пані Ганно, прийміть найщиріші привітання і від мене! Впевнений, що до них приєднаються і наші з вами численні читачі! Бувайте здорові!
Дуже приємно, що книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” стала одним з найбільших бестселерів нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Многая літа, пане Президенте!
#НевідривнийКалендар
26 вересня 1965 року у Болграді Одеської області народився Петро Порошенко - 5-й Президент України.
Школу він закінчив у місті Бендери. Вчився добре, але не отримав золоту медаль через погану поведінку. Як стверджує сам Петро Олексійович, його недолюблювала класний керівник і часто водила до директора.
У юності він мріяв стати моряком.
Порошенко - кандидат у майстри спорту з дзюдо. Використати ці навички майбутньому президенту довелося у військкоматі. Там Порошенко побився одразу з чотирма прапорщиками, за що його відправили служити до Казахстану.
Зі своєю дружиною Мариною, яка є лікарем-кардіологом, він познайомився на студентській дискотеці і одружився у 18 років.
Під час війни Петро Олексійович активно допомагає українській армії, витрачаючи величезні суми зі свого особистого бюджету. Також Порошенко регулярно відвідує зону бойових дій, і я мав нагоду та честь супроводжувати його в декількох таких поїздках.
#НевідривнийКалендар
26 вересня 1965 року у Болграді Одеської області народився Петро Порошенко - 5-й Президент України.
Школу він закінчив у місті Бендери. Вчився добре, але не отримав золоту медаль через погану поведінку. Як стверджує сам Петро Олексійович, його недолюблювала класний керівник і часто водила до директора.
У юності він мріяв стати моряком.
Порошенко - кандидат у майстри спорту з дзюдо. Використати ці навички майбутньому президенту довелося у військкоматі. Там Порошенко побився одразу з чотирма прапорщиками, за що його відправили служити до Казахстану.
Зі своєю дружиною Мариною, яка є лікарем-кардіологом, він познайомився на студентській дискотеці і одружився у 18 років.
Під час війни Петро Олексійович активно допомагає українській армії, витрачаючи величезні суми зі свого особистого бюджету. Також Порошенко регулярно відвідує зону бойових дій, і я мав нагоду та честь супроводжувати його в декількох таких поїздках.
“Як на ті чорнобривці погляну…”
#НевідривнийКалендар
30 вересня виповнилося б 97 років Костянтину Огнєвому - видатному українському оперному і естрадному співаку, педагогу, народному артисту України (1926-1999).
Він був знаковою постаттю для української школи співу.
"Його пісні ніжні й прекрасні, як білі лебеді. Кого не полонить це прозоре, напівказкове джерело вокалу, ім’я якому - Костянтин Огневий?", - відгукувалася про творчість колеги оперна діва Євгенія Мірошниченко.
"Доброзичливий, енергійний, завжди у доброму гуморі.", - говорили про нього ті, хто знав.
Костянтин Огнєвий був першим виконавцем славнозвісних "Чорнобривців". Це сталося в 1960 р. у Київській філармонії. Саме він дав пісні крила, подарував усім слухачам радість насолоди від чудової пісні. Вона швидко стала шлягером не лише в Україні, а й за її межами. Співак згадував, як його приймали у канадському Монреалі. "…Виконав одну пісню, другу, третю. А потім - "Чорнобривці", і музика Володимира Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню - і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування - десятки людей плакали.".
За два роки після прем'єри "Чорнобривців" Костянтин Огнєвий став і першим виконавцем гімну столиці - "Як тебе не любити, Києве мій" композитора Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка. Співак виконав цю пісню дуетом з Юрієм Гуляєвим, Вона стала відомою і популярною.
Народився Костянтин Огнєвий у м.Дніпропетровську (нині - м.Дніпро) в робітничій родині. Коли йому було п'ять років, тата арештували через "антирадянську" поведінку, у в'язниці він і помер. Тавро "ворог народу" тоді отримала група дніпропетровських робітників, які збиралися, щоб почитати вірші й заспівати українських пісень. Цей факт зі своєї біографії співак вимушений був приховувати все життя, але пам’ять про ці події назавжди залишилася у його серці.
Костянтин Огнєвий відвідував музичну школу, опановував скрипку, потім захопився гітарою. Невідомо, як би склалася його подальша творча доля, якби не війна. Щоб піти воювати на фронт, юнак навіть приписав собі один рік, але його музичний талант помітили і він потрапив до ансамблю Мінського військового округу, потім - в ансамбль Білоруського і далі Київського військового округу.
Після війни Костянтин Огнєвий артистичну діяльність розпочав у 1949 р. солістом Дніпропетровської філармонії. Вступив до Дніпропетровського музичного училища, після закінчення якого був направлений на прослуховування до московської консерваторії, яку закінчив не без пригод за п'ять років. Вже на другому курсі він співав в оперній студії при консерваторії. На останньому курсі його запросили до Києва для запису фонограми для документальної стрічки. Він відвідав оперний театр, де випадково потрапив на прослуховування, і одразу отримав пропозицію від директора театру Віктора Гонтаря про його дебют у театрі за два тижні. У москві було прийнято рішення про відрахування Констянтина з останнього курсу консерваторії, але все ж таки дозволили закінчити навчальний заклад.
