ЩО СХОВАНО У АПТЕЧЦІ?
Пояснюю на свіжому прикладі, чому без широкого руху за реформи в оборонному секторі нам дуже важко далі воювати.
Отже, щойно ми почули прекрасну новину: запроваджено спрощену процедуру списання військово-медичного майна - аптечок, сумок та наплічників.
Раніше списання такого майна тривало місяцями і передбачало 20 етапів. З сьогоднішнього дня етапів залишилося ШІСТЬ, а необхідних документів - три, які, як стверджують, можна зробити оперативно.
Я ніяким чином не хочу зараз применшити зусилля тих, хто пробивав цю міні-реформу – я вважаю, що усім їм нам треба подякувати за цей крок, включно з Умеровим та його командою.
Але я хочу, щоб ми усі зрозуміли – ми все ще програємо війну з бюрократією.
Навіть після оголошеного спрощення, процес списання аптечки, котру солдат загубив під час штурму, виглядає неадекватно з точки зору здорового глузду.
Хто не знає, аптечка має бути у кожного солдата – але по факту ні, і ви вже здогадуєтеся, чого. Більше того, аптечка і система її кріплення влаштована так, щоб її було просто від’єднати, щоб боєць мав змогу надати допомогу пораненому побратиму, собі, або просто її передати тому, хто її негайно потребує. Тому аптечка – це те, що з високою ймовірністю губиться, втрачається під час використання або навіть без нього.
Так от. Коли таке стається – а стається воно часто – навіть за новим, спрощеним порядком, командування солдата має великий клопіт. По-перше, безпосередній командир бійця має скласти відповідний рапорт та додати до нього витяг із журналу бойових дій чи підсумкового бойового донесення.
Далі ці папери вже сиплються на голову командиру підрозділу. Той має призначити цілу КОМІСІЮ, котра формуватиме АКТ СПИСАННЯ, який той буде підписувати. Далі фінансова служба списує медичне майно. І горе тому, хто на якомусь етапі допустить помилку в паперах! Доведеться все переробляти, бо знімуть частину грошового забезпечення.
Які наслідки неадекватно ускладненої системи списання такого медичного майна?
По-перше, смерті та тяжкі каліцтва через відсутність нормальних аптечок. Оскільки процедура довга (а інколи – безкінечно довга, бо у замість боїв частині немає часу займатися списаннями), то по паперах у особового складу 100% забезпеченість аптечками, а по факту – ні. І несумлінні посадовці не поспішають бити на сполох і шукати аптечки замість втрачених – адже все формально в порядку.
По-друге, командування, замість того, щоб мислити виключно про виграш у бою, змушене витрачати свій дорогоцінний час на такі беззмістовні і навіть принизливі бюрократичні процедури.
По-третє, ці процедури реально відволікають сили найбільш розумних і кмітливих. У кожній частині є така особа, чи кілька – котрі спеціалізуються саме на подібних процедурах, щоб хоча б частково розвантажити командування. Український народ, по суті, утримує в армії за свій кошт таких людей, без котрих настане паперовий хаос. І ці люди – повторюся, як правило, дуже недурні – тратять свій розум і кмітливість не на підвищення боєздатності своїх підрозділів, а на захист своїх командирів від претензій начальства щодо недотримання усіх адміністративних процедур і недооформлення усіх стопітсотмільйонних паперів.
А тепер трохи від’їдемо камерою від медицини і покажемо загальний план армії. Такі самі ідіотичні і шкідливі механізми списання майна існують ВСЮДИ – від дронів і до транспорту. Такі самі механізми регламентують практично КОЖЕН КРОК солдата, унеможливлюючи будь-які дії без десятка паперів на хвилину.
Погано те, що більшість військових уже внутрішньо здалися перед цим злом і не вірять, що щось вже можна змінити. Це призводить до посилення загальної зневіри у якісь кращі зміни у країні взагалі. Такий стан справ, такі суцільні складнощі, яких би не мало бути, результують у великій втомі.
Зараз усюди відбуваються мітинги щодо грошей на ЗСУ з місцевих бюджетів. Родини полонених виходять на вулиці, щоб нагадати суспільству і владі про долю своїх рідних.
Пояснюю на свіжому прикладі, чому без широкого руху за реформи в оборонному секторі нам дуже важко далі воювати.
Отже, щойно ми почули прекрасну новину: запроваджено спрощену процедуру списання військово-медичного майна - аптечок, сумок та наплічників.
Раніше списання такого майна тривало місяцями і передбачало 20 етапів. З сьогоднішнього дня етапів залишилося ШІСТЬ, а необхідних документів - три, які, як стверджують, можна зробити оперативно.
Я ніяким чином не хочу зараз применшити зусилля тих, хто пробивав цю міні-реформу – я вважаю, що усім їм нам треба подякувати за цей крок, включно з Умеровим та його командою.
Але я хочу, щоб ми усі зрозуміли – ми все ще програємо війну з бюрократією.
Навіть після оголошеного спрощення, процес списання аптечки, котру солдат загубив під час штурму, виглядає неадекватно з точки зору здорового глузду.
Хто не знає, аптечка має бути у кожного солдата – але по факту ні, і ви вже здогадуєтеся, чого. Більше того, аптечка і система її кріплення влаштована так, щоб її було просто від’єднати, щоб боєць мав змогу надати допомогу пораненому побратиму, собі, або просто її передати тому, хто її негайно потребує. Тому аптечка – це те, що з високою ймовірністю губиться, втрачається під час використання або навіть без нього.
Так от. Коли таке стається – а стається воно часто – навіть за новим, спрощеним порядком, командування солдата має великий клопіт. По-перше, безпосередній командир бійця має скласти відповідний рапорт та додати до нього витяг із журналу бойових дій чи підсумкового бойового донесення.
Далі ці папери вже сиплються на голову командиру підрозділу. Той має призначити цілу КОМІСІЮ, котра формуватиме АКТ СПИСАННЯ, який той буде підписувати. Далі фінансова служба списує медичне майно. І горе тому, хто на якомусь етапі допустить помилку в паперах! Доведеться все переробляти, бо знімуть частину грошового забезпечення.
Які наслідки неадекватно ускладненої системи списання такого медичного майна?
По-перше, смерті та тяжкі каліцтва через відсутність нормальних аптечок. Оскільки процедура довга (а інколи – безкінечно довга, бо у замість боїв частині немає часу займатися списаннями), то по паперах у особового складу 100% забезпеченість аптечками, а по факту – ні. І несумлінні посадовці не поспішають бити на сполох і шукати аптечки замість втрачених – адже все формально в порядку.
По-друге, командування, замість того, щоб мислити виключно про виграш у бою, змушене витрачати свій дорогоцінний час на такі беззмістовні і навіть принизливі бюрократичні процедури.
По-третє, ці процедури реально відволікають сили найбільш розумних і кмітливих. У кожній частині є така особа, чи кілька – котрі спеціалізуються саме на подібних процедурах, щоб хоча б частково розвантажити командування. Український народ, по суті, утримує в армії за свій кошт таких людей, без котрих настане паперовий хаос. І ці люди – повторюся, як правило, дуже недурні – тратять свій розум і кмітливість не на підвищення боєздатності своїх підрозділів, а на захист своїх командирів від претензій начальства щодо недотримання усіх адміністративних процедур і недооформлення усіх стопітсотмільйонних паперів.
А тепер трохи від’їдемо камерою від медицини і покажемо загальний план армії. Такі самі ідіотичні і шкідливі механізми списання майна існують ВСЮДИ – від дронів і до транспорту. Такі самі механізми регламентують практично КОЖЕН КРОК солдата, унеможливлюючи будь-які дії без десятка паперів на хвилину.
Погано те, що більшість військових уже внутрішньо здалися перед цим злом і не вірять, що щось вже можна змінити. Це призводить до посилення загальної зневіри у якісь кращі зміни у країні взагалі. Такий стан справ, такі суцільні складнощі, яких би не мало бути, результують у великій втомі.
Зараз усюди відбуваються мітинги щодо грошей на ЗСУ з місцевих бюджетів. Родини полонених виходять на вулиці, щоб нагадати суспільству і владі про долю своїх рідних.
Тож якщо наш український народ через Конституцію і закони зобов’язує своїх найздатніших синів воювати, якщо український народ героїзує чин цих синів – то він не має спостерігати пасивно за паперовим пеклом, котре виїдає душу захисника. Він має добитися того, щоб умови воєнної служби відповідали мінімальним вимогам здорового глузду, а не були суцільним бюрократичним мороком. Добитися через петиції, звернення, акції та інші форми громадського лобізму.
Я хочу зараз заримувати початок зими із кінцем літа. Сьогодні ця зима віє весною, цим прадавнім запахом — котрий єдиний, хто міг розбудити і закликати до щастя сірі багатоповерхівки на Борщагівці 80-х. Аромат надії, передчуття нових битв, нової хвилі, котра вже рухається з-за горизонту. Дух молодості, дух гроз і вітрів, морів і степів, дух воєнних пророцтв.
