Часы оповещали, что настало ровно 4 утра.
Я человек, который на данном этапе работает порядка 13 часов в сутки.
Остальные восемь часов сплю, час моюсь, два часа на себя.

То, что я не сплю в 4 утра уже вторника - плохо. Скажется на моей продуктивности завтра.

Но уснуть невозможно. Из-за мук выбора и в целом, размышления о том, нужно ли делать выбор вообще.

Я объясню.

Ранее, во времена отсутствия интернета у женщин была возможность быть с мужчиной, в пределах собственного города. Выбор был между, в лучшем случае, десятком, по ее мнению, достойных.

Эра прогрессирующего инстаграма подарила нам возможность выбирать среди тысяч. Десятков тысяч. А подарила ли? Или обрекла и обременила?

Мой собирательный образ достойного мужчины достаточно понятен. Но каждый пункт засел в отдельном человеке. Этот красив, этот богат, этот заботливый, этот коммуникабельный. И это все четверо разных людей. Каждый хорош по-своему, но так же каждый имеет пробелы.

Это как меню в ресторане. Когда основных блюд шесть - выбор очевиден. Но когда меню на тысячи страниц…

4:08. Муки выбора. А нужно ли делать выбор вообще?

З віком відчуття самотності починає проявлятись не як змога побути самій, а ще й як нестерпна нудьга. Нудьга надто просте слово для цього почуття, але, напевно, я ще не достатньо вишукано володію українською, щоб підібрати потрібне.

Інколи я відчуваю щастя від того, що належу тільки собі. А інколи уявляю, як наливаю ввечері чаю для когось ще.

Моя зовнішність та характер привертають, без перебільшення, десятки чоловіків. Але мої цінності та зайнятість говорять про те, що ці самі чоловіки лише варіанти для такого дорослого «сексу по дружбі».

Але секс по дружбі ніколи не був мені цікавим, що у 18, що у сьогоднішні 27. Впевнена, що ми всі розібралися, що справжнє задоволення - то секс з почуттями.

Стаючи дорослішими, ми обростаємо все більшими вимогами до кандидатур друзів та пари. Є лякливе відчуття, що мій серйозний фєйс-контроль ніхто та ніколи не пройде. Але немає бажання свої вимоги змінювати.

Мене часто називали кращою подругою дівчата, з якими я двічі бачилась. Чоловіки-друзі казали, що я «своя» в їх оточенні. Деякі закохувалися та дружба гасла.
4/4 моїх серйозних відносин закінчувалися пропозицією.

Але сьогодні я пʼю чай вдома сама.
Який же парадокс.

Я просто хочу квіти. Але саме від нього.

Друга ночі. Не до сну. Думи мої, лихо мені з вами.

В нашу першу зустріч, сидячи на другому поверсі ресторану, я ледве посміхалася.
Бо знаючи його 10 хвилин - мріяла про те, щоб він мене торкнувся.

Він щось розповідав. Начебто про Байкове кладовище. Або щось про політику. Або про роботу. Вже не згадаю.
Згодом буде зрозуміло, що він постійно щось розповідає, але то завжди або про нього, або про його експертну думку про щось. В цих діалогах не буде _мене_. Але то все згодом.
Ми у моменті, де це перша зустріч і я мрію про його дотик.

Тим самим вечором, завозячи мене додому, він запропонує заїхати до нього. Я посміюся. Через кілька хвилин ми будемо заїжджати на його паркінг. Я злякаюся та попрошу відвезти мене додому. Він спокійно виконає прохання.

Спокій - це про нього. Вперше зустрічаю чоловіка, який настільки контролює емоції. Інтонація, вираз обличчя, розповіді: все в одному тоні. Мені, як людині, яка все дитинство підлаштовувалися під настрій батьків, з таким дуже складно. Бо я хочу бачити реакцію на свої слова та дії. Але він того не знає. І реакцій не дає. Рухаюсь наосліп.