У 1955 р. Костянтин Огнєвий дебютував на сцені Київського театру опери та балету, де був солістом протягом 18 років. З 1973 до 1978 рр. був солістом Київської філармонії. Видано 15 платівок з його записами, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо.
А ще Костянтин Огнєвий займався педагогічною діяльністю. З 1965 р. і до останніх днів викладав у Київській консерваторії, де підготував понад 40 співаків. Серед його вихованців багато лавреатів конкурсів вокалістів, заслужених і народних артистів України, зокрема, Микола Мозговий, Степан Гіга, Віталій Білоножко, Ігор Борко, Олександр Пономарьов, та інші.
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn
#НевідривнийКалендар
30 вересня виповнилося б 97 років Костянтину Огнєвому - видатному українському оперному і естрадному співаку, педагогу, народному артисту України (1926-1999).
Він був знаковою постаттю для української школи співу.
"Його пісні ніжні й прекрасні, як білі лебеді. Кого не полонить це прозоре, напівказкове джерело вокалу, ім’я якому - Костянтин Огневий?", - відгукувалася про творчість колеги оперна діва Євгенія Мірошниченко.
"Доброзичливий, енергійний, завжди у доброму гуморі.", - говорили про нього ті, хто знав.
Костянтин Огнєвий був першим виконавцем славнозвісних "Чорнобривців". Це сталося в 1960 р. у Київській філармонії. Саме він дав пісні крила, подарував усім слухачам радість насолоди від чудової пісні. Вона швидко стала шлягером не лише в Україні, а й за її межами. Співак згадував, як його приймали у канадському Монреалі. "…Виконав одну пісню, другу, третю. А потім - "Чорнобривці", і музика Володимира Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню - і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування - десятки людей плакали.".
За два роки після прем'єри "Чорнобривців" Костянтин Огнєвий став і першим виконавцем гімну столиці - "Як тебе не любити, Києве мій" композитора Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка. Співак виконав цю пісню дуетом з Юрієм Гуляєвим, Вона стала відомою і популярною.
Народився Костянтин Огнєвий у м.Дніпропетровську (нині - м.Дніпро) в робітничій родині. Коли йому було п'ять років, тата арештували через "антирадянську" поведінку, у в'язниці він і помер. Тавро "ворог народу" тоді отримала група дніпропетровських робітників, які збиралися, щоб почитати вірші й заспівати українських пісень. Цей факт зі своєї біографії співак вимушений був приховувати все життя, але пам’ять про ці події назавжди залишилася у його серці.
Костянтин Огнєвий відвідував музичну школу, опановував скрипку, потім захопився гітарою. Невідомо, як би склалася його подальша творча доля, якби не війна. Щоб піти воювати на фронт, юнак навіть приписав собі один рік, але його музичний талант помітили і він потрапив до ансамблю Мінського військового округу, потім - в ансамбль Білоруського і далі Київського військового округу.
Після війни Костянтин Огнєвий артистичну діяльність розпочав у 1949 р. солістом Дніпропетровської філармонії. Вступив до Дніпропетровського музичного училища, після закінчення якого був направлений на прослуховування до московської консерваторії, яку закінчив не без пригод за п'ять років. Вже на другому курсі він співав в оперній студії при консерваторії. На останньому курсі його запросили до Києва для запису фонограми для документальної стрічки. Він відвідав оперний театр, де випадково потрапив на прослуховування, і одразу отримав пропозицію від директора театру Віктора Гонтаря про його дебют у театрі за два тижні. У москві було прийнято рішення про відрахування Констянтина з останнього курсу консерваторії, але все ж таки дозволили закінчити навчальний заклад.
У 1955 р. Костянтин Огнєвий дебютував на сцені Київського театру опери та балету, де був солістом протягом 18 років. З 1973 до 1978 рр. був солістом Київської філармонії. Видано 15 платівок з його записами, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо.
А ще Костянтин Огнєвий займався педагогічною діяльністю. З 1965 р. і до останніх днів викладав у Київській консерваторії, де підготував понад 40 співаків. Серед його вихованців багато лавреатів конкурсів вокалістів, заслужених і народних артистів України, зокрема, Микола Мозговий, Степан Гіга, Віталій Білоножко, Ігор Борко, Олександр Пономарьов, та інші.
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn
#НевідривнийКалендар
10 жовтня 1889 року в селі Малій Канівці на Черкащині народився Михайло Драй-Хмара, поет, літературознавець.
Походив із козацької родини. Навчався в колегії Павла Галагана в Києві, історико-філологічному факультеті Київського університету. Під час тривалого закордонного відрядження вивчав фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда, Бухареста – студіював слов’янські мови, а за розвідку про хорватського поета А. Качача-Міошича удостоєний золотої медалі університету.
У 1915-1917 роках як професорський стипендіат вивчав славістику в Петербурзькому університеті. Саме там, у розпал Першої світової війни, Михайло Драй, прізвище якого навівало паралелі з німецьким «drei» (три), став Драй-Хмарою. Відвідував лекції з української історії, брав участь у роботі об’єднання студентів-українців.
(Продовження)
10 жовтня 1889 року в селі Малій Канівці на Черкащині народився Михайло Драй-Хмара, поет, літературознавець.
Походив із козацької родини. Навчався в колегії Павла Галагана в Києві, історико-філологічному факультеті Київського університету. Під час тривалого закордонного відрядження вивчав фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда, Бухареста – студіював слов’янські мови, а за розвідку про хорватського поета А. Качача-Міошича удостоєний золотої медалі університету.