Війна ще сильна і готова постояти за себе, вона прагне нових просторів і нових мов. І у планети є для неї і простори, і мови. Її не погасиш жодними мирними перемовинами, круглими столами чи засіданнями ООН — бо вулкани не помічають дипломатів.
Світ ще живе у минулому, мислить по-старому, але ми — дві країни, що насмерть зійшлися у двобої — уже у майбутньому, ми його уже знаємо й відчуваємо, ми — попереду інших.
Рано чи пізно, гребля, що стримує майбутнє, прорветься, і воно, як цунамі, розійдеться по берегах усіх континентів, змиє одні міста і народить з глибини інші.
Вітер посилюється! Шість з половиною років я, сидячи навпроти ночі і моря, поміж одеського серпня над сходами до порту, казав це. Тоді був кінець літа, але я хочу зараз його заримувати з початком зими.
«ВІТЕР МІЦНІШАЄ
Над цим містом – свищуть темні передчуття, і беззвучно б’ють блискавки.
Ще колишуться в такт поля водоростей під водою, алеями людські істоти ще шукають одне одного. Солодкий гріх портових вогнів – лежати між темнотою моря і темнотою неба, вабити кораблі і зваблювати людські душі.
Але угорі вітер сильнішає, вогні тьмяніють, зваба зникає.
Над цим портовим містом – чи то гроза, чи то передчуття війни. Мир крихкіше за кришталь, мир – пауза між двома пострілами, метелик, що його ось-ось знесе ударна хвиля.
Планета повна людьми, що ненавидять цей світ, готові кинути Землю в муку.
Герострати-люди поклоняються геростратам-богам.
Боги-герострати обіцяють бурю, і обіцянку буде дотримано.
Вітер міцнішає.
Час сильних настає»
Шість з половиною років тому. Боги дотримали обіцянку — той порт згорів у вогні, ту Одесу нещадно бомблять щоночі. Вітер міцнішає, сильні крокують землею.
Пори року змішалися, рання зима пахне ранньою весною. Молоде її повітря, як зшаленілий кінь, зривається і мчить у далечінь, а наш старий світ несе і теліпає на ньому, як порвану вуздечку.
Війна ще сильна і готова постояти за себе, вона прагне нових просторів і нових мов. І у планети є для неї і простори, і мови. Її не погасиш жодними мирними перемовинами, круглими столами чи засіданнями ООН — бо вулкани не помічають дипломатів.
Світ ще живе у минулому, мислить по-старому, але ми — дві країни, що насмерть зійшлися у двобої — уже у майбутньому, ми його уже знаємо й відчуваємо, ми — попереду інших.
Рано чи пізно, гребля, що стримує майбутнє, прорветься, і воно, як цунамі, розійдеться по берегах усіх континентів, змиє одні міста і народить з глибини інші.
Вітер посилюється! Шість з половиною років я, сидячи навпроти ночі і моря, поміж одеського серпня над сходами до порту, казав це. Тоді був кінець літа, але я хочу зараз його заримувати з початком зими.
«ВІТЕР МІЦНІШАЄ
Над цим містом – свищуть темні передчуття, і беззвучно б’ють блискавки.
Ще колишуться в такт поля водоростей під водою, алеями людські істоти ще шукають одне одного. Солодкий гріх портових вогнів – лежати між темнотою моря і темнотою неба, вабити кораблі і зваблювати людські душі.
Але угорі вітер сильнішає, вогні тьмяніють, зваба зникає.
Над цим портовим містом – чи то гроза, чи то передчуття війни. Мир крихкіше за кришталь, мир – пауза між двома пострілами, метелик, що його ось-ось знесе ударна хвиля.
Планета повна людьми, що ненавидять цей світ, готові кинути Землю в муку.
Герострати-люди поклоняються геростратам-богам.
Боги-герострати обіцяють бурю, і обіцянку буде дотримано.
Вітер міцнішає.
Час сильних настає»
Шість з половиною років тому. Боги дотримали обіцянку — той порт згорів у вогні, ту Одесу нещадно бомблять щоночі. Вітер міцнішає, сильні крокують землею.
Пори року змішалися, рання зима пахне ранньою весною. Молоде її повітря, як зшаленілий кінь, зривається і мчить у далечінь, а наш старий світ несе і теліпає на ньому, як порвану вуздечку.
Ювілей.
Рівно 10 років тому я потрапив у засідку в Олександрівській лікарні неподалік Майдану, коли привіз туди пораненого Юрій Вербицького (хай царствує). Вербицький, на жаль, загинув, я вижив.
Воюємо далі.
PS Ще жодний обвинувальний вирок (крім тих, котрі по угоді) не набрав законної сили. Але фактичне покарання уже декому сталося.
Рівно 10 років тому я потрапив у засідку в Олександрівській лікарні неподалік Майдану, коли привіз туди пораненого Юрій Вербицького (хай царствує). Вербицький, на жаль, загинув, я вижив.
Воюємо далі.
PS Ще жодний обвинувальний вирок (крім тих, котрі по угоді) не набрав законної сили. Але фактичне покарання уже декому сталося.
Рік, як загинув Олег Собченко.
Через рік я думаю: що головне лишилося у мене після нього?
Мабуть, оце відчуття, котре він зловив піснею десь на другому тижні нашої великої війни.
Ми тоді верталися із-за Лютежу у Київ, стомлені, але задоволені. Разом з мінометниками ми накрили місця, де сиділи росіяни. Міни вчинили їм багато шкоди, окупанти бігали з села у поле і назад, смішні і безпорадні. Їх ганяли ми з нашого дрона, мінометники щоразу кидали по них з неба міну за міною - а ми раділи паніці ворога і своїй корисності.
А потім, стомлені, але задоволені, ми їхали назад, у Київ, впевнені, що відстоїмо столицю.
І Олег включив ту пісню, котра відповідала цьому моменту. Її слова нібито про інше, але вона - насправді про воїнів, котрі повертаються додому, несучи славу з великої битви.
Цей настрій - він пронизує все це просте і чесне залицяння, описане у тексті. Горда відповідь дівчини, котра нібито відштовхула козака - насправді, така солодка і мила після кривавого бою, з якого той іде з тріумфом!
Ми удвох їхали після успішного бойового дня. Олег включив цю пісню, і я зразу його зрозумів: він давно мріяв про такий день, де він стане цим козаком, що, у сяйві нової воїнської слави, як у нових шатах, розмовляє з красою.
Вічна пам'ять!
Через рік я думаю: що головне лишилося у мене після нього?
Мабуть, оце відчуття, котре він зловив піснею десь на другому тижні нашої великої війни.
Ми тоді верталися із-за Лютежу у Київ, стомлені, але задоволені. Разом з мінометниками ми накрили місця, де сиділи росіяни. Міни вчинили їм багато шкоди, окупанти бігали з села у поле і назад, смішні і безпорадні. Їх ганяли ми з нашого дрона, мінометники щоразу кидали по них з неба міну за міною - а ми раділи паніці ворога і своїй корисності.
А потім, стомлені, але задоволені, ми їхали назад, у Київ, впевнені, що відстоїмо столицю.
І Олег включив ту пісню, котра відповідала цьому моменту. Її слова нібито про інше, але вона - насправді про воїнів, котрі повертаються додому, несучи славу з великої битви.
Цей настрій - він пронизує все це просте і чесне залицяння, описане у тексті. Горда відповідь дівчини, котра нібито відштовхула козака - насправді, така солодка і мила після кривавого бою, з якого той іде з тріумфом!
Ми удвох їхали після успішного бойового дня. Олег включив цю пісню, і я зразу його зрозумів: він давно мріяв про такий день, де він стане цим козаком, що, у сяйві нової воїнської слави, як у нових шатах, розмовляє з красою.
Вічна пам'ять!
Спершу, коли він потрапив у міністерство оборони, його бісили скляні очі і розмірений день чиновництва, чиє життя мало чим відрізнялося від довоєнного.
Він не розумів, як так можна бути маленькими бюргерами під час такої масштабної війни, захопитися величним штормом навколо, смиренно ходити у сховище і зі сховища під час повітряних тривог.
"Навіть таку несамовиту стихію, як війна, може у собі втопити бюрократія та посередність!" – визнавав він.
Але згодом його внутрішній вогонь, котрий так не хотів уживатися з навколишньою сірістю, таки заспокоївся і знайшов свій шлях далі.
Перший і головний раз це сталося, коли недовгий проект по поставках невеликих, але смертоносних дронів, він довів до кінця, і зграї цих сірих пластикових пташенят пурхнули кудись у глибокий тил росіян і щось там спалили.
Кілька днів по тому він відчував велике полегшення, ніби знайшов ключ до замка, котрим були заковані його ноги і руки. Далі він зрозумів головне; оці миршаві посадовці навколо – це його зброя.
Це гвинтівки з оповідання про Мексиканця Джека Лондона, це – інструменти у його власній війні. Він – порох, що породжує вогонь у зброї, вони – механізми, котрі під вогненною дією безхитрісно і покірно виконують його волю, волю стихії.
