У Скадовську росіяни влаштували змагання з пілотування БпЛА серед школярів - каже Центр національного спротиву, і додає: "Навчання дітей основ пілотування БпЛА, залучення школярів та студентів до військово-промислового виробництва – це нормальне явище для терористичної Росії".
На жаль, останні 10 років, як і раніше, для миролюбивої України стало правилом і нормою НЕ готувати своїх дітей до захисту держави і НЕ знайомити їх із військовою справою.
Як наслідок, щоб набрати солдатів для захисту країни, зараз ТЦК ловлять випадкових людей на вулицях. А у РФ кількакратна перевага у живій силі - і це зараз без масової мобілізації.
Я думаю, що ніколи не пізно Україні зупинити цю політику демілітаризації свого суспільства. Ніколи не пізно визнати помилки попередників і врешті почати робити так, як треба - а саме, залучати дітей та молодь до вивчення дисциплін, котрі формують з них воїнів. Спорт, технології.
Я цим займався буквально до останнього дня перед повномасштабкою, вів гурток військово-патріотичного виховання, де ми освоювали дрони, стріляли з пневматики, вивчали вогнепальну зброю тощо. Дітям було - цікаво. Державі у всіх її проявах - байдуже.
Ще у далекому 14-му році я почав роботу з відродження системи допризовного військово-патріотичного виховання, з повернення у власність держави активів радянської організації ДОСААФ. Якби у мене тоді вийшло, то ми зараз мали б на порядок більше полігонів для тренування, приміщень для навчання - і військових, і молоді, і усіх охочих. Натомість величезні, мільярдні актвиви, призначені для воєнної та спортивної підготовки до служби в армії, лишили у руках тих, хто це розікрав.
Ця політика триває і по тепер, але ми, Україна, ще існуємо - а отже, є усі підстави це припинити, відновити систему підготовки молоді до захисту Батьківщини, створити мережу для виховання майбутніх українських воїнів. Бо Росія авральними темпами виховує своїх.
P.S. Дякую усім, хто мені допомагає. Особливо це розчулює, що допомагають тоді, коли я навіть не прошу (хоча потреба є завжди!)
На жаль, останні 10 років, як і раніше, для миролюбивої України стало правилом і нормою НЕ готувати своїх дітей до захисту держави і НЕ знайомити їх із військовою справою.
Як наслідок, щоб набрати солдатів для захисту країни, зараз ТЦК ловлять випадкових людей на вулицях. А у РФ кількакратна перевага у живій силі - і це зараз без масової мобілізації.
Я думаю, що ніколи не пізно Україні зупинити цю політику демілітаризації свого суспільства. Ніколи не пізно визнати помилки попередників і врешті почати робити так, як треба - а саме, залучати дітей та молодь до вивчення дисциплін, котрі формують з них воїнів. Спорт, технології.
Я цим займався буквально до останнього дня перед повномасштабкою, вів гурток військово-патріотичного виховання, де ми освоювали дрони, стріляли з пневматики, вивчали вогнепальну зброю тощо. Дітям було - цікаво. Державі у всіх її проявах - байдуже.
Ще у далекому 14-му році я почав роботу з відродження системи допризовного військово-патріотичного виховання, з повернення у власність держави активів радянської організації ДОСААФ. Якби у мене тоді вийшло, то ми зараз мали б на порядок більше полігонів для тренування, приміщень для навчання - і військових, і молоді, і усіх охочих. Натомість величезні, мільярдні актвиви, призначені для воєнної та спортивної підготовки до служби в армії, лишили у руках тих, хто це розікрав.
Ця політика триває і по тепер, але ми, Україна, ще існуємо - а отже, є усі підстави це припинити, відновити систему підготовки молоді до захисту Батьківщини, створити мережу для виховання майбутніх українських воїнів. Бо Росія авральними темпами виховує своїх.
P.S. Дякую усім, хто мені допомагає. Особливо це розчулює, що допомагають тоді, коли я навіть не прошу (хоча потреба є завжди!)
КАБ прилітає металевим джмелем, як циркулярна пилка, за долю секунди перерізає фон села - мірне рохкання свині у сусідньому сараї, цвірінькання пташиної дрібноти і легенький вітерець над незрілими городами. Вибух - і здригаються будинки, тварини і люди. Село замовкає і слухає, де болить.