У 1915-1917 роках як професорський стипендіат вивчав славістику в Петербурзькому університеті. Саме там, у розпал Першої світової війни, Михайло Драй, прізвище якого навівало паралелі з німецьким «drei» (три), став Драй-Хмарою. Відвідував лекції з української історії, брав участь у роботі об’єднання студентів-українців.
(Продовження)
#НевідривнийКалендар:
Після повернення в Україну (1917) – професор Кам’янець-Подільського університету, інституту народної освіти, Київського медичного інституту. В 1930-1933 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
Саме в Кам’янці почав писати вірші українською, друкувався в періодиці. Учасник літературного угрупування неокласиків. Разом із Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом становив, за власним же висловом, «гроно п’ятірне». Хоча й не відзначався великою поетичною продуктивністю чи участю в поточному літературному житті.
Автор збірки «Проростень» (єдиної прижиттєвої, 1926), а також монографії «Леся Українка. Життя й творчість» (1926).
Захоплювався спортом. Знав 19 мов, при чому англійську освоїв останьою. Перекладав на українську Стефана Цвейга, Олександра Пушкіна, французьку поезію (Шарль Бодлер, Поль Верлен, Теодор де Банвіль та інших).
«Вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима, – описувала зовнішність батька донька Оксана. – Акуратність була його характеристичною рисою, – починаючи від рукописів та добре впорядкованої добірної бібліотеки й кінчаючи бездоганністю його одягу, – в усьому відсувався артистичний смак».
В березні 1933-го заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації, однак через два місяці був відпущений за браком доказів. Опальний професор не міг знайти роботу чи щось надрукувати, а 6 вересня 1935-го заарештований повторно. На допитах не зламався і нікого не оговорив, засуджений на 5 років виправних таборів, до яких згодом додали ще 10 («участь в антирадянській організації та антирадянська агітація»).
Помер 19 січня 1939-го в концтаборі ГУЛАГу на Колимі. За офіційною версією – від «ослаблення серцевої діяльності».
Згідно ж спогадів Михайла Добровольського, того дня їх бригада працювала на дорозі, коли до них наблизилося легкове авто з трьома сп’янілими управлінцями: «Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, – трах, до п’ятого – трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй колись дружив у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві між очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв…».
Реабілітований у 1989-му.
(т/к Історія України)
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Після повернення в Україну (1917) – професор Кам’янець-Подільського університету, інституту народної освіти, Київського медичного інституту. В 1930-1933 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
Саме в Кам’янці почав писати вірші українською, друкувався в періодиці. Учасник літературного угрупування неокласиків. Разом із Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом становив, за власним же висловом, «гроно п’ятірне». Хоча й не відзначався великою поетичною продуктивністю чи участю в поточному літературному житті.
Автор збірки «Проростень» (єдиної прижиттєвої, 1926), а також монографії «Леся Українка. Життя й творчість» (1926).
Захоплювався спортом. Знав 19 мов, при чому англійську освоїв останьою. Перекладав на українську Стефана Цвейга, Олександра Пушкіна, французьку поезію (Шарль Бодлер, Поль Верлен, Теодор де Банвіль та інших).
«Вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима, – описувала зовнішність батька донька Оксана. – Акуратність була його характеристичною рисою, – починаючи від рукописів та добре впорядкованої добірної бібліотеки й кінчаючи бездоганністю його одягу, – в усьому відсувався артистичний смак».
В березні 1933-го заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації, однак через два місяці був відпущений за браком доказів. Опальний професор не міг знайти роботу чи щось надрукувати, а 6 вересня 1935-го заарештований повторно. На допитах не зламався і нікого не оговорив, засуджений на 5 років виправних таборів, до яких згодом додали ще 10 («участь в антирадянській організації та антирадянська агітація»).
Помер 19 січня 1939-го в концтаборі ГУЛАГу на Колимі. За офіційною версією – від «ослаблення серцевої діяльності».
Згідно ж спогадів Михайла Добровольського, того дня їх бригада працювала на дорозі, коли до них наблизилося легкове авто з трьома сп’янілими управлінцями: «Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, – трах, до п’ятого – трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй колись дружив у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві між очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв…».
Реабілітований у 1989-му.
(т/к Історія України)
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
29 лютого 1940 р. народився Його Всесвятість, Архієпископ Константинополя-Нового Риму Вселенський Патріарх Варфоломій І, який є духовним провідником майже 300 мільйонів вірян.
Патріарх Варфоломій тричі відвідував Україну - в 1997, 2008 і 2021 роках. У жовтні 2018 р. Синод Вселенського Патріархату оголосив, що російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Вже 15 грудня на Об'єднавчому церковному соборі була створена Православна Церква України. А 5 січня 2019 р. Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної Церкви України.
"Українці демонструють мужність та героїчність, і обов'язково здобудуть перемогу, яка буде перемогою справедливості й правди. Церква демонструє свою підтримку молитвами, любов'ю та турботою для полегшення болю українського народу.", - сказав Патріарх Варфоломій. А ще переконаний: "Впливова Російська православна церква теж відповідальна за війну в Україні. РПЦ - інструмент для досягнення "стратегічних цілей" влади РФ".