«Я зруйную ваші мости і дороги, я скручу дроти з ваших їх ліній електропередач, я розбомблю усі ваші порти. Світове море закриється перед вами. Усі ваші трубопроводи будуть кровоточити, рейки на ваших усіх залізницях скрутяться від жару мертвими кучерями. Ви захлинатиметеся власною нафтою, задихатиметеся у власному газі. Міста ваші стануть темними, як ваші душі.
В небесах ваших ширятиме ваша смерть, в водах навколо вас кишітиме ваш біль - і тільки в глибоких норах землі ви знаходитиме прихисток, де могильна тиша доїдатиме ваші душі.
Ви – ті, хто байдуже дивився на наші смерті, хто був незворушний перед нашими муками – ви сподівалися, що тисячі ракет, тисячі танків, тисячі літаків, ядерні бомби – оце все робить вас недоторканими, недосяжними для нас, що ви спостерігатимете, а ми – страждатимемо.
Але це не буде так.
Вам уже призначено так само, як ми колись, тікати вглиб своєї країни. Але – не так, як у нас – ваші ж сусіди не прийматимуть вас, гнатимуть далі. В Сибір, в пустелі і тундри.
Ви думали, що ваша мерзенна земна сила убезпечить вас, але ви не знаєте, що є сили набагато більші.
І той, хто має сміливість, може приступити до найвищого престолу, і сказати: розсуди нас! нехай лишиться тільки один з-поміж нас, той, на чиєму боці правда!
Давайте ж подивимося, чиї ангели-охоронці сильніші, ходімо ж глянемо - чиє існування дорожче Всевишньому? Ви, котрі звикли, що демони охороняють вашу країну – подумайте, чи посміють вони противитися справедливому вироку?»
Він не розумів, як так можна бути маленькими бюргерами під час такої масштабної війни, захопитися величним штормом навколо, смиренно ходити у сховище і зі сховища під час повітряних тривог.
"Навіть таку несамовиту стихію, як війна, може у собі втопити бюрократія та посередність!" – визнавав він.
Але згодом його внутрішній вогонь, котрий так не хотів уживатися з навколишньою сірістю, таки заспокоївся і знайшов свій шлях далі.
Перший і головний раз це сталося, коли недовгий проект по поставках невеликих, але смертоносних дронів, він довів до кінця, і зграї цих сірих пластикових пташенят пурхнули кудись у глибокий тил росіян і щось там спалили.
Кілька днів по тому він відчував велике полегшення, ніби знайшов ключ до замка, котрим були заковані його ноги і руки. Далі він зрозумів головне; оці миршаві посадовці навколо – це його зброя.
Це гвинтівки з оповідання про Мексиканця Джека Лондона, це – інструменти у його власній війні. Він – порох, що породжує вогонь у зброї, вони – механізми, котрі під вогненною дією безхитрісно і покірно виконують його волю, волю стихії.
«Я зруйную ваші мости і дороги, я скручу дроти з ваших їх ліній електропередач, я розбомблю усі ваші порти. Світове море закриється перед вами. Усі ваші трубопроводи будуть кровоточити, рейки на ваших усіх залізницях скрутяться від жару мертвими кучерями. Ви захлинатиметеся власною нафтою, задихатиметеся у власному газі. Міста ваші стануть темними, як ваші душі.
В небесах ваших ширятиме ваша смерть, в водах навколо вас кишітиме ваш біль - і тільки в глибоких норах землі ви знаходитиме прихисток, де могильна тиша доїдатиме ваші душі.
Ви – ті, хто байдуже дивився на наші смерті, хто був незворушний перед нашими муками – ви сподівалися, що тисячі ракет, тисячі танків, тисячі літаків, ядерні бомби – оце все робить вас недоторканими, недосяжними для нас, що ви спостерігатимете, а ми – страждатимемо.
Але це не буде так.
Вам уже призначено так само, як ми колись, тікати вглиб своєї країни. Але – не так, як у нас – ваші ж сусіди не прийматимуть вас, гнатимуть далі. В Сибір, в пустелі і тундри.
Ви думали, що ваша мерзенна земна сила убезпечить вас, але ви не знаєте, що є сили набагато більші.
І той, хто має сміливість, може приступити до найвищого престолу, і сказати: розсуди нас! нехай лишиться тільки один з-поміж нас, той, на чиєму боці правда!
Давайте ж подивимося, чиї ангели-охоронці сильніші, ходімо ж глянемо - чиє існування дорожче Всевишньому? Ви, котрі звикли, що демони охороняють вашу країну – подумайте, чи посміють вони противитися справедливому вироку?»
Щодо указу президента про так звані безпілотні війська.
Указ передбачає не створення роду військ, а лише «опрацювання питання» Кабміном разом з Генштабом.
ЗСУ нині дещо поступаються у лідерстві у галузі використання роботизованих систем таким відомствам, як СБУ та ГУР. Приміром, поки що більшість успішних дальніх ударів дронами літакового типу на себе записують саме ці відомства.
Також відомо, що славетні вітчизняні морські дрони були розвинені як засіб ураження саме у цих спецслужбах, для яких такі загальновійськові операції, як раніше вважалося, не є профільними.
Більшій успішності ГУР та СБУ є причина.
Вона – на мою думку, не у особистостях керівників, а у тому, що спецслужби є набагато більш відповідними структурами по відношенню до нинішнього ступеню розвитку технологій. У них в генетичному коді є гнучкість та інтелектуальність, натомість армія – це скоріше про перетворення людей у бойових біороботів, аніж про заміну їх на полі бою роботами.
Наголошу на дуже важливій тезі: «Високотехнологічні рішення можуть виникати тільки у взаємодії силовиків-практиків і цивільних інженерів!».
Взаємодії глибокій, постійній, не обтяженій різними дурницями. Взаємодії, де інженер/розробник відчуває повний комфорт і сприяння, а силовик-замовник – так само сконцентрований на фінальному результаті, а не подоланню формальностей, на кшталт питань із знаходженням позабюджетних фондів чи розголошенням секретів. Секретність треба, але це мусить бути секретність 21 століття, а не 19-го.
Армія для такої взаємодії нині має брак правових механізмів, та й з неформальними негусто. Натомість робота з цивільними, в тому числі з позаштатними агентами, швидке формування різноманітних по кількості і структурі підрозділів під визначені задачі – це і є притаманна спецслужбам робота. Того вони і виграють.
Тому я б формував роботизовані війська з наперед продуманими статутами, котрі більше мають бути схожі на нормативну базу роботи спецслужб, аніж простого війська. З націленістю на взаємодію з бізнесом і неприбутковими організаціями – за найкращими зразками, як зараз взаємодіють ГУР та СБУ.
А також варто продумати взаємодію із простими громадянами. У разі, якщо такі є в силу своїх знань, навичок і здібностей, потрібні для «безпілотних сил», то мусить бути широкий спектр статусів, котрі дозволяють їх залучати до розробки секретних рішень, до бойових і не бойових дій, за відповідну винагороду і з відповідним бронюванням.
Для виживання, нашому суспільству слід знищувати штучний, давно застарілий бар’єр між військовими і цивільними. «Воювати мають усі» – принаймні, ми маємо створити найкращі умови, щоб у обороні країни максимально ефективно брали участь усі. В теорії, ідея роботизованих військ, з їх інтелектуальністю, націленістю на зменшення ризику для людини - зможе притягнути велику кількість ентузіастів, котрих до цього моменту відлякують деякі порядки в армії.
Для безпілотних, чи то пак роботизованих сил саме ефективне поєднання практик спецслужб і війська є необхідною умовою успішності, без цього з ними буде те, про що не хочеться і думати.
Вдячний буду за колективне сприяння популяризації цих думок. Це для нас дуже важливо.
Указ передбачає не створення роду військ, а лише «опрацювання питання» Кабміном разом з Генштабом.
ЗСУ нині дещо поступаються у лідерстві у галузі використання роботизованих систем таким відомствам, як СБУ та ГУР. Приміром, поки що більшість успішних дальніх ударів дронами літакового типу на себе записують саме ці відомства.
Також відомо, що славетні вітчизняні морські дрони були розвинені як засіб ураження саме у цих спецслужбах, для яких такі загальновійськові операції, як раніше вважалося, не є профільними.
Більшій успішності ГУР та СБУ є причина.
Вона – на мою думку, не у особистостях керівників, а у тому, що спецслужби є набагато більш відповідними структурами по відношенню до нинішнього ступеню розвитку технологій. У них в генетичному коді є гнучкість та інтелектуальність, натомість армія – це скоріше про перетворення людей у бойових біороботів, аніж про заміну їх на полі бою роботами.
Наголошу на дуже важливій тезі: «Високотехнологічні рішення можуть виникати тільки у взаємодії силовиків-практиків і цивільних інженерів!».
Взаємодії глибокій, постійній, не обтяженій різними дурницями. Взаємодії, де інженер/розробник відчуває повний комфорт і сприяння, а силовик-замовник – так само сконцентрований на фінальному результаті, а не подоланню формальностей, на кшталт питань із знаходженням позабюджетних фондів чи розголошенням секретів. Секретність треба, але це мусить бути секретність 21 століття, а не 19-го.
