Війна для мене – брудна робота на кшталт авторемонту чи будівництва, тому воювати у новій формі я просто не можу фізично. Прагну одягати на завдання, приміром, бундесівські штани, куплені весною 2014 року секонді на ринку Озерка у Дніпрі. І рвану куртку, як на фото. Тоді я себе гарно почуваю у, приміром, зруйнованих селах чи містах.
Новенькі речі у мене є, але я їх тримаю для тилу. Бундесовські штани тримаються відмінно, до речі. Не знаю, одяг якої армії світу з ними зрівняється.
***
M-TAC для мене більше, ніж просто український бренд. Це уже частина мого життя, і став він такою до нинішньої фази війни. Ворога 24 січня вранці я зустрів повністю утепленим у чудових зимових їх штанях і куртці. За тиждень чи два я відвідав рештки складу М-ТАСу, куди росіяни стріляли ракетою (та приземлилася поруч, промахнулася).
Нам з покійним Олегом від щедрот власника цього бренду дісталася річ з елементом розкоші – літня м-таківська форма. Котра, власне, стала єдиною літньою формою, котру я міг щодня носити у спекотному донбаському кліматі.
Дякую, Александр Карасев, що ви у нас є!
***
Мені не все подобається у нинішій формі ЗСУ. Так, є функціональні і теплі речі, але їх зовнішній вигляд часто поступається.
А це дуже важливо, бо ти постійно, 24 години на добу бачиш однакового себе і й інших поруч. І кожна недоробка дизайнера, кожен недолік силуету чи кольору з роками намулює на очах величезні мозолі.
Солдату не видають іншої форми, вибору у нього дуже мало, та й взагалі немає, якщо читати букву статуту. Я б не пошкодував на розробку одягу навіть мільярда, я б залучив кращих із кращих дизайнерів. Не дарма росіяни стріляли по нашому М-ТАС-у, по нашому одягу ракетою. Бо одяг - чи не єдина можливість краси і гідності в армійських буднях.
Щастя, що у ворога така бридка форма, і по крою, і по кольору.
Є іноземні вироби, котрі, будучи одягнутими, ніби розправляють тобі плечі; одягнувши їх, ти – як на постійному параді, де йдеш красиво, а навкруги усе вітає воїна. Думаю, (мінімальні) переробки вітчизняної форми могли б дати такий самий ефект.
Новенькі речі у мене є, але я їх тримаю для тилу. Бундесовські штани тримаються відмінно, до речі. Не знаю, одяг якої армії світу з ними зрівняється.
***
M-TAC для мене більше, ніж просто український бренд. Це уже частина мого життя, і став він такою до нинішньої фази війни. Ворога 24 січня вранці я зустрів повністю утепленим у чудових зимових їх штанях і куртці. За тиждень чи два я відвідав рештки складу М-ТАСу, куди росіяни стріляли ракетою (та приземлилася поруч, промахнулася).
Нам з покійним Олегом від щедрот власника цього бренду дісталася річ з елементом розкоші – літня м-таківська форма. Котра, власне, стала єдиною літньою формою, котру я міг щодня носити у спекотному донбаському кліматі.
Дякую, Александр Карасев, що ви у нас є!
***
Мені не все подобається у нинішій формі ЗСУ. Так, є функціональні і теплі речі, але їх зовнішній вигляд часто поступається.
А це дуже важливо, бо ти постійно, 24 години на добу бачиш однакового себе і й інших поруч. І кожна недоробка дизайнера, кожен недолік силуету чи кольору з роками намулює на очах величезні мозолі.
Солдату не видають іншої форми, вибору у нього дуже мало, та й взагалі немає, якщо читати букву статуту. Я б не пошкодував на розробку одягу навіть мільярда, я б залучив кращих із кращих дизайнерів. Не дарма росіяни стріляли по нашому М-ТАС-у, по нашому одягу ракетою. Бо одяг - чи не єдина можливість краси і гідності в армійських буднях.
Щастя, що у ворога така бридка форма, і по крою, і по кольору.