Про Патріарха Варфоломія Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав сказав: "Це людина, сповнена особливої енергії, така пружина, яка постійно випромінює силу, волю і здатність рухати вперед церковне, громадське і міждержавне життя. Патріарх Варфоломій є однією з найбільших інтелектуальних особистостей нашого часу не тільки з церковної токи зору чи його значення для православного світу, а й з точки зору сучасної людської цивілізації.".
Многая літа Патріарху Варфоломію!
Кожна людина – неповторна, її слід в історії є унікальним.
Про це - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
29 лютого 1940 р. народився Його Всесвятість, Архієпископ Константинополя-Нового Риму Вселенський Патріарх Варфоломій І, який є духовним провідником майже 300 мільйонів вірян.
Патріарх Варфоломій тричі відвідував Україну - в 1997, 2008 і 2021 роках. У жовтні 2018 р. Синод Вселенського Патріархату оголосив, що російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Вже 15 грудня на Об'єднавчому церковному соборі була створена Православна Церква України. А 5 січня 2019 р. Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної Церкви України.
"Українці демонструють мужність та героїчність, і обов'язково здобудуть перемогу, яка буде перемогою справедливості й правди. Церква демонструє свою підтримку молитвами, любов'ю та турботою для полегшення болю українського народу.", - сказав Патріарх Варфоломій. А ще переконаний: "Впливова Російська православна церква теж відповідальна за війну в Україні. РПЦ - інструмент для досягнення "стратегічних цілей" влади РФ".
Про Патріарха Варфоломія Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав сказав: "Це людина, сповнена особливої енергії, така пружина, яка постійно випромінює силу, волю і здатність рухати вперед церковне, громадське і міждержавне життя. Патріарх Варфоломій є однією з найбільших інтелектуальних особистостей нашого часу не тільки з церковної токи зору чи його значення для православного світу, а й з точки зору сучасної людської цивілізації.".
Многая літа Патріарху Варфоломію!
Кожна людина – неповторна, її слід в історії є унікальним.
Про це - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#НевідривнийКалендар
3 березня відзначається Всесвітній день письменника. Повна назва цього свята: Всесвітній день миру для письменника.
Сьогодня згадаємо українських митців, які загинули від рук рашистів. Багато кому їхня смерть нагадала про українських культурних діячів, які загинули від репресій в срср - "розстріляне Відродження".
Дитячого письменника і поета Володимира Вакуленка (1972-2022) рашисти вбили в тимчасовій окупації на Харківщині. Він був учасником Революції Гідності і отримав поранення в Маріїнському парку 18 лютого 2014 р. під час сутички з "тітушками". Його книга "Я перетворююсь.Щоденник окупації. Вибрані вірші" вийшла у видавництві Vivat у 2023 р.
Письменник і засновник літературного проєкту "Дух нації" Юрій Руф від перших днів
війни пішов добровольцем на захист України (1980-2022). Воював у складі львівської 24-ї бригади. Героїчно загинув навесні 2022 року на Луганщині.
Вікторія Амеліна (1986-2023) -
українська письменниця, громадська діячка, документувала воєнні злочини рашистів, приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Її життя обірвалося через поранення, спричинене ракетним ударом рашистських нелюдів по Краматорську в червні 2023 р.
Гліб Бабіч - воїн, поет, волонтер (1969-2022). З 2014 р. добровольцем долучився до Антитерористичної операції на сході України. Пройшов п'ять років війни і шість бойових ротацій. Служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
Максим Петренко (1983-2022) - український письменник, науковець, винахідник, педагог, військовослужбовець, автор роману-щоденника "Спокійної ночі". Воював з 2014 р. Довго вважався зниклим безвісти.
Максим Кривцов (1990-2024) - український поет, громадський діяч, доброволець, загинув на фронті 7 січня 2024. В соцмережах сотні спогадів про його творчість від друзів і знайомих. Автор поетичної збірки "Вірші з бійниці".
Нехай буде благословенна їхня пам’ять!
(За матеріалами MiraStudia)
Цікаві факти з життя видатних українців у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Наш Книжковий Клуб: https://bit.ly/3gJukN6
3 березня відзначається Всесвітній день письменника. Повна назва цього свята: Всесвітній день миру для письменника.
Сьогодня згадаємо українських митців, які загинули від рук рашистів. Багато кому їхня смерть нагадала про українських культурних діячів, які загинули від репресій в срср - "розстріляне Відродження".
Дитячого письменника і поета Володимира Вакуленка (1972-2022) рашисти вбили в тимчасовій окупації на Харківщині. Він був учасником Революції Гідності і отримав поранення в Маріїнському парку 18 лютого 2014 р. під час сутички з "тітушками". Його книга "Я перетворююсь.Щоденник окупації. Вибрані вірші" вийшла у видавництві Vivat у 2023 р.
Письменник і засновник літературного проєкту "Дух нації" Юрій Руф від перших днів
війни пішов добровольцем на захист України (1980-2022). Воював у складі львівської 24-ї бригади. Героїчно загинув навесні 2022 року на Луганщині.
Вікторія Амеліна (1986-2023) -
українська письменниця, громадська діячка, документувала воєнні злочини рашистів, приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Її життя обірвалося через поранення, спричинене ракетним ударом рашистських нелюдів по Краматорську в червні 2023 р.