Армія для такої взаємодії нині має брак правових механізмів, та й з неформальними негусто. Натомість робота з цивільними, в тому числі з позаштатними агентами, швидке формування різноманітних по кількості і структурі підрозділів під визначені задачі – це і є притаманна спецслужбам робота. Того вони і виграють.
Тому я б формував роботизовані війська з наперед продуманими статутами, котрі більше мають бути схожі на нормативну базу роботи спецслужб, аніж простого війська. З націленістю на взаємодію з бізнесом і неприбутковими організаціями – за найкращими зразками, як зараз взаємодіють ГУР та СБУ.
А також варто продумати взаємодію із простими громадянами. У разі, якщо такі є в силу своїх знань, навичок і здібностей, потрібні для «безпілотних сил», то мусить бути широкий спектр статусів, котрі дозволяють їх залучати до розробки секретних рішень, до бойових і не бойових дій, за відповідну винагороду і з відповідним бронюванням.
Для виживання, нашому суспільству слід знищувати штучний, давно застарілий бар’єр між військовими і цивільними. «Воювати мають усі» – принаймні, ми маємо створити найкращі умови, щоб у обороні країни максимально ефективно брали участь усі. В теорії, ідея роботизованих військ, з їх інтелектуальністю, націленістю на зменшення ризику для людини - зможе притягнути велику кількість ентузіастів, котрих до цього моменту відлякують деякі порядки в армії.
Для безпілотних, чи то пак роботизованих сил саме ефективне поєднання практик спецслужб і війська є необхідною умовою успішності, без цього з ними буде те, про що не хочеться і думати.
Вдячний буду за колективне сприяння популяризації цих думок. Це для нас дуже важливо.
Увага, набираю людей у свій підрозділ!
Не «продаю» ці вакансії, як щось супер-романтичне і класне. «Я не можу вам запропонувати нічого іншого, ніж кров, важку працю, піт і сльози» (С) Черчиль. Війна, періодично — це тяжка рутина.
Потрібні люди, котрі самодостатні — в сенсі, що мають навички самостійного вирішення задач, котрі їм ставлять. І мотивація — не гроші, не комфорт чи пригоди, а результат у вигляді тактичних та стратегічних успіхів нашого війська.
АЛЕ
У цих вакансіях є плюс. Ми розуміємо тих, хто не хоче йти на передову і сидіти під вогнем. Ми цінуємо навички і знання. Ми даємо гарантії того, що вас як ресурс не потратять випадково при штурмі посадки. Ми розуміємо бажання вижити.
Отже, ми шукаємо
- ОПЕРАТОРІВ дронів,
- ІНЖЕНЕРІВ
- САПЕРІВ
- Менеджера з персоналу (я не жартую)
Якщо у вас є ХОЧА Б ОДНА з наведених нижче навичок, то нам ви цікаві:
- досвід керування, обслуговування чи складання дронів ЛІТАКОВОГО типу;
- інженерні знання і навички, - навички ремонту/обслуговування/монтажу будь-якої техніки чи обладнання;
- програмування, особливо Python, Lua;
- мінно-вибухова справа.
Мобілізація або переведення (у зв’язку з наявними порядками в ЗСУ, переведення є зараз більш проблемною опцією).
Коротка анкетка, резюме - туди https://forms.gle/Y5eWUBt4BrGNTr1NA
Ну або пишіть в приватні в ФБ, але це в крайньому разі.
Не «продаю» ці вакансії, як щось супер-романтичне і класне. «Я не можу вам запропонувати нічого іншого, ніж кров, важку працю, піт і сльози» (С) Черчиль. Війна, періодично — це тяжка рутина.
Потрібні люди, котрі самодостатні — в сенсі, що мають навички самостійного вирішення задач, котрі їм ставлять. І мотивація — не гроші, не комфорт чи пригоди, а результат у вигляді тактичних та стратегічних успіхів нашого війська.
АЛЕ
У цих вакансіях є плюс. Ми розуміємо тих, хто не хоче йти на передову і сидіти під вогнем. Ми цінуємо навички і знання. Ми даємо гарантії того, що вас як ресурс не потратять випадково при штурмі посадки. Ми розуміємо бажання вижити.
Отже, ми шукаємо
- ОПЕРАТОРІВ дронів,
- ІНЖЕНЕРІВ
- САПЕРІВ
- Менеджера з персоналу (я не жартую)
Якщо у вас є ХОЧА Б ОДНА з наведених нижче навичок, то нам ви цікаві:
- досвід керування, обслуговування чи складання дронів ЛІТАКОВОГО типу;
- інженерні знання і навички, - навички ремонту/обслуговування/монтажу будь-якої техніки чи обладнання;
- програмування, особливо Python, Lua;
- мінно-вибухова справа.
Мобілізація або переведення (у зв’язку з наявними порядками в ЗСУ, переведення є зараз більш проблемною опцією).
Коротка анкетка, резюме - туди https://forms.gle/Y5eWUBt4BrGNTr1NA
Ну або пишіть в приватні в ФБ, але це в крайньому разі.
2 роки. Ми уникнули швидкої смерті. Ми витримали перший лютий штурм, другий, третій.
Але тепер нам загрожує смерть повільна. Бо вороги і «друзі» перегрупувалися, перебудувалися і почали готувати нам загибель уже не швидку, а розмірену, розтягнену у часі й грунтовну, складну та різносторонню.
Ця приготована для нас смерть має інші властивості. Вона старається бути майже непомітною, ховатися між новинних рядків і повідомленнями у соцмережах. Але вона — довгограючий план, від того не менш загибельний для нас.
Він розрахований на те, що ми не просто раз, і загинемо. А спочатку змиримося, а потім — загинемо.
План у тому, що ми змиримося з тим, що нас вбиває у спину. З тими речами, про котрі ми говоримо, додаючи в кінці «...і це під час такої війни!».
Моє гасло — не капітулювати! Не думати, що те, що є — це нормально.
Ні, перед Путіним, росіянами, їх культурою та зброєю ми вже не здамося.
Головне — не змирятися з тим, що вбиває нас зі спини. Міняти це з усіх сил, з ранку і до вечора, від моменту прокидання і до моменту, коли наступає сон. Мінятися невпинно, і міняти все навколо.
Я в основному про військо (і про його тил).
Військо, з одного боку, увібрало в себе найбільшу довіру, найсміливіших і найвідданіших. І яке, з іншого боку, є чи не найменш розвинутим інститутом суспільства, відсталим від решти країни на сотні років.
Ми обов’язково змінимося.
Ми не здамося перед тим, що вони по нам б’ють КАБами, а ми — по них ні. Ми не змиримося з тим, що у них щодня по нас є 50-100 шахедів, а у нас — 10? 15? Що у них нас є по три ФПВіхи на одну нашу.
Врешті, ми не змиримося з мізерними обсягами виробництва снарядів, патронів, мін, боєприпасів для скидів. З ситуацією, коли на зброю нашої гордості — морські дрони — зараз знову збирають кошти прості громадяни, бо держава не виділяє їх достатньо.
Ми не вважатимемо за нормальне, що росіяни будують сотні кілометрів укріплених позицій, а ми все ще лопатами гриземо зимову землю під обстрілами під Кураховим (таким несподіваним напрямком атаки!).
Ми не будемо сприймати як буденний факт, що народ котрий дав світу космічні та міжконтинентальні ракети, зараз їх не має навіть на оперативно-тактичні дистанції. Ми це змінимо обов’язково. Москва, чекай!
Наші айтішники — одні з найкращих у світі, і ми доб’ємося найкращих у світі систем управління бою на рівні батальйонів і бригад, замість хаосу і безладу.
Переводи бійців з частини у частину у Силах оборони України мусять відбуватися за кілька годин, а н за кілька місяців. Армія, котра ТАК не вміє використовувати найголовніше — людей — не має шансів.
Поганий командир — не вирок без права оскарження! Ми не змиримося з тим, що в армії можуть існувати начальники, яких зневажає весь особовий склад. У світі придумано достатньо процедур для того, щоб автоматично виправляти такі ситуації.
Ми не змиримося з тим, що мільйон воює, а інші — живуть паралельним життям.
Але ми і не будемо миритися і з тим парадоксом, що, під загальні крики про нестачу воїнів, командири не можуть нормально брати до себе «в один клік» тих, хто вже погодився добровільно до них піти воювати. Ми спишемо тисячі нездатних воювати з армії і дозволимо воювати тим, хто може і хоче.
Змиритися з цим — це і є загинути. Тож ми ми не змиримося, ми все це поміняємо на краще.
Ми вже поміняли світ, ми вже за 10 років поміняли багато, тож ми — не зупинимося. Мінятися, мінятися, мінятися!
На підтримку змін https://send.monobank.ua/jar/63uSknv4fL
Але тепер нам загрожує смерть повільна. Бо вороги і «друзі» перегрупувалися, перебудувалися і почали готувати нам загибель уже не швидку, а розмірену, розтягнену у часі й грунтовну, складну та різносторонню.