Є іноземні вироби, котрі, будучи одягнутими, ніби розправляють тобі плечі; одягнувши їх, ти – як на постійному параді, де йдеш красиво, а навкруги усе вітає воїна. Думаю, (мінімальні) переробки вітчизняної форми могли б дати такий самий ефект.
На днях зустрів людину, яка у найстрашніший для мене момент війни поспішала нам на допомогу, а ми про це не знали.
В той день росіяни оточили нас у Павлівці (під Вугледаром), атакувавши село кількома броньованими колонами. А поруч, у селі Петрівському, був невеликий український підрозділ , командир котрого вирішив висунутися нам на допомогу.
Це було їх власне рішення. Вони були придані сусідній бригаді, і ніхто зверху їм не давав команди. Таку ініціативність нечасто можна бачити. З моїх спостережень, сусідні підрозділи нерідко чекають наказу згори, щоб прийти на допомогу. Інколи це просто небажання ризикувати, а інколи у цьому є певний воєнний сенс.
Вони вирішили їхати, і по дорозі, потрапили під ворожий вогонь – можливо, мінометний. Їх автівку накрило вибухом, троє поранених, одного затиснуло погнутим корпусом машини. Джип уже починав горіти, коли моєму співрозмовнику чудом вдалося витягнути ноги побратима із пастки. Щоб зробити це, йому довелося зі зламаною ногою бігати навколо автомобіля.
Пройшло вже понад 5 місяців - ногу він лікує до сих пір.
Дякую вам, друзі.
На фото - так виглядав Вугледар в ті дні.
В той день росіяни оточили нас у Павлівці (під Вугледаром), атакувавши село кількома броньованими колонами. А поруч, у селі Петрівському, був невеликий український підрозділ , командир котрого вирішив висунутися нам на допомогу.
Це було їх власне рішення. Вони були придані сусідній бригаді, і ніхто зверху їм не давав команди. Таку ініціативність нечасто можна бачити. З моїх спостережень, сусідні підрозділи нерідко чекають наказу згори, щоб прийти на допомогу. Інколи це просто небажання ризикувати, а інколи у цьому є певний воєнний сенс.
Вони вирішили їхати, і по дорозі, потрапили під ворожий вогонь – можливо, мінометний. Їх автівку накрило вибухом, троє поранених, одного затиснуло погнутим корпусом машини. Джип уже починав горіти, коли моєму співрозмовнику чудом вдалося витягнути ноги побратима із пастки. Щоб зробити це, йому довелося зі зламаною ногою бігати навколо автомобіля.
Пройшло вже понад 5 місяців - ногу він лікує до сих пір.
Дякую вам, друзі.
На фото - так виглядав Вугледар в ті дні.
Вперше серед Києва заскочило відчуття чужого міста. Тисячу разів переживав його за кордоном, коли справи тих, хто мчать повз, є дуже далекими і незрозумілими, між їх життям і моїм – століття роздільної історії.
І тут так само чужим здався звук міста; точніше, не так: вдома ти не звертаєш на нього уваги, а от в чужому місті ти насторожі, і не тільки вдивляєшся в нові деталі, а, як звір, нюхаєш і слухаєш, і всюди чуєш чуже.
Ось статуя людини летить на самокаті вулицею, ось зі світлофора зривається мотоциклістка, її волосся крутиться по колу над хижо вигнутою спиною. Вони це роблять надто звично і недбало, а я - надто обережно ступаю по асфальту, хоча прожив тут значно більше за них. Як так?
Я старше за них, я знаю, що буде – місто ще пару днів лишатиметься прозорим, а потім зелень вибухне, сховає горизонти і будинки, і вулиці і фонтани. З повітря уже пробують атакувати весняні пахощі, ще трохи – і вони збиватимуть з ніг; утім, є ще нечутні аромати п’ятничного вечора – то пахнуть міражі, невидимі квіти, які змушують людей залишати домівки і даремно шукати одне одного серед алкоголю.
Але весь цей рух – мимо мене; вулиці старі, я їх пам’ятаю, але хтось їх закатав у дорогий ремонт. У мене, за відчуттями, закінчилися на це гроші, я, за відчуттями, прозорий до непомітності для них, та й взагалі чи живий я ходжу містом? Чи не єдино живий і рідний я є лиш там, де зараз чорнозем, переораний позашляховою резиною і гусеницями, а поза тою ріллею життя є непомірною розкішшю?