Гліб Бабіч - воїн, поет, волонтер (1969-2022). З 2014 р. добровольцем долучився до Антитерористичної операції на сході України. Пройшов п'ять років війни і шість бойових ротацій. Служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
Максим Петренко (1983-2022) - український письменник, науковець, винахідник, педагог, військовослужбовець, автор роману-щоденника "Спокійної ночі". Воював з 2014 р. Довго вважався зниклим безвісти.
Максим Кривцов (1990-2024) - український поет, громадський діяч, доброволець, загинув на фронті 7 січня 2024. В соцмережах сотні спогадів про його творчість від друзів і знайомих. Автор поетичної збірки "Вірші з бійниці".
Нехай буде благословенна їхня пам’ять!
(За матеріалами MiraStudia)
Цікаві факти з життя видатних українців у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Наш Книжковий Клуб: https://bit.ly/3gJukN6
#НевідривнийКалендар
"Мільйонні маси можуть бути зведені до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями влади." - Олесь Бердник ніби бачив сьогоднішніх рашистів.
18 березня день пам'яті Олеся Бердника (1926-2003) - українського письменника-фантаста, філософа, автора понад 20 романів і повістей, футуролога, художника, композитора, одного із засновників Української Гельсінкської групи (УГГ), гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка".
Його філософію вивчають в університетах США і Канади.
Народився Олесь 27 листопада 1926 року в селі Вавилове Снігурівського району Миколаївської області. Ще зовсім юним пройшов кривавими шляхами Другої світової війни, був важко поранений. Демобілізувався в 1946 році та поїхав до Києва здобувати освіту. У 1946-1949 роках навчався в театральній студії при театрі імені Івана Франка. А вже у 1949 році збунтувався супроти совєтської дійсності. Олесь виступив на зборах театру, обурений тим, що актори гидко обмовляли своїх ще недавніх друзів. Бунтар також сказав, що за вказівкою влади перекроюють п'єси українських класиків. Парубка арештували та за звинуваченням в "ізмєнє родінє" у 1950 році дали 10 років позбавлення волі.
Відбувши покарання на Півночі та в Казахстані, повернувся в рідну Україну, розпочав свою літературну діяльність. Олесь невдовзі осягнув популярність яко письменник-фантаст. І вже до 1972 року вийшло друком 20 його романів і повістей. Прославився також статтями й лекціями з футурології.
У квітні 1972 -го в мешканні Миколи Руденка, де проживав Бердник, під час обшуку кадебісти вилучили заборонену працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та дві друкарські машинки. Лекції Олеся заборонили, твори перестали публікувати.
Протестуючи, Бердник відкрито домагався дозволу виїхати за кордон з "совєтського раю". Разом з Миколою Руденком, Левком Лук'яненком, Оксаною Мешко 9 листопада 1976 року став членом-засновником Україської Гельсінської спілки (УГС). З побратимами складав й підписував десятки листів на захист схоплених і кинутих до тюрем борців за права людини. Тому 6 березня 1979 року був схоплений знову та звинувачений у написанні і поширенні антисовєтських статей "Свята Україна", "Альтернативна еволюція", поеми "Закляття" (до 325-річчя перших Переяславських угод).
У грудні 1979-го письменника на 6 років позбавили волі в таборах суворого режиму і на 3 роки заслання як дуже небезпечного рецидивіста. Вийшовши на волю 1987 року, Олесь несподівано заснував громадську організацію "Ноосферний фронт "Зоряний ключ".
Олесь Бердник продовжував видавати свої книги, ініціювати масові громадські акції. Та бурхливе політичне життя в Україні поволі відтіснило його дивакуваті дійства на узбіччя життя нації.
(Джерела: Ігор Ходак, MiraStudia)
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
"Мільйонні маси можуть бути зведені до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями влади." - Олесь Бердник ніби бачив сьогоднішніх рашистів.
18 березня день пам'яті Олеся Бердника (1926-2003) - українського письменника-фантаста, філософа, автора понад 20 романів і повістей, футуролога, художника, композитора, одного із засновників Української Гельсінкської групи (УГГ), гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка".
Його філософію вивчають в університетах США і Канади.
Народився Олесь 27 листопада 1926 року в селі Вавилове Снігурівського району Миколаївської області. Ще зовсім юним пройшов кривавими шляхами Другої світової війни, був важко поранений. Демобілізувався в 1946 році та поїхав до Києва здобувати освіту. У 1946-1949 роках навчався в театральній студії при театрі імені Івана Франка. А вже у 1949 році збунтувався супроти совєтської дійсності. Олесь виступив на зборах театру, обурений тим, що актори гидко обмовляли своїх ще недавніх друзів. Бунтар також сказав, що за вказівкою влади перекроюють п'єси українських класиків. Парубка арештували та за звинуваченням в "ізмєнє родінє" у 1950 році дали 10 років позбавлення волі.
Відбувши покарання на Півночі та в Казахстані, повернувся в рідну Україну, розпочав свою літературну діяльність. Олесь невдовзі осягнув популярність яко письменник-фантаст. І вже до 1972 року вийшло друком 20 його романів і повістей. Прославився також статтями й лекціями з футурології.
У квітні 1972 -го в мешканні Миколи Руденка, де проживав Бердник, під час обшуку кадебісти вилучили заборонену працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та дві друкарські машинки. Лекції Олеся заборонили, твори перестали публікувати.