Ця приготована для нас смерть має інші властивості. Вона старається бути майже непомітною, ховатися між новинних рядків і повідомленнями у соцмережах. Але вона — довгограючий план, від того не менш загибельний для нас.
Він розрахований на те, що ми не просто раз, і загинемо. А спочатку змиримося, а потім — загинемо.
План у тому, що ми змиримося з тим, що нас вбиває у спину. З тими речами, про котрі ми говоримо, додаючи в кінці «...і це під час такої війни!».
Моє гасло — не капітулювати! Не думати, що те, що є — це нормально.
Ні, перед Путіним, росіянами, їх культурою та зброєю ми вже не здамося.
Головне — не змирятися з тим, що вбиває нас зі спини. Міняти це з усіх сил, з ранку і до вечора, від моменту прокидання і до моменту, коли наступає сон. Мінятися невпинно, і міняти все навколо.
Я в основному про військо (і про його тил).
Військо, з одного боку, увібрало в себе найбільшу довіру, найсміливіших і найвідданіших. І яке, з іншого боку, є чи не найменш розвинутим інститутом суспільства, відсталим від решти країни на сотні років.
Ми обов’язково змінимося.
Ми не здамося перед тим, що вони по нам б’ють КАБами, а ми — по них ні. Ми не змиримося з тим, що у них щодня по нас є 50-100 шахедів, а у нас — 10? 15? Що у них нас є по три ФПВіхи на одну нашу.
Врешті, ми не змиримося з мізерними обсягами виробництва снарядів, патронів, мін, боєприпасів для скидів. З ситуацією, коли на зброю нашої гордості — морські дрони — зараз знову збирають кошти прості громадяни, бо держава не виділяє їх достатньо.
Ми не вважатимемо за нормальне, що росіяни будують сотні кілометрів укріплених позицій, а ми все ще лопатами гриземо зимову землю під обстрілами під Кураховим (таким несподіваним напрямком атаки!).
Ми не будемо сприймати як буденний факт, що народ котрий дав світу космічні та міжконтинентальні ракети, зараз їх не має навіть на оперативно-тактичні дистанції. Ми це змінимо обов’язково. Москва, чекай!
Наші айтішники — одні з найкращих у світі, і ми доб’ємося найкращих у світі систем управління бою на рівні батальйонів і бригад, замість хаосу і безладу.
Переводи бійців з частини у частину у Силах оборони України мусять відбуватися за кілька годин, а н за кілька місяців. Армія, котра ТАК не вміє використовувати найголовніше — людей — не має шансів.
Поганий командир — не вирок без права оскарження! Ми не змиримося з тим, що в армії можуть існувати начальники, яких зневажає весь особовий склад. У світі придумано достатньо процедур для того, щоб автоматично виправляти такі ситуації.
Ми не змиримося з тим, що мільйон воює, а інші — живуть паралельним життям.
Але ми і не будемо миритися і з тим парадоксом, що, під загальні крики про нестачу воїнів, командири не можуть нормально брати до себе «в один клік» тих, хто вже погодився добровільно до них піти воювати. Ми спишемо тисячі нездатних воювати з армії і дозволимо воювати тим, хто може і хоче.
Змиритися з цим — це і є загинути. Тож ми ми не змиримося, ми все це поміняємо на краще.
Ми вже поміняли світ, ми вже за 10 років поміняли багато, тож ми — не зупинимося. Мінятися, мінятися, мінятися!
На підтримку змін https://send.monobank.ua/jar/63uSknv4fL
Пройшла новина про нібито знищення першого Абрамса.
Я зараз не буду коментувати конкретний випадок, а скажу за проблему захисту бронетехніки від дронів.
Чомусь усі фотки абрамсів і леопардів, котрі я зустрічаю — вони без захисту від дронів. Те саме стосується і радянських танків, я вже на кажу про Бредлі та інші БМП.
Для пілота ФПВ (або бомбера, неважливо) бронетехніка — ціль номер один. В деяких районах бойових дій саме з допомогою невеликих БПЛА досягається до 75% ураження саме дронами. Або фпв з радянським зарядом для гранатомета, або дрон зі скидом з чимось аналогічним, починаючи від гранаток на мк19 і закінчуючи важкими кумулятивами — все це полює за великою здобиччю.
Броня ж згори найменш захищена. Якщо лобова броня у танка має інколи велику товщину, котру навіть птротитанкова авіабомба чи ПТРК не проб’є, то згори вона надто тонка і на башті, і у задній частині корпуса.
Окрема історія — артилерія, тобто самохідні гармати. Їх намагаються уразити з подвоєною силою, бо вони коштують багато, можуть стріляти далеко і робити противнику багато лиха. Попри те, що така артилерія зазвичай мешкає подалі від лінії фронту — 10 км, приміром, але за нею також полюють більш технічно просунуті дрони типу Ланцету, і роблять багато лиха. Але зараз і для звичайної фпвіхи 10 км — цілком реальна дистанція, аби радіогоризонт дозволяв.
На початку минулого року, крім своїх безпосередніх обов’язків, я зайнявся також захистом артилерії від Ланцетів. Разом зі спеціалістами ми розробили конструкції з сітками, щоб прикрити самоходки від Ланцетів. Станом на зараз у війська поставлено їх більш ніж півсотні. Уже вийшло друге покоління конструкції. Є кілька випадків, коли від прильотів ФПВ ця конструкція рятувала.
Чого так мало, тільки 50? Адже у нас сотні і сотні тільки артилерійських установок, які треба накривати? Банальна відповідь — все це іде за спонсорські кошти. Держава Україна поки що свою, українську техніку накривати від БПЛА не надто поспішає.
Моє (тобто умовно «моє») рішення по захисту — це не єдине. Рік тому одна військова частина, розуміючи необхідність захисту бронетехніки, теж розробила чудове рішення для захисту танків і тп. Підкреслю, що ми з цими шановними панами мислили синхронно, хоч на той час і не були знайомі. Вони пройшли належний шлях, оформили документацію на свою розробку.
І — результат нульовий, майже як у мене. Державі їх рішення поки що не знадобилося.
Наскільки я знаю, сітковий захист проти дронів виробляє підприємство одного відомого олігарха. Захист досить кострубатий, як на мене, але це краще, ніж нічого.
Тобто на умовному «ринку» є як мінімум три рішення, три гравці-розробники, гравці-виробники. Беріть і ставте ХОЧА Б ЩОСЬ на дорогезні іноземні танки!
Але — не ставлять. У так званий контрнаступ-2023 поїхали здебільшого голі танки, голі БМП і голі БТРи.
До слова, проблемою захисту від дронів опікують і у нашого ворога. Вкинули туди великий ресурс. На бронетехніці противника можна побачити екзотичні конструкції. Але наші конструкції на порядок кращі (що моїх колег, що «мої»). Але — їх дуже мало. А у противника їх буде все більше.
І не те щоб українське військове керівництво про цю проблему не знало. Ще влітку минулого року я про це особисто говорив із командуванням. Інформував, що люди, котрим поручили займатися цим питанням — не витягують задачу. Не витягнули до сих пір(
Зараз, коли помінялися начальники, я починаю зараз усе спочатку. Нові люди в ГШ, серед яких є ті, у кого просто колосальний фронтовий досвід. Можливо, там таки системно зацікавляться і виб’ють гроші, підштовхнуть до конструювання ще кращих рішень?
Бо зараз ЖОДНА броня не мусить виїжджати у зону бойових дій без прикриття зверху від скидів і фпв. Це питання життя і смерті. І це зараз питання «тиску знизу». Рішення є, треба тільки взяти їх і почати масово впроваджувати.
Вдячний буду за репост, та інші форми поширення цієї інформації. Нехай це прочитають танкісти і їх родини, і всі, хто небайдужий, і допоможуть зробити захист від ФПВ стандартом.
PS банка для допомоги на мою діяльність https://send.monobank.ua/jar/63uSknv4fL
Я зараз не буду коментувати конкретний випадок, а скажу за проблему захисту бронетехніки від дронів.
Чомусь усі фотки абрамсів і леопардів, котрі я зустрічаю — вони без захисту від дронів. Те саме стосується і радянських танків, я вже на кажу про Бредлі та інші БМП.
Для пілота ФПВ (або бомбера, неважливо) бронетехніка — ціль номер один. В деяких районах бойових дій саме з допомогою невеликих БПЛА досягається до 75% ураження саме дронами. Або фпв з радянським зарядом для гранатомета, або дрон зі скидом з чимось аналогічним, починаючи від гранаток на мк19 і закінчуючи важкими кумулятивами — все це полює за великою здобиччю.
Броня ж згори найменш захищена. Якщо лобова броня у танка має інколи велику товщину, котру навіть птротитанкова авіабомба чи ПТРК не проб’є, то згори вона надто тонка і на башті, і у задній частині корпуса.