Ми обидва кажемо, що не хочемо відносин. Обидва приводимо аргументи, чому. Обидва звучимо переконливо та логічно. Обидва знаємо, що він все таки мене торкнеться.

І він торкнувся.
Торкнувся настільки, що в якийсь момент я в паніці влізла в свій блокнот, в якому писала афірмації, знаходячись на Балі. Перечитав, як я описувала свого ідеального чоловіка, я посміхнулась знову. Бо то його опис, як людини. 1:1, наче жарт якийсь.

Розуміючи, що я відходжу від стану «не хочу відносин» у категорично іншу сторону, я захотіла дізнатися, чи відходить він зі мною.

Спочатку такі розмови зводилися на жарт. Потім почали його дратувати. І врешті решт, я отримала відповідь. В одну сторону ми не йшли.

Не отримуючи взаємності, я тверезіла.
Зрозуміла, що людина дуже про себе, а я - це тіло, а не душа.

Але це не заборонить мені бажати від нього квіти. Хоч один раз.

Перше, що я зроблю після перемоги України - буду довго плакати та мовчати.

Обовʼязково стану на коліна на Хрещатику, щоб віддячити нашим захисникам.
Вартість перемоги найвища – життя героїв України.

Ті, завдяки кому є наші українські кордони, наші існуючі життя та гривнева валюта.

Як же мені боляче.

Я вперше зізналася у коханні українською.
Сімнадцятого травня, якщо бажаєте знати.

Трохи смішно, що той, хто почув моє зізнання і автор квітів - двоє різних людей. Не таких різних, як їм здається, але все ж таки, двох окремих життів.

Тож, сьогодні про термін придатності.

Побачивши квіти у такому вигляді, я порахувала, скільки часу пройшло.
8 днів. Стільки часу квіти прикрашали мою спальню. Важливо: я ніколи не ставлю квіти у спальню, це завжди вітальня. Але тут захотілося, щоб перше, що я бачу, були саме вони. 8 днів квіти були у спальні, 8 днів я щось там собі уявляла. Історія не закінчилася нічим, окрім кількох зустрічей, але у моїх думках все було інакше.

Інакше у думках було й з тим, кому я проговорила українською, що закохана. Раніше моє зізнання звучало «я тебя люблю». І вперше «я закохана». Він забрав мою українську цнотливість любові, не віддав нічого назад.

І знаєте, я думаю, що справа не в цих чоловіках, які чомусь дуже схожі. А справа в мені та моїх очікуваннях. Це не історія про «за двома зайцями», я дуже по-різному відносилася до них обох. Це історія про «не вигадувати собі інший світ».
На жаль, справа точно в моєму сприйнятті реальності.

Найвірнішим рішенням буде позбавити себе думок про всіх, хто не виправдовує моїх очікувань. Шкода! Імʼя красиве. У них обох.
Але вживання чогось, де вийшов термін придатності – то вже небезпечно для здоровʼя.

Ти не маєш кольору.
Ти чорно-біла людина.

Я червона від кохання,
Ти постійно сірий.

Я потребую зеленої турботи,
Синьої дружби,
Ніжного, жовтого ранку.
Та інколи чорного.
Коли хочу діалогу болючого.

Хочу відповідати на питання.
Або, може, не хочу.
Але точно знаю, що мені потрібні твої питання.

Хочу, щоб ти робив зі мною фото,
Коли захотів зробити.

Хочу, щоб трохи довше тримав на руках, аніж зазвичай тримаєш
Хочу, щоб частіше питав:
Кінчаєш?

Хочу ініціативи,
Та хочу квітів,
Хочу у Карпати,
Хочу пити твою каву,
Яку на банановому приготував бариста,
Хочу історій і локацій,
Хочу поцілунку десь у центрі міста.

Але.

Ти не маєш всередині життя,
Ти роботизований
Емоційно-паралізований,
Наче просто більше не здатний.
Ти самостійно, рік за роком
Позбавив себе прекрасного.