Протестуючи, Бердник відкрито домагався дозволу виїхати за кордон з "совєтського раю". Разом з Миколою Руденком, Левком Лук'яненком, Оксаною Мешко 9 листопада 1976 року став членом-засновником Україської Гельсінської спілки (УГС). З побратимами складав й підписував десятки листів на захист схоплених і кинутих до тюрем борців за права людини. Тому 6 березня 1979 року був схоплений знову та звинувачений у написанні і поширенні антисовєтських статей "Свята Україна", "Альтернативна еволюція", поеми "Закляття" (до 325-річчя перших Переяславських угод).
У грудні 1979-го письменника на 6 років позбавили волі в таборах суворого режиму і на 3 роки заслання як дуже небезпечного рецидивіста. Вийшовши на волю 1987 року, Олесь несподівано заснував громадську організацію "Ноосферний фронт "Зоряний ключ".
Олесь Бердник продовжував видавати свої книги, ініціювати масові громадські акції. Та бурхливе політичне життя в Україні поволі відтіснило його дивакуваті дійства на узбіччя життя нації.
(Джерела: Ігор Ходак, MiraStudia)
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
10 квітня 1689 року упокоївся козацький старшина, засновник роду Забіл. Петро Михайлович прожив 109 років.
Ганна Черкаська:
В Україні відомий рід Забіл дав 17 сотників.
Один із них Петро Михайлович Забіла народився у1580, м. Борзна. Попри свою неписьменність, був королівським урядовцем у Борзні. 68-річним полковник перейшов на бік Богдана Хмельницького, у 1659 році підтримував Івана Виговського, був генеральним обозним Війська Запорізького за Дем’яна Многогрішного. Разом зі своїм патроном у 1665 р. їздив до Москви, де одержав дворянство. Петро Михайлович Забіла володів п’ятьма селами біля Кролевця і ще двома – в Понорницькій сотні Чернігівського полку.
Удівець від першої дружини Параски мав шестеро дітей.
Його син Іван-старший – сотник при Золотаренкові. У 1655 р. Іван їздив у посольство до шведського короля, був послом Виговського до польського короля, загинув під Чигирином у 1678 р. Троє середніх – Тарас, Степан і Василь – побували спершу борзенськими сотниками, після чого Степан і Василь стали по черзі генеральними хорунжими, а Степан після цього – ще й ніжинським полковником. Сини Степана: Василь був одружений з дочкою генерального судді Василя Кочубея Марією, а Семен – мазепинець, одружився з дочкою переяславського полковника Ганною Мирович, яка пішла за чоловіком і братами до Туреччини, жила в Бендерах.
Відомо, що онук п’ятого сина Забіли, Тараса Петровича і син Михайла Тарасовича Іван Михайлович, коропівський сотник, був одружений з Уляною Андріївною Полуботок, онукою знаменитого наказного гетьмана. Сестра Івана Михайловича, Євдокія Михайлівна, вийшла заміж за Андрія Яковича Безбородька. Їхній син Олександр став світлішим князем і канцлером Російської імперії.
Генеральний суддя Петро Забіла мав міцне козацьке здоров’я, у 85 років він надумав одружитися вдруге. Узяв удовицю Гафію Ґерцик, молодшу на 44 роки, народив ще сина Івана та дочку Феодору.
Син Івана Петровича Забіли, хорунжий генеральної військової артилерії Іван Іванович, був одружений з племінницею гетьмана Івана Скоропадського Парасковією, а його онук Микола – з дочкою генерального підскарбія й мемуариста Якова Марковича Анастасією.
Натомість дочка Івана Петровича Євдокія Іванівна Забіла вийшла за гадяцького полковника Григорія Івановича Граб’янку, славетного літописця. Більше двадцяти років був одружений з Євдокією Забілою (померла в 1735 р. під час перебування чоловіка у військовому поході), дітей подружжя не мало.
Петро Забіла пережив другу жінку, молодшу за нього на 44 роки.
У 107 років Забіла ще міцно сидів у сідлі. За даними в збірнику Забілинських паперів, Петро Забіла помер 10 квітня 1689 року. Він похований в Рихлівському монастирі, поблизу села Обтове”.
На світлині: Остоя – герб роду Забіл.
У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” зібрані цікаві маловідомі факти про видатних українців. Ця книга змушує сприймати нашу історію крізь призму особистостей, імена яких стають символами нової, справді незалежної України.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
10 квітня 1689 року упокоївся козацький старшина, засновник роду Забіл. Петро Михайлович прожив 109 років.
Ганна Черкаська:
В Україні відомий рід Забіл дав 17 сотників.
Один із них Петро Михайлович Забіла народився у1580, м. Борзна. Попри свою неписьменність, був королівським урядовцем у Борзні. 68-річним полковник перейшов на бік Богдана Хмельницького, у 1659 році підтримував Івана Виговського, був генеральним обозним Війська Запорізького за Дем’яна Многогрішного. Разом зі своїм патроном у 1665 р. їздив до Москви, де одержав дворянство. Петро Михайлович Забіла володів п’ятьма селами біля Кролевця і ще двома – в Понорницькій сотні Чернігівського полку.
Удівець від першої дружини Параски мав шестеро дітей.