Окрема історія — артилерія, тобто самохідні гармати. Їх намагаються уразити з подвоєною силою, бо вони коштують багато, можуть стріляти далеко і робити противнику багато лиха. Попри те, що така артилерія зазвичай мешкає подалі від лінії фронту — 10 км, приміром, але за нею також полюють більш технічно просунуті дрони типу Ланцету, і роблять багато лиха. Але зараз і для звичайної фпвіхи 10 км — цілком реальна дистанція, аби радіогоризонт дозволяв.
На початку минулого року, крім своїх безпосередніх обов’язків, я зайнявся також захистом артилерії від Ланцетів. Разом зі спеціалістами ми розробили конструкції з сітками, щоб прикрити самоходки від Ланцетів. Станом на зараз у війська поставлено їх більш ніж півсотні. Уже вийшло друге покоління конструкції. Є кілька випадків, коли від прильотів ФПВ ця конструкція рятувала.
Чого так мало, тільки 50? Адже у нас сотні і сотні тільки артилерійських установок, які треба накривати? Банальна відповідь — все це іде за спонсорські кошти. Держава Україна поки що свою, українську техніку накривати від БПЛА не надто поспішає.
Моє (тобто умовно «моє») рішення по захисту — це не єдине. Рік тому одна військова частина, розуміючи необхідність захисту бронетехніки, теж розробила чудове рішення для захисту танків і тп. Підкреслю, що ми з цими шановними панами мислили синхронно, хоч на той час і не були знайомі. Вони пройшли належний шлях, оформили документацію на свою розробку.
І — результат нульовий, майже як у мене. Державі їх рішення поки що не знадобилося.
Наскільки я знаю, сітковий захист проти дронів виробляє підприємство одного відомого олігарха. Захист досить кострубатий, як на мене, але це краще, ніж нічого.
Тобто на умовному «ринку» є як мінімум три рішення, три гравці-розробники, гравці-виробники. Беріть і ставте ХОЧА Б ЩОСЬ на дорогезні іноземні танки!
Але — не ставлять. У так званий контрнаступ-2023 поїхали здебільшого голі танки, голі БМП і голі БТРи.
До слова, проблемою захисту від дронів опікують і у нашого ворога. Вкинули туди великий ресурс. На бронетехніці противника можна побачити екзотичні конструкції. Але наші конструкції на порядок кращі (що моїх колег, що «мої»). Але — їх дуже мало. А у противника їх буде все більше.
І не те щоб українське військове керівництво про цю проблему не знало. Ще влітку минулого року я про це особисто говорив із командуванням. Інформував, що люди, котрим поручили займатися цим питанням — не витягують задачу. Не витягнули до сих пір(
Зараз, коли помінялися начальники, я починаю зараз усе спочатку. Нові люди в ГШ, серед яких є ті, у кого просто колосальний фронтовий досвід. Можливо, там таки системно зацікавляться і виб’ють гроші, підштовхнуть до конструювання ще кращих рішень?
Бо зараз ЖОДНА броня не мусить виїжджати у зону бойових дій без прикриття зверху від скидів і фпв. Це питання життя і смерті. І це зараз питання «тиску знизу». Рішення є, треба тільки взяти їх і почати масово впроваджувати.
Вдячний буду за репост, та інші форми поширення цієї інформації. Нехай це прочитають танкісти і їх родини, і всі, хто небайдужий, і допоможуть зробити захист від ФПВ стандартом.
PS банка для допомоги на мою діяльність https://send.monobank.ua/jar/63uSknv4fL
send.monobank.ua
Безпечний переказ коштів
Надсилайте безкоштовно та безпечно кошти
ЩО НАМ РОБИТИ З КАБАми?
Українським підприємцям терміново слід об’єднатися у «КАБову коаліцію» і негайно створювати свої рішення. Бо найближчим часом росіяни будуть намагатися запустити серійне виробництво удосконалених керованих аівабомб (КАБів), щоб розширити їхнє використання по всій лінії фронту. Про це вже українцям повідомляють відкритими джерелами.
Нагадаю, під час інтенсивної фази боїв за Авдіївку цифра у 100 КАБів по одному населеному пункту із околицями вважалася великою. У попередні місяці по фронту прилітало 50-70 КАБів, якщо аналізувати відкриті дані. Тепер, можливо, ця цифра зросте кратно — якщо у росіян не буде проблем із вильотами авіації, котра ці бомби скидає.
Що і як ми можемо протиставити зараз цій зброї РФ?
По-перше, слід було б щодня виробляти на добу не менше сотні легких і дешевих дронів літакового типу, котрі могли б завдавати ударів по аеродромах, звідки літає російська авіація з КАБами. Зауважу, що такі дрони у нас в Україні є розроблені, багатократно випробувані, в тому числі і проти аеродромів. Концепція їх такого застосування прописана і давно почала гуляти по кабінетах Генштабу минулого і продовжує гуляти по Генштабу нинішньому.
Чому вона реалізовується, скажімо так, не повною мірою? Тому що наразі немає єдиної структури, котра поєднувала б у собі належні повноваження визначати потреби фронту і одночасно добиватися закриття цих потреб силами українського тилу та іноземних партнерів.
Чиновники, котрі можуть це зробити, є, але вони не збиті у групу з жорсткою відповідальністю та ієрархією, відтак кожен працює автономно-анархічно. Тому слід працювати паралельно з державою, і успішний досвід такого руху вже є.
По-друге, слід за моїми оцінками, на базі уже існуючих рішень Україна здатна почати завдавати удари КАБами в тилу противника уже за місяць. Достатньо інтегрувати різні системи, які зараз розпорошені по різних відомствах. По суті, треба воля з самого верху Генштабу, і можна вже показати шокуючі для противника результати.
А вже за 3-4 місяці можна відпрацювати ті рішення, котрі дозволять вільно працювати в умовах протидії РЕБами на лінії бойового зіткнення.
Але для того, щоб це сталося, слід або створити куровану з самого верху військово-промислову робочу групу, або ж таку групу створювати неформально українському бізнесу і військовослужбовцям — вітчизняним та іноземним підприємцям, котрі працюють по забезпеченню українських військ.
Необхідна «КАБова коаліція», котра, оминаючи неспроможності та перепони бюрократії, забезпечить Україну КАБами.
Тож питання до великого бізнесу — чи готові вони влитися у цей процес?
Буду вдячний за максимально гучну постановку цього питання.
Українським підприємцям терміново слід об’єднатися у «КАБову коаліцію» і негайно створювати свої рішення. Бо найближчим часом росіяни будуть намагатися запустити серійне виробництво удосконалених керованих аівабомб (КАБів), щоб розширити їхнє використання по всій лінії фронту. Про це вже українцям повідомляють відкритими джерелами.
Нагадаю, під час інтенсивної фази боїв за Авдіївку цифра у 100 КАБів по одному населеному пункту із околицями вважалася великою. У попередні місяці по фронту прилітало 50-70 КАБів, якщо аналізувати відкриті дані. Тепер, можливо, ця цифра зросте кратно — якщо у росіян не буде проблем із вильотами авіації, котра ці бомби скидає.
Що і як ми можемо протиставити зараз цій зброї РФ?
По-перше, слід було б щодня виробляти на добу не менше сотні легких і дешевих дронів літакового типу, котрі могли б завдавати ударів по аеродромах, звідки літає російська авіація з КАБами. Зауважу, що такі дрони у нас в Україні є розроблені, багатократно випробувані, в тому числі і проти аеродромів. Концепція їх такого застосування прописана і давно почала гуляти по кабінетах Генштабу минулого і продовжує гуляти по Генштабу нинішньому.
Чому вона реалізовується, скажімо так, не повною мірою? Тому що наразі немає єдиної структури, котра поєднувала б у собі належні повноваження визначати потреби фронту і одночасно добиватися закриття цих потреб силами українського тилу та іноземних партнерів.
Чиновники, котрі можуть це зробити, є, але вони не збиті у групу з жорсткою відповідальністю та ієрархією, відтак кожен працює автономно-анархічно. Тому слід працювати паралельно з державою, і успішний досвід такого руху вже є.
По-друге, слід за моїми оцінками, на базі уже існуючих рішень Україна здатна почати завдавати удари КАБами в тилу противника уже за місяць. Достатньо інтегрувати різні системи, які зараз розпорошені по різних відомствах. По суті, треба воля з самого верху Генштабу, і можна вже показати шокуючі для противника результати.
А вже за 3-4 місяці можна відпрацювати ті рішення, котрі дозволять вільно працювати в умовах протидії РЕБами на лінії бойового зіткнення.
Але для того, щоб це сталося, слід або створити куровану з самого верху військово-промислову робочу групу, або ж таку групу створювати неформально українському бізнесу і військовослужбовцям — вітчизняним та іноземним підприємцям, котрі працюють по забезпеченню українських військ.
Необхідна «КАБова коаліція», котра, оминаючи неспроможності та перепони бюрократії, забезпечить Україну КАБами.
Тож питання до великого бізнесу — чи готові вони влитися у цей процес?
Буду вдячний за максимально гучну постановку цього питання.