В гуморі кажучи «відчувай»,
Ти забуваєш,
Як болісно твоїй душі,
Яка глибоко страждає,
Рік за роком,
Але ти вже цього не помічаєш.

Чи були ви колись закохані?

Щасливі відносини: побачення, квіти, перегляд фільмів та секс?

А як щодо не мити руки, бо вони пахнуть його шиєю?
А як щодо поцілунків у руки?
А завуальована розмова о третій ночі, коли ви обидва без одягу, а ноги та руки сплелися так, що вже і не розбереш, де чиї?
А як щодо прямого зорового контакту та його руки на вашому горлі десь у людному місці?
А відчувати, наче ви розділили одне життя на двох? Сплели свої долі?
А мрії про нову маленьку людину, яка має його очі і твою посмішку?

Чи були ви колись закохані?

Або просто були на побаченні, отримували квіти, дивилися фільми та займалися сексом?

Автор бажає бути невідомим.
Не моє, але для мене

Мені просто подобається як ти питаєш «чому»
В цей момент я відчуваю страх.
Страх закохатись,
бо після таких запитань,
хочеться цілувати, шо аж їде дах.

Ні, я не про губи, і ні, я не про секс.
Цілунки любовні — то сущий рефлекс.

Рефлекс цілувати тебе у мізинець, рефлекс цілувати тебе в вказівний.
Рефлекс торкатись твого тіла, коли ти кажеш:
«Ей, чоловіче, не нахабній» :)

Рефлекс — завезти тебе у поля
Рефлекс — обіймати десь біля ручья
Рефлекс — закохатись за день,
аби потім дружити і казати:
«не робей».

Емоційна паралізованість кудись пішла.
Я хочу з тобою говорити.
Мені страшно закохатись.
Невже в цьому біда?

Неймовірно нервуючи, хоч це і друга наша зустріч, приймаю рішення приїхати на 10 хвилин раніше. Посміхаюся, бо бачу його за столиком, вчинивши так само. Жмакає серветку. Добре, що нервуємо вдвох.

Його сорочка була розстібнута на два ґудзики. Поки що не мною.

Коли він періодично дивився мені у очі, то посміхався. І шкіра обличчя трохи збиралась навколо очей. Зазвичай, це просять виправити у косметолога. Але йому пасує.

Його погляд видає бажання вже на другій зустрічі. Що ж. Це не заборонено.

Він багато говорить, я слухаю та аналізую.

Я боялася цієї зустрічі, з причини його освіченості та досвіду. Для мене важливо вміння підтримати діалог. Але я впоралася! Дякувати Богу.

Він впевнений. Неймовірно розумний.
Кожний рух сигналізує, що людина не чула слова «ні».
Я навмисно не говорю про його роботу.
Він поговорить про це завтра. Я хочу знати особисте. Сталася дивина: він ніяковів від запитань. Його впевненість трохи здала назад, але він у секунду це виправив.

«Ти не така, якою здавалася».
Посміхаюсь.

Вибрав стейк мінімальної прожарки.
Хижак на полюванні.
Був ним навіть до замовлення.
Але по гороскопу риби, уявляєте?
Доказ того, що гороскопи не працюють.

І ось ця риба сидить напроти мене і їсть свій стейк. Я вимушено контролюю себе, щоб не водити рукою по губам. Навіть інколи роблю вигляд, що дивлюсь на годинник.

Відкладений у сторону телефон сповіщає про біду. Я потрапляю у ситуацію, де нервую до крайнощів. Отруєний вечір. Отримую підтримку без зайвих питань.

Стоїмо під моїм домом.
Комендантська вже як хвилину діє.
Питаю, чи встигне доїхати додому.
Це пастка.
Тільки натякни про «попити чаю» і я задоволено відмовлю.

«Впораюсь. Тихої ночі» і киває на двері авто.
Як же він відчуває.