Його син Іван-старший – сотник при Золотаренкові. У 1655 р. Іван їздив у посольство до шведського короля, був послом Виговського до польського короля, загинув під Чигирином у 1678 р. Троє середніх – Тарас, Степан і Василь – побували спершу борзенськими сотниками, після чого Степан і Василь стали по черзі генеральними хорунжими, а Степан після цього – ще й ніжинським полковником. Сини Степана: Василь був одружений з дочкою генерального судді Василя Кочубея Марією, а Семен – мазепинець, одружився з дочкою переяславського полковника Ганною Мирович, яка пішла за чоловіком і братами до Туреччини, жила в Бендерах.
Відомо, що онук п’ятого сина Забіли, Тараса Петровича і син Михайла Тарасовича Іван Михайлович, коропівський сотник, був одружений з Уляною Андріївною Полуботок, онукою знаменитого наказного гетьмана. Сестра Івана Михайловича, Євдокія Михайлівна, вийшла заміж за Андрія Яковича Безбородька. Їхній син Олександр став світлішим князем і канцлером Російської імперії.
Генеральний суддя Петро Забіла мав міцне козацьке здоров’я, у 85 років він надумав одружитися вдруге. Узяв удовицю Гафію Ґерцик, молодшу на 44 роки, народив ще сина Івана та дочку Феодору.
Син Івана Петровича Забіли, хорунжий генеральної військової артилерії Іван Іванович, був одружений з племінницею гетьмана Івана Скоропадського Парасковією, а його онук Микола – з дочкою генерального підскарбія й мемуариста Якова Марковича Анастасією.
Натомість дочка Івана Петровича Євдокія Іванівна Забіла вийшла за гадяцького полковника Григорія Івановича Граб’янку, славетного літописця. Більше двадцяти років був одружений з Євдокією Забілою (померла в 1735 р. під час перебування чоловіка у військовому поході), дітей подружжя не мало.
Петро Забіла пережив другу жінку, молодшу за нього на 44 роки.
У 107 років Забіла ще міцно сидів у сідлі. За даними в збірнику Забілинських паперів, Петро Забіла помер 10 квітня 1689 року. Він похований в Рихлівському монастирі, поблизу села Обтове”.
На світлині: Остоя – герб роду Забіл.
У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” зібрані цікаві маловідомі факти про видатних українців. Ця книга змушує сприймати нашу історію крізь призму особистостей, імена яких стають символами нової, справді незалежної України.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить узбережжя о. Нова Гвінея – Берег Миклухо-Маклая.
За часів Хмельницького Охрім Макуха (прапрадід Миколи Миклухо-Маклая), був курінним отаманом Запорозької Січі. Мав курінний отаман Охрім Макуха (Миклуха) дочку, з якою одружився шотландський лицар Майкл МакЛей. Охрім же разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; його Назар панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою. Цікаво, що й сьогодні у папуасів Гвінеї є річка з іменем Гоголь.
Правнук Охріма козак Степан Макуха був сотником Війська Запорозького. Його вуличне прізвисько було Махлай (тобто “капловухий”). У період російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, під час штурму Очакова, Степан командував кінною сотнею. За героїчний вчинок за клопотанням генерал-фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського йому було присвоєно російське дворянство і бойовий орден Володимира I-го ступеня. Одночасно він отримав нове козацьке звання хорунжий. Тепер новоспеченому кавалерові підписувати офіційні папери потрібно було так: “Хорунжий Війська Запорозького, царською милістю дворянин, козак Степан Макуха на прізвисько Махлай”. Тоді й переробив Степан принизливу, з його погляду, “макуху” на “Маклуху”, а вуличне “Махлай” на майже шотландське “Маклай”. І почав писати ці складові через риску. А вже правнук Степана Микола і є відомий всім мандрівник і вчений.
17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині народився нащадок козаків Микола Миклухо – Маклай. Мати Миколи Миклухо-Маклая – з польсько-німецької родини: німця полковника лікаря Беккера (нащадка Гете) та польської шляхтянки Лідії Шатковської (нащадка Міцкевича). Томики обох геніальних поетів - польського та німецького - Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою, знав напам’ять німецькою усього «Фауста».
Григорій Ілліч – старший брат батька учився й товаришував із Миколою Гоголем; розповів нащадку гетьмана про родину Охріма Макухи.
Батько – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові на заслання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятьох дітей.
У дитинстві Нільс (таке прізвисько Миколи Маклая) мав букет дитячих хвороб і часто записував їх за алфавітом: ангіни, бронхіти, жовтуха, хронічна пневмонія, ревматизм. Коли батько помер на очах трирічного Миколки, у хлопчика стався частковий параліч голосових зв’язок, тому він до дванадцяти років заїкався і залишився гаркавим. Читати й писати Миколка навчився в чотири роки, до семи перечитав багато книжок, знав латину, французьку й німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та Миколу не прийняли навіть до початкової школи: надзвичайна обдарованість хлопчика нікого не цікавила, усі люб’язно радили спецзаклад для слабкорозвинених… Перепадало дитині й від домашніх учителів. Самотній хлопчина довіряв свої думки тільки щоденнику, який замикав на замок.
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid08hTonnaKcx2BSvD6T9eUeANL45GSocxWPKkN7GXx5v1znh5Epytbdfxri1CBmnqzl
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить узбережжя о. Нова Гвінея – Берег Миклухо-Маклая.