За чистим непорозумінням, він став в.о. начальника одного з департаментів міністерства. Зграї і зграйки негідників, котрі протягом десятиліть щедро обсіли цей державний орган, не змогли тоді зорієнтуватися під час чергової політичної ротації і вчасно поділити усі пости. Поки молоді бультер'єри насмерть кусалися під килимом із старими, ого посаду не чіпали. Вищому керівництву з того була ще й користь. Його, як манекен, як окрасу вітрини, показували іноземним делегаціям.
Жодного впливу у міністерстві у нього не було. Його не кликали на наради, у нього навіть не було перепустки, щоб потрапляти у ті поверхи міністерства, куди вільно заходили керівники інших департаментів. Але від посади була величезна користь.
Посада дозволила йому ходити на прийоми у посольства, і згодом завести деяку кількість зв’язків. Як людина у минулому з урядово-політичного світу, він розмовляв із посольським однією мовою, у прямому і переносному сенсі. Як людина, що повернулася з пекла, йому було що сказати. Він був по-справжньому цікавим, як цікавим зблизька може бути рідкісний хижий звір.
У Києві його зводили із іноземними військовими і агентами спецслужб, котрі під різними легендами спостерігали війну зблизька. Їх він чудово помічав, попри їх цивільний одяг. Військові свою чергу, допомагали його друзям із українських мілтек-компаній знаходити гроші та технології в ЄС.
Він почав знову згадувати, як слід посміхатися в обличчя покидькам і тиснути руки пройдисвітам. Вдень він блукав коридорами, де двері і люди протрухли від душевних немочей, ввечері тусив із енергійними шахраями і успішними бізнес-уклоністами.
Це оточення у мирний час було б йому глибоко огидним, і, мабуть, він би вив від одинокості. Але тут він був на війні, й самотність відступала. Він уявляв, що з ним за одним столом сидять ті його друзі з Бахмуту, з котрими він щовечора, після бойових виїздів, вечеряли в бахмутському будинку. Друзі, з яких цілим нині залишився тільки один В.
***
“Я не сиджу спокійно у клітці. Я щодня збиваю свої груди об грати. Я вирвуся.
Я зроблю цю зброю. Я зроблю її з усього, що любив найбільше у своєму житті.
Зі своєї колиски, з першого поцілунку дівчини, із зоряних кримських ночей, з першого погляду своєї дитини - я зроблю вам смерть.
Кожним подихом я битиму у одну точку, кожним ударом серця - в одну точку.
Кожну крихту їжі, кожну краплю води я всотуватиму, примовляючи - стань моєю плоттю і кров’ю тільки для того, щоб робити вам смерть.
Я перекладу “Отче наш” на своєю мовою, де кожне слово розкаже, звідки почнеться і як прийде до вас ваша смерть.
Я не дам вам кривдити цей босий, тихий і самозабутий народ.
А потім - а потім я хочу спочити. Я хочу, щоб цей народ, часткою якого я дивним чином є, врешті по вашій смерті відпустив мене.”
Жодного впливу у міністерстві у нього не було. Його не кликали на наради, у нього навіть не було перепустки, щоб потрапляти у ті поверхи міністерства, куди вільно заходили керівники інших департаментів. Але від посади була величезна користь.
Посада дозволила йому ходити на прийоми у посольства, і згодом завести деяку кількість зв’язків. Як людина у минулому з урядово-політичного світу, він розмовляв із посольським однією мовою, у прямому і переносному сенсі. Як людина, що повернулася з пекла, йому було що сказати. Він був по-справжньому цікавим, як цікавим зблизька може бути рідкісний хижий звір.
У Києві його зводили із іноземними військовими і агентами спецслужб, котрі під різними легендами спостерігали війну зблизька. Їх він чудово помічав, попри їх цивільний одяг. Військові свою чергу, допомагали його друзям із українських мілтек-компаній знаходити гроші та технології в ЄС.
Він почав знову згадувати, як слід посміхатися в обличчя покидькам і тиснути руки пройдисвітам. Вдень він блукав коридорами, де двері і люди протрухли від душевних немочей, ввечері тусив із енергійними шахраями і успішними бізнес-уклоністами.
Це оточення у мирний час було б йому глибоко огидним, і, мабуть, він би вив від одинокості. Але тут він був на війні, й самотність відступала. Він уявляв, що з ним за одним столом сидять ті його друзі з Бахмуту, з котрими він щовечора, після бойових виїздів, вечеряли в бахмутському будинку. Друзі, з яких цілим нині залишився тільки один В.
***
“Я не сиджу спокійно у клітці. Я щодня збиваю свої груди об грати. Я вирвуся.
Я зроблю цю зброю. Я зроблю її з усього, що любив найбільше у своєму житті.
Зі своєї колиски, з першого поцілунку дівчини, із зоряних кримських ночей, з першого погляду своєї дитини - я зроблю вам смерть.
Кожним подихом я битиму у одну точку, кожним ударом серця - в одну точку.
Кожну крихту їжі, кожну краплю води я всотуватиму, примовляючи - стань моєю плоттю і кров’ю тільки для того, щоб робити вам смерть.
Я перекладу “Отче наш” на своєю мовою, де кожне слово розкаже, звідки почнеться і як прийде до вас ваша смерть.
Я не дам вам кривдити цей босий, тихий і самозабутий народ.
А потім - а потім я хочу спочити. Я хочу, щоб цей народ, часткою якого я дивним чином є, врешті по вашій смерті відпустив мене.”
Рубрика ''а я ж казав''
Нещодавно у телеграмі побачив фото російської роботизованої самохідної установки з автоматичним гранатометом.
Для мене це надзвичайно драматична історія. Тому що практично весь попередній рік намагався говорити з тими, хто розробляє автоматичні турелі і роботизовані платформи. Я кажу про необхідність інтеграції із автоматичним гранатометом.
Ідея в тому, щоб АГС міг стріляти самостійно з дистанційним коригуванням. Особливо для цього були б непогані іноземні гранатомети, котрі відрізняються від радянських у кращий бік в плані надійності.
Зараз все було б доречно, бо роботизовані наземні системи стають модними, і багато коштів вкладаються в розробку рішень на кшталт ''кулемет з дистанційним наведенням плюс гусенична платформа''.
Я ж наголошую на тому, що автоматичнмй гранатомет має ряд великих переваг над кулеметом в даній компоновці.
По-перше йому не потрібна пряма видимість для того, щоб стріляти по ворогу. Він практично може знаходитися будь-де на дистанції свого ураження, і стріляти навісом, будучи при цьому непомітний для противника.
По-друге, він не потребує жодних дорогезних оптичних систем наведення (без котрих кулемет не обійдеться). Котрі до того ж дуже чутливі до навколишнього середовища і всіляких механічних ушкоджень.
Тобто порівняно з кулеметним рішенням це набагато дешевша, і набагато більш летальна зброя.
Що ж, сподіваюсь, що факт появи таких платформ у росіян підштовхне наших розробників і виробників зайнятися активно цим рішенням. У нас є всі шанси, розуміючи силу такої системи, зробити з неї потужний інструмент підтримки піхоти на передньому краї в окопах.
На щастя, в мене є ще багато ідей, причому набагато більш перспективних, ще не освоєних росіянами)
Тож якщо хочете допомогти моєму підрозділу, котрий намагається не тільки сумлінно виконувати накази начальства, але і експериментувати з інноваціями, то у моєму профайлі на ФБ є підказка з реквізитами.
А взагалі я зацікавлений у співробітництві з усіма, хто хоче займатися військовими розробками. І не беру за це жодних грошей;) - аби тільки підприємці мали змогу робити те, що справді потрібно війську.
Нещодавно у телеграмі побачив фото російської роботизованої самохідної установки з автоматичним гранатометом.
Для мене це надзвичайно драматична історія. Тому що практично весь попередній рік намагався говорити з тими, хто розробляє автоматичні турелі і роботизовані платформи. Я кажу про необхідність інтеграції із автоматичним гранатометом.
Ідея в тому, щоб АГС міг стріляти самостійно з дистанційним коригуванням. Особливо для цього були б непогані іноземні гранатомети, котрі відрізняються від радянських у кращий бік в плані надійності.
Зараз все було б доречно, бо роботизовані наземні системи стають модними, і багато коштів вкладаються в розробку рішень на кшталт ''кулемет з дистанційним наведенням плюс гусенична платформа''.
Я ж наголошую на тому, що автоматичнмй гранатомет має ряд великих переваг над кулеметом в даній компоновці.
По-перше йому не потрібна пряма видимість для того, щоб стріляти по ворогу. Він практично може знаходитися будь-де на дистанції свого ураження, і стріляти навісом, будучи при цьому непомітний для противника.
По-друге, він не потребує жодних дорогезних оптичних систем наведення (без котрих кулемет не обійдеться). Котрі до того ж дуже чутливі до навколишнього середовища і всіляких механічних ушкоджень.
Тобто порівняно з кулеметним рішенням це набагато дешевша, і набагато більш летальна зброя.