Подзвонила охорона.
«До вас чоловік, чекаєте?»
«Ні», відповідаю я, «не планувала гостей».
Повідомлення на телефон
«Це я. Дозволь зайти. Планував сюрприз».

Мінус життя у закритому ЖК з охороною. Ніяких сюрпризів.
«Впустіть».

Відчиняю двері. Стоїть. Нервує.
Тримає щось у пакеті.
– Після твоєї історії тільки про це і думав. Тримай. Залишся з цим наодинці, нехай буде на один гештальт менше.
Віддав, обійняв та пішов собі.

Відкриваю пакет. Якісь коробки.
Бачу картинку на них.
Відчуваю, як починаю плакати.
Намагаюсь себе стримати, але не впоралась. І ось я, 27річна дівчина, стою і плачу над коробками з дитячим посудом.

Про що це? Я поясню.
Кілька днів до цього гуляли з ним центром. Розказала історію, як була мала та хотіла гратися у дитячу кухню. Знаєте, такі набори для дітей, з каструльками та пластиковими продуктами. У батьків не було грошей від слова зовсім і так той посуд я і не отримала.

Цю історію я розказала своєму психотерапевту, коли вона попросила згадати бодай-щось з мого дитинства.
Далі вона порекомендувала все ж таки купити собі той посуд. Я це заперечувала та не собі дозволяла.
Бо це смішно. Мені 27 років, який дитячий посуд.

Я розказала це йому, без натяку на допомогу. Але він допоміг.
Знаєте, я б дуже хотіла його любити, як він любить мене.

Я стала дорослішою.
Пʼять ситуацій, які довели мені, що я свідома людиною. Віднедавна.

У компанії обговорювали колишню дівчину чоловіка, який мені подобався.
Лився негатив, але обґрунтований.
Я вступилася.
Бо знаю, що вона йому близька людина.
Кількома роками до, я б підтримала навіть невиправданий негатив.
Бо це ж колишня.

Будучи не взаємно закоханою,
я знала персону дівчини, за ким він полював.
І я абсолютно щиро дозволяю собі
з нею товаришувати, без цілі.
Відкрито робити компліменти.
Навіть не бажаю компрометувати її.
У минулому житті я б швидесенько звела її з кимось, або розкопала негатив.
Або б сама його створила.
Це не важко.
Але когось собі виборювати – це про неповагу до себе.

Подруга тричі спробувала обговорити зі мною незнайому нам людину в негативі.
На третю спробу я запитала, яку ціль вона переслідує. Це заздрість? Бажання підняти себе за чужий рахунок? Подруга тему не продовжила, але розуміння в її очах я не знайшла.
Раніше, я не раз інсценувала плітки. Це ж так приємно,
здаватися кращою за рахунок того, що хтось важить більше за тебе.

Одне з нових знайомств принесло проблеми. Мої секрети виплили у велике коло. Замість моєї агресіі або навіть помсти, людина отримує на свої повідомлення мою відповідь
«не зможу зустрітись, багато роботи».
Її покарання – моя подальша відсутність.

У великій компанії йшло спілкування про медійного чоловіка.
Я знала про нього пласт інформації, який при розповіді дав би мені змогу бути центром уваги,
чого я постійно потребую.
Я стримала себе.
На подив, з легкістю.
І більше вам скажу - задоволення це приносить набагато більше. Володіти інформацією, а не розносити її.

«Рибу ловлять тільки тоді, коли вона відкриває рот».

Вибирати себе – це усвідомити, що ти більше не хочеш бути у драмі, стресі або конфлікті.

Ти обираєш спокій, а не хаос.

Дистанціюєшся від неповаги до себе.

Ставиш своє щастя, спокій та психічне здоровʼя понад усе.

Більше за невзаємну любов або біль розлучення я ненавиджу одне – пусте серце.