За часів Хмельницького Охрім Макуха (прапрадід Миколи Миклухо-Маклая), був курінним отаманом Запорозької Січі. Мав курінний отаман Охрім Макуха (Миклуха) дочку, з якою одружився шотландський лицар Майкл МакЛей. Охрім же разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; його Назар панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою. Цікаво, що й сьогодні у папуасів Гвінеї є річка з іменем Гоголь.
Правнук Охріма козак Степан Макуха був сотником Війська Запорозького. Його вуличне прізвисько було Махлай (тобто “капловухий”). У період російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, під час штурму Очакова, Степан командував кінною сотнею. За героїчний вчинок за клопотанням генерал-фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського йому було присвоєно російське дворянство і бойовий орден Володимира I-го ступеня. Одночасно він отримав нове козацьке звання хорунжий. Тепер новоспеченому кавалерові підписувати офіційні папери потрібно було так: “Хорунжий Війська Запорозького, царською милістю дворянин, козак Степан Макуха на прізвисько Махлай”. Тоді й переробив Степан принизливу, з його погляду, “макуху” на “Маклуху”, а вуличне “Махлай” на майже шотландське “Маклай”. І почав писати ці складові через риску. А вже правнук Степана Микола і є відомий всім мандрівник і вчений.
17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині народився нащадок козаків Микола Миклухо – Маклай. Мати Миколи Миклухо-Маклая – з польсько-німецької родини: німця полковника лікаря Беккера (нащадка Гете) та польської шляхтянки Лідії Шатковської (нащадка Міцкевича). Томики обох геніальних поетів - польського та німецького - Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою, знав напам’ять німецькою усього «Фауста».
Григорій Ілліч – старший брат батька учився й товаришував із Миколою Гоголем; розповів нащадку гетьмана про родину Охріма Макухи.
Батько – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові на заслання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятьох дітей.
У дитинстві Нільс (таке прізвисько Миколи Маклая) мав букет дитячих хвороб і часто записував їх за алфавітом: ангіни, бронхіти, жовтуха, хронічна пневмонія, ревматизм. Коли батько помер на очах трирічного Миколки, у хлопчика стався частковий параліч голосових зв’язок, тому він до дванадцяти років заїкався і залишився гаркавим. Читати й писати Миколка навчився в чотири роки, до семи перечитав багато книжок, знав латину, французьку й німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та Миколу не прийняли навіть до початкової школи: надзвичайна обдарованість хлопчика нікого не цікавила, усі люб’язно радили спецзаклад для слабкорозвинених… Перепадало дитині й від домашніх учителів. Самотній хлопчина довіряв свої думки тільки щоденнику, який замикав на замок.
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid08hTonnaKcx2BSvD6T9eUeANL45GSocxWPKkN7GXx5v1znh5Epytbdfxri1CBmnqzl
Facebook
Дмитрий Чекалкин
#НевідривнийКалендар
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай,...
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай,...
#НевідривнийКалендар
15 квітня 1905 року народився Серж Лифар (1905-1986) - український балетний танцівник та хореограф.
Ганна Черкаська:
Бог танцю – Серж Лифар мав найвищі нагороди: «Оскара», «Золотий черевичок», але не мав громадянства. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», - говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль запропонував йому стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я - українець і цим пишаюся». Він так і лишився «персоною без громадянства» - не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції - забули».
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02gcFFaeSxwwPqZWHJszdb8QuZ1gHSMyHrCe6NHvkJVjiL5nEyTCnQVFMx2VjDwskxl
15 квітня 1905 року народився Серж Лифар (1905-1986) - український балетний танцівник та хореограф.
Ганна Черкаська:
Бог танцю – Серж Лифар мав найвищі нагороди: «Оскара», «Золотий черевичок», але не мав громадянства. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», - говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль запропонував йому стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я - українець і цим пишаюся». Він так і лишився «персоною без громадянства» - не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції - забули».
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02gcFFaeSxwwPqZWHJszdb8QuZ1gHSMyHrCe6NHvkJVjiL5nEyTCnQVFMx2VjDwskxl
Я грузин, але, якщо треба – віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе
#НевідривнийКалендар
21 травня виповнилося б 55 років Георгію Ґонґадзе - українському журналісту, засновнику і першому головному редактору інтернет-видання "Українська правда", Герою України (1969-2000).
14 липня 2000 року Георгій Гонгадзе офіційно звернувся до Генерального прокурора України щодо стеження за ним працівників МВС.
Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі “Жигулі”. Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку....Продовження за посиланнямhttps://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02ERGF32YWYvMwLbMKN8oycerWeDwtfuzfmU2RCak2rSvghVaY4C7st2NhnTCtB31Gl
Георгій Гонгадзе
#НевідривнийКалендар
21 травня виповнилося б 55 років Георгію Ґонґадзе - українському журналісту, засновнику і першому головному редактору інтернет-видання "Українська правда", Герою України (1969-2000).
14 липня 2000 року Георгій Гонгадзе офіційно звернувся до Генерального прокурора України щодо стеження за ним працівників МВС.
Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі “Жигулі”. Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку....Продовження за посиланнямhttps://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02ERGF32YWYvMwLbMKN8oycerWeDwtfuzfmU2RCak2rSvghVaY4C7st2NhnTCtB31Gl