Що ж, сподіваюсь, що факт появи таких платформ у росіян підштовхне наших розробників і виробників зайнятися активно цим рішенням. У нас є всі шанси, розуміючи силу такої системи, зробити з неї потужний інструмент підтримки піхоти на передньому краї в окопах.
На щастя, в мене є ще багато ідей, причому набагато більш перспективних, ще не освоєних росіянами)
Тож якщо хочете допомогти моєму підрозділу, котрий намагається не тільки сумлінно виконувати накази начальства, але і експериментувати з інноваціями, то у моєму профайлі на ФБ є підказка з реквізитами.
А взагалі я зацікавлений у співробітництві з усіма, хто хоче займатися військовими розробками. І не беру за це жодних грошей;) - аби тільки підприємці мали змогу робити те, що справді потрібно війську.
Ухвалено рішення мобілізовувати більш молодих. Це - безумовно важке рішення для влади і в політичному, і в людському сенсах. Тепер ризик смерті чи каліцтва нависає над більшою кількістю тих, кому треба жити для того, щоб Україна, і з нею все здорове людство, існувала.
У зв'язку з цим хочу висловити своє здивування, чому ми кидаємо вперед молодих, але забороняємо служити тим, кому за 60?
До мене у підрозділ просяться чимало чоловіків такого віку з міцним здоров'ям, котрі мають серйозний бойовий досвід або унікальні інженерні знання. ДОБРОВІЛЬНО просяться. Але я їм змушений відмовити, бо такий закон. Натомість мені законодавці пропонують ПРИМУСОВО мобілізовувати тих, хто знань і досвіду не мають. Чому так?
Чому ми не використовуємо цей ресурс?
Якщо хтось скаже, що чоловіки понад 60 нездатні воювати - то це буде великою неправдою. І, більше того, у законодавстві ВЖЕ Є норма, котра і передбачає їх службу! З єдиним "але" - якщо вони вже військовослужбовці.
Тобто якщо військовослужбовцю виповнилося 60, але він має високу професійну підготовку, досвід практичної роботи на займаній ними посаді, визнаний військово-лікарською комісією придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, то на його прохання він може бути залишений на військовій службі понад граничний вік.
Але якщо, приміром, він звільняється у 60, відпочиває місяць, а потім іде назад проситься у військо - ні, зась, уже не можна. Нонсенс? Нонсенс!
Який коштує нам надто дорого.
Прошу відповідальних осіб у ВР та причетних відомствах схаменутися і дозволити служити усім понад граничний вік, якщо у них є оце "висока професійна підготовка, досвід практичної роботи" і відповідний висновок ВЛК.
Ми не маємо морального права нехтувати такими людьми.
За репост і поширення цієї тези у ЗМІ був би дуже вдячний.
PS На фото ми з рибою не розуміємо, як так можна зберігати такі тупощі у законодавстві!
У зв'язку з цим хочу висловити своє здивування, чому ми кидаємо вперед молодих, але забороняємо служити тим, кому за 60?
До мене у підрозділ просяться чимало чоловіків такого віку з міцним здоров'ям, котрі мають серйозний бойовий досвід або унікальні інженерні знання. ДОБРОВІЛЬНО просяться. Але я їм змушений відмовити, бо такий закон. Натомість мені законодавці пропонують ПРИМУСОВО мобілізовувати тих, хто знань і досвіду не мають. Чому так?
Чому ми не використовуємо цей ресурс?
Якщо хтось скаже, що чоловіки понад 60 нездатні воювати - то це буде великою неправдою. І, більше того, у законодавстві ВЖЕ Є норма, котра і передбачає їх службу! З єдиним "але" - якщо вони вже військовослужбовці.
Тобто якщо військовослужбовцю виповнилося 60, але він має високу професійну підготовку, досвід практичної роботи на займаній ними посаді, визнаний військово-лікарською комісією придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, то на його прохання він може бути залишений на військовій службі понад граничний вік.
Але якщо, приміром, він звільняється у 60, відпочиває місяць, а потім іде назад проситься у військо - ні, зась, уже не можна. Нонсенс? Нонсенс!
Який коштує нам надто дорого.
Прошу відповідальних осіб у ВР та причетних відомствах схаменутися і дозволити служити усім понад граничний вік, якщо у них є оце "висока професійна підготовка, досвід практичної роботи" і відповідний висновок ВЛК.
Ми не маємо морального права нехтувати такими людьми.
За репост і поширення цієї тези у ЗМІ був би дуже вдячний.
PS На фото ми з рибою не розуміємо, як так можна зберігати такі тупощі у законодавстві!
На фото - Чарльз Вільям Реджинальд Данкомб, 2-й граф Февершем, був у Палаті лордів на момент своєї смерті на фронті під час Першої світової.
Взагалі, протягом трьох місяців після початку Першої світової війни в серпні 1914 року 126 членів парламенту добровільно пішли служити в збройні сили.
Їх ніхто не примушував. Вони самі розуміли, що закони, під котрими вони підписуються, і котрими вони відправляють під смертельний ризик своїх співгромадян, слід виконувати і їм самим. І першими показувати у цьому приклад.
До січня 1915 року, через п'ять місяців війни, 184 депутати перебували на дійсній службі. Загалом під час війни 264 депутати – або 40% від загального складу Палати громад – служили на певній військовій посаді.
Ще раз великими буквами. МАЙЖЕ ПОЛОВИНА ПАРЛАМЕНТУ служила у війську. При тому, що небезпеку, котра тоді висіла над Британією, не порівняти з небезпекою та стражданнями, котрі зараз переживає Україна.
І ще одне можна не порівняти. У британців не було такої проблеми з набором у військо, як є у нас зараз. Не було такої потреби своїм прикладом вести людей за собою, як є у нас зараз.
Мінімум двадцять із цих членів парламенту разом із чотирма колишніми членами загинули під час військової служби між 1914 та 1918 роками.
Питання до українців - ви готові проголосувати за людину, котра без поважних причин не воювала?
Дані для допомоги нашому підрозділу у мене у профілі ФБ https://www.facebook.com/igor.lutsenko
Взагалі, протягом трьох місяців після початку Першої світової війни в серпні 1914 року 126 членів парламенту добровільно пішли служити в збройні сили.
Їх ніхто не примушував. Вони самі розуміли, що закони, під котрими вони підписуються, і котрими вони відправляють під смертельний ризик своїх співгромадян, слід виконувати і їм самим. І першими показувати у цьому приклад.
До січня 1915 року, через п'ять місяців війни, 184 депутати перебували на дійсній службі. Загалом під час війни 264 депутати – або 40% від загального складу Палати громад – служили на певній військовій посаді.
Ще раз великими буквами. МАЙЖЕ ПОЛОВИНА ПАРЛАМЕНТУ служила у війську. При тому, що небезпеку, котра тоді висіла над Британією, не порівняти з небезпекою та стражданнями, котрі зараз переживає Україна.
І ще одне можна не порівняти. У британців не було такої проблеми з набором у військо, як є у нас зараз. Не було такої потреби своїм прикладом вести людей за собою, як є у нас зараз.
Мінімум двадцять із цих членів парламенту разом із чотирма колишніми членами загинули під час військової служби між 1914 та 1918 роками.
Питання до українців - ви готові проголосувати за людину, котра без поважних причин не воювала?
Дані для допомоги нашому підрозділу у мене у профілі ФБ https://www.facebook.com/igor.lutsenko
Зараз я собі нагадую камінь, котрий омивають хвилі з моїх же сліз. Сльози-хвилі накочуються повз, а я стою, вгрузлий у пісок, тримаю непорушність і дивлюся в горизонт.
Війна бере найкращих. Деякі втрати дійсно великі - коли страждає тисячолітня справа, якою живу, яку випадково хтось величезний зронив у мої не надто сильні руки.
Війна бере найкращих, я це бачу знову і знову. Бачу дітей, котрі гинуть. Бачу, як правили і правитимуть найгірші. Бачу, яким нікчемним і беззмістовним є моє безсмертя. Я ще живий, бо гірший за них.
Живіть краще ви у мені, мої померлі друзі, мої не-чужі діти, ви більш цього достойні, ніж я.
Сльози-хвилі накочуються повз. Горизонт - з хмарами і блискавками, з хвилями і піною. З чорними димами і червоною загравою. З гіркою, як кримський полин, надією.
Війна бере найкращих. Деякі втрати дійсно великі - коли страждає тисячолітня справа, якою живу, яку випадково хтось величезний зронив у мої не надто сильні руки.
Війна бере найкращих, я це бачу знову і знову. Бачу дітей, котрі гинуть. Бачу, як правили і правитимуть найгірші. Бачу, яким нікчемним і беззмістовним є моє безсмертя. Я ще живий, бо гірший за них.
Живіть краще ви у мені, мої померлі друзі, мої не-чужі діти, ви більш цього достойні, ніж я.
Сльози-хвилі накочуються повз. Горизонт - з хмарами і блискавками, з хвилями і піною. З чорними димами і червоною загравою. З гіркою, як кримський полин, надією.