Село тепер щербате. На місці одної з хат тепер величезна яма, сусіднім скосило стіни до фундаменту.
Наступні будинки, можливо, ще житимуть - їм повиносило частково стіни і дахи порозкидалр шматтям по усій окрузі.
Хоча, навряд чи житимуть. Більшість тих хто позалишався - люди, котрим сили волі не вистачає переїхати подалі від війни. Чи знайдуть вони сили полагодити рани своїх осель?
А війна невпинно напирає, наближається то справа, то зліва, то зі сходу робить крок, то з півдня.
Сьогодні - день Києва. Місто, про яке я писав вірші раніше, ніж про своїх коханих.
Але сьогодні над моїм містом - небо Бахмуту. Я точно це бачив пару тижнів тому: підняв скло мотоциклетного шолому на світлофорі на бульварі Лесі Українки, і все зрозумів.
Я не зможу жити у цій літній ніжності Подолу, у п'янких спокусливих вечорах, у сонних червневих днях, котрі не витверезить жодна комендантська година.
Я дитина ще того Подолу, котрий у своїх бурсах і колегіумах вливав у спудеїв не стільки мудрість, скільки непосидючість.
І йшли вони: хто разом з козаками у походи, а хто - мандрівними дяками чи шукачами нового знання.
Іронія моєї з Києва долі - у тому, що Могилянка спершу була для мене секцією бойових мистецтв (у мої шкільні роки), а потім уже альма матер, бакалавратом з економіки.
І ще пізніше, за дивовижним збігом обставин, я зарився глибоко в грунт Подолу. І звідти фонтаном почали бити друзки стародавніх кораблів. Я зрозумів тоді, що Київ був завжди портовим містом, і його портом був Поділ.
А чим є порт, аніж владним запрошенням до подорожі?
Село тепер щербате. На місці одної з хат тепер величезна яма, сусіднім скосило стіни до фундаменту.
Наступні будинки, можливо, ще житимуть - їм повиносило частково стіни і дахи порозкидалр шматтям по усій окрузі.
Хоча, навряд чи житимуть. Більшість тих хто позалишався - люди, котрим сили волі не вистачає переїхати подалі від війни. Чи знайдуть вони сили полагодити рани своїх осель?
А війна невпинно напирає, наближається то справа, то зліва, то зі сходу робить крок, то з півдня.
Сьогодні - день Києва. Місто, про яке я писав вірші раніше, ніж про своїх коханих.
Але сьогодні над моїм містом - небо Бахмуту. Я точно це бачив пару тижнів тому: підняв скло мотоциклетного шолому на світлофорі на бульварі Лесі Українки, і все зрозумів.
Я не зможу жити у цій літній ніжності Подолу, у п'янких спокусливих вечорах, у сонних червневих днях, котрі не витверезить жодна комендантська година.
Я дитина ще того Подолу, котрий у своїх бурсах і колегіумах вливав у спудеїв не стільки мудрість, скільки непосидючість.
І йшли вони: хто разом з козаками у походи, а хто - мандрівними дяками чи шукачами нового знання.
Іронія моєї з Києва долі - у тому, що Могилянка спершу була для мене секцією бойових мистецтв (у мої шкільні роки), а потім уже альма матер, бакалавратом з економіки.
І ще пізніше, за дивовижним збігом обставин, я зарився глибоко в грунт Подолу. І звідти фонтаном почали бити друзки стародавніх кораблів. Я зрозумів тоді, що Київ був завжди портовим містом, і його портом був Поділ.
А чим є порт, аніж владним запрошенням до подорожі?
Місцевий житель пропонує мене підвезти на мотоциклі. Так, так, звісно, я погоджуюсь!
Сідаю, і відбувається те, що відбувається завжди, коли сідаю на мотоцикл: я прокидаюсь, і починаю бачити, як сяє світ.
Сяє з усіх боків Донбас - з хмар, з чорної ріллі, з яристих дібров, а я спеціально не одягаю темні окуляри, щоб побільше Донбасу проникло через мої очі.
Скрипить на зубах родючий пил, запилений заєць тікає від нас нашим же маршрутом, нарешті звертає вбік, в рідку, мабуть, запізно посіяну пшеницю.