І тут так само чужим здався звук міста; точніше, не так: вдома ти не звертаєш на нього уваги, а от в чужому місті ти насторожі, і не тільки вдивляєшся в нові деталі, а, як звір, нюхаєш і слухаєш, і всюди чуєш чуже.
Ось статуя людини летить на самокаті вулицею, ось зі світлофора зривається мотоциклістка, її волосся крутиться по колу над хижо вигнутою спиною. Вони це роблять надто звично і недбало, а я - надто обережно ступаю по асфальту, хоча прожив тут значно більше за них. Як так?
Я старше за них, я знаю, що буде – місто ще пару днів лишатиметься прозорим, а потім зелень вибухне, сховає горизонти і будинки, і вулиці і фонтани. З повітря уже пробують атакувати весняні пахощі, ще трохи – і вони збиватимуть з ніг; утім, є ще нечутні аромати п’ятничного вечора – то пахнуть міражі, невидимі квіти, які змушують людей залишати домівки і даремно шукати одне одного серед алкоголю.
Але весь цей рух – мимо мене; вулиці старі, я їх пам’ятаю, але хтось їх закатав у дорогий ремонт. У мене, за відчуттями, закінчилися на це гроші, я, за відчуттями, прозорий до непомітності для них, та й взагалі чи живий я ходжу містом? Чи не єдино живий і рідний я є лиш там, де зараз чорнозем, переораний позашляховою резиною і гусеницями, а поза тою ріллею життя є непомірною розкішшю?
Дякую усім, хто допомагає нашій команді без мого прохання - я навіть забув уже, скільки місяців я не просив гроші, а люди все шлють.
Тим не менш, наші потреби не зменшуються, а збільшуються. Крім антенного проекту (нині поставлено на фронт понад 250 антенних комплексів) і комплексів захисту від Ланцетів (понад 25 на фронті), у нас у розробці понад 10 іновацій. Шкода, що секретність і особливо не порозказуєш.
Крім того, на мені ще справи Майдану і допомога полоненим (як завжди, це було і до повномасштабки).
Отакий мій портет як реципієнта коштів.
Кому це підходить- буду вдячний.
5168745031193763
PayPal ilutsenko@gmail.com
На фото - не моя секретна розробка, а досягнення друзів, котрих я люблю, підтримую та інколи харчую))
Тим не менш, наші потреби не зменшуються, а збільшуються. Крім антенного проекту (нині поставлено на фронт понад 250 антенних комплексів) і комплексів захисту від Ланцетів (понад 25 на фронті), у нас у розробці понад 10 іновацій. Шкода, що секретність і особливо не порозказуєш.
Крім того, на мені ще справи Майдану і допомога полоненим (як завжди, це було і до повномасштабки).
Отакий мій портет як реципієнта коштів.
Кому це підходить- буду вдячний.
5168745031193763
PayPal ilutsenko@gmail.com
На фото - не моя секретна розробка, а досягнення друзів, котрих я люблю, підтримую та інколи харчую))
Вже друге літо майже не одягаю затемнені окуляри. Бо не хочу втрачати десь по дорозі промені світла, хочу бачити все у максимальних фарбах.
Помітив, що відрізняю військових по особливої випаленості очах. Там, навколо їх зіниць –вигоріла пустеля. Закляклі фотографії вогню накладені тисячно одна на одну.
***
Ні, все навпаки. Не того я воюю за цей край, бо люблю його. Я люблю його – за його війну. Бо саме цими лугами й полями пройшли мої окопи. Саме у цю землю я заривався заступом, втискався щокою під час прильотів, вона мене обіймала і берегла.
У цьому краї мені неможливо не бути на війні, тож я на ній – задовго до того, як її усвідомили місцеві люди. І буду ще довго, коли вже всі її перестануть помічати.
Помітив, що відрізняю військових по особливої випаленості очах. Там, навколо їх зіниць –вигоріла пустеля. Закляклі фотографії вогню накладені тисячно одна на одну.