Пусте серце – це коли ти не маєш, про кого подумати перед сном. Не маєш людини, чию зовнішність шукаєш у порно. Не мрієш зіткнутися з ефемерним Ним десь у закладі. Твій низ живота абсолютно спокійний перед будь-якою зустріччю, бо там або робочка, або друзі.

Я навіть одяг почала підбирати без особливого ентузіазму.

Відчуття закоханості, бажання першого поцілунку, туман в голові при думці про людину, довготривалі діалоги, легкі дотики.

Бажаю наповненості свого серця найближчим часом.

Ви завжди опиняєтесь в потрібному місці та в потрібний час.

Всі ситуації, які трапляються з Вами – трапляються для вас. Якими б жахливими вони не здавалися у моменті. Візьміть звідти досвід і йдіть далі. Не спокушайте я звинуватити когось у ваших проблемах. Не спокушайтеся війти у стан жертви.
Де деструктив, який забере ваш час та нерви.

Якщо перенести ситуацію без гідності, з жалем до себе – всесвіт знову тикне вас обличчям в ідентичну ситуацію.

Гасло соціальної мережі Ютубу звучить як «повідом світу про себе».

Десь з тиждень я засинала під шоу на ютубі. Просто відгукнулась ідея. Шоу формату подкасту, двоє спікерів. Один з них – хлопець з чіткою позицією до світу. Риса, яку я постійно бажала собі.

Маючи вільний доступ для написання повідомлення йому, маючи десятки спільних знайомих, до яких можна було звернутися: я вибрала третє – нічого не робити. Бо то не є романтикою.

Прожив з вибором нічого не робити кілька днів, я зрозуміла, що не можу себе обмежувати. Для того, щоб розуміти користування своїм положенням та ступінь «професійної корупції», треба пояснити, що я працюю в інфлюенс-маркетингу, а він медійна людина. Простими словами: я закуповую рекламу у соціальних мережах медійних людей для бізнесу своїх клієнтів.

Я вигадала собі клієнта. Один з кінотеатрів мого міста. Заслала менеджера, який у мене працює, з пропозицією до нього. Заплатила йому кошти, за відвідування премʼєри фільму. Купила два білети на цей фільм. Один собі, другий – для нього. Там ми і зустрілися.

Я ігнорувала його спроби зі мною заговорити. Моя краща маніпуляція. Сміялася не з усіх жартів, хоча клянусь, неймовірно смішним був кожен. Після фільму достатньо холодно попрощалась. Його зацікавленність в очах, якщо придивитися, мала таймер. Таймер до його повідомлення мені.

Це сталося через 5 годин. Майже одночасно я отримала два повідомлення. Одне від моєї сусідки: через дощ вдома немає світла, я їду ночувати до подруги. Інше від нього: я хочу з тобою говорити.

Просто уявіть: відсутність світла, як тоді, у січні. Холод на вулиці, від дощу. Кілька свічок, які віддають приємний запах та потріскування. І ми з ним. Наче той подкаст, у реальному житті. Різниця тільки у тому, що камер немає. Ми взагалі не знаємо, де наші телефони. Не до них. І його очі неспокійні. Може, то вогонь свічок в них відбивається. А може, і не у свічках справа. Можливо, мої очі горіли також – я не знаю. Якось запитаю.

Я лелію думку, що він прочитає цей пост. Вірніше, коли він прочитає цей пост. І точно засміється. Бо я ще не зізналася у тому, як ця зустріч сталася.

Пʼята ранку. Зі слідів його присутності у цій квартирі залишились лиш недопалки на балконі. Нехай залишаться до мого пробудження, бо я буду потребувати докази, що це не було сном, коли я знову заснула під той подкаст.

*історія вигадана, будь-які збіги з реальним життям – випадковість.

Майбутній ти говорить про сьогоднішнього тебе погано.

Добраніч 🫶

ми допомагаємо собі допомагаючи іншим.
ми іншим допомагаємо допомагаючи собі.

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути,
я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,
такого безмірну в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.

Ліна Костенко