Як у колисках, хитається ніжне зерня, жене полями хвилясті візерунки. Сто днів вегетації пшениці, і кожен день на сантиметр відмінний від попереднього, блаженний по-своєму.
Ніяка інша людська їжа не отримує такої ласки від сонця і вітру, тому до неї особливо шана. І особливе прокляття тим, хто топче працю хлібороба.
***
Я вперше побачив священний гнів в очах хліборобів в 2008 році у Грузії, наступ росіян споганив жнива. Тепер я бачу той самий біль, котрий кричить до самого Всевишнього, тут, на моїй рідній землі.
Ми їдемо мотоциклом між хлібних полів, а в небі хтось ніби плеснув долонями у небі, і до двох невеличких хмаринок додалась третя. Вона перетворюється, стає то медузою, то рибою, то зайцем.
Ми їдемо мотоциклом, а на горизонті виростає рядок вибухів, дим чорними руками тягнеться і хапає небо. Але - надто далеко, звуку ми не чуємо за мотором.
Водій починає гадати, в яке село чи місто це прилетіло, називає назви, щоразу змінює думку, міркує про номери військових частин, котрі стоять на тій ділянці.
А я думаю - от ще сто разів влучить не по нас, а що потім? Може, з такими карколомними змінами долі, як у мене, я колись іще сіятиму хліб і і триматиму новонароджені колоски в руках?
***
Горизонтами весь час гримлять громи. Але я їм кажу ''ні''.
Ні, війна, ні! Не тобі я маю намір віддати своє життя.
Як і кожна людина я ж не уникну смерті - але, але, о Всесвіте, я ж маю право голосу, я ж маю право вибрати?
Нехай то будуть гори - нехай я стану частинкою гір. Нехай то буде - море!
Геть від мене руки, війно, геть забери свої чорні з диму пальці - від священної пшениці, від дібров, від сірих зайців і дрібної пташини. Йди назад, у свій дім, у пекло.
Сідаю, і відбувається те, що відбувається завжди, коли сідаю на мотоцикл: я прокидаюсь, і починаю бачити, як сяє світ.
Сяє з усіх боків Донбас - з хмар, з чорної ріллі, з яристих дібров, а я спеціально не одягаю темні окуляри, щоб побільше Донбасу проникло через мої очі.
Скрипить на зубах родючий пил, запилений заєць тікає від нас нашим же маршрутом, нарешті звертає вбік, в рідку, мабуть, запізно посіяну пшеницю.
Як у колисках, хитається ніжне зерня, жене полями хвилясті візерунки. Сто днів вегетації пшениці, і кожен день на сантиметр відмінний від попереднього, блаженний по-своєму.
Ніяка інша людська їжа не отримує такої ласки від сонця і вітру, тому до неї особливо шана. І особливе прокляття тим, хто топче працю хлібороба.
***
Я вперше побачив священний гнів в очах хліборобів в 2008 році у Грузії, наступ росіян споганив жнива. Тепер я бачу той самий біль, котрий кричить до самого Всевишнього, тут, на моїй рідній землі.
Ми їдемо мотоциклом між хлібних полів, а в небі хтось ніби плеснув долонями у небі, і до двох невеличких хмаринок додалась третя. Вона перетворюється, стає то медузою, то рибою, то зайцем.
Ми їдемо мотоциклом, а на горизонті виростає рядок вибухів, дим чорними руками тягнеться і хапає небо. Але - надто далеко, звуку ми не чуємо за мотором.
Водій починає гадати, в яке село чи місто це прилетіло, називає назви, щоразу змінює думку, міркує про номери військових частин, котрі стоять на тій ділянці.
А я думаю - от ще сто разів влучить не по нас, а що потім? Може, з такими карколомними змінами долі, як у мене, я колись іще сіятиму хліб і і триматиму новонароджені колоски в руках?
***
Горизонтами весь час гримлять громи. Але я їм кажу ''ні''.
Ні, війна, ні! Не тобі я маю намір віддати своє життя.
Як і кожна людина я ж не уникну смерті - але, але, о Всесвіте, я ж маю право голосу, я ж маю право вибрати?
Нехай то будуть гори - нехай я стану частинкою гір. Нехай то буде - море!
Геть від мене руки, війно, геть забери свої чорні з диму пальці - від священної пшениці, від дібров, від сірих зайців і дрібної пташини. Йди назад, у свій дім, у пекло.