***
Ні, все навпаки. Не того я воюю за цей край, бо люблю його. Я люблю його – за його війну. Бо саме цими лугами й полями пройшли мої окопи. Саме у цю землю я заривався заступом, втискався щокою під час прильотів, вона мене обіймала і берегла.
У цьому краї мені неможливо не бути на війні, тож я на ній – задовго до того, як її усвідомили місцеві люди. І буду ще довго, коли вже всі її перестануть помічати.
Москва перекинула елітні частини, з двох бригад спецназу, на кордон з Чернігівською та Сумською областями. Перекинула з гарячого театру бойових дій. Правда, було цікаво знати – чому?
Інститут вивчення війни – в принципі, притомна організація, але цього разу видала неправильну трактовку подій. На думку експертів цього інституту, РФ хоче тримати в напрузі наш північний кордон, щоб відволікати наші ресурси.
Та насправді головна мотивація саме закидати спецназ у цей регіон – це боротися із запусками БПЛА по російським стратегічним об’єктам – аеродромам такої ненависної нам ракетно-бомбардувальної авіації, командним пунктам тощо. Не виключено, що нещодавня атака дронів на Кремль теж тут зіграла роль. (Хоча до кінця не відомо, хто автор цього перфомансу і чи взагалі це були українці, перекидання спецназу в цей відносно спокійний регіон з найгарячішого – про щось та говорить мені).
Спецназ натренований для того, щоб діяти в тилу противника. Брянщина і Чернігівщина –ідеальний для цього театр воєнних дій, лісів і боліт там багато. Водночас вона знаходиться найближче до більшості бажаних цілей для українських ударних дронів.
Тож російська спецура може становити серйозну загрозу для наших військ в тому районі, організовуючи таємні місця свого базування, мережу секретів, взаємодіючи з місцевою агентурою – перш за все з метою полювати за нашими безпілотчиками.
Сподіваюся, наше командування направить туди додаткові сили. З боротьбою з ДРГ прекрасно справляться частини, котрі зараз «відпочивають» в тилу - відновлюються та доукомплектовуються. Полювання за диверсантами – це не те що не обтяжливо для фронтовиків, а взагалі корисно. Я ще до великої війни бував на Чернігівщині на славнозвісному хуторі Обирок, тож відповідально скажу, що це хороший курортний регіон.
Ну а наша неформальна група сприяння розвитку аеророзвідки продовжує свою роботу. Хто дочитав до цього моменту, той знатиме, що ми можемо анонімізовувати мавіки 3т. І це лише невелика частина того, про що йде робота.
Буду вдячний за допомогу: карта 5168745031193763
Пейпел ilutsenko@gmail.com
PS на фото – секретна розробка наших конструкторів, БПЛА-комплекс гастрономічного призначення.
Інститут вивчення війни – в принципі, притомна організація, але цього разу видала неправильну трактовку подій. На думку експертів цього інституту, РФ хоче тримати в напрузі наш північний кордон, щоб відволікати наші ресурси.
Та насправді головна мотивація саме закидати спецназ у цей регіон – це боротися із запусками БПЛА по російським стратегічним об’єктам – аеродромам такої ненависної нам ракетно-бомбардувальної авіації, командним пунктам тощо. Не виключено, що нещодавня атака дронів на Кремль теж тут зіграла роль. (Хоча до кінця не відомо, хто автор цього перфомансу і чи взагалі це були українці, перекидання спецназу в цей відносно спокійний регіон з найгарячішого – про щось та говорить мені).
Спецназ натренований для того, щоб діяти в тилу противника. Брянщина і Чернігівщина –ідеальний для цього театр воєнних дій, лісів і боліт там багато. Водночас вона знаходиться найближче до більшості бажаних цілей для українських ударних дронів.
Тож російська спецура може становити серйозну загрозу для наших військ в тому районі, організовуючи таємні місця свого базування, мережу секретів, взаємодіючи з місцевою агентурою – перш за все з метою полювати за нашими безпілотчиками.
Сподіваюся, наше командування направить туди додаткові сили. З боротьбою з ДРГ прекрасно справляться частини, котрі зараз «відпочивають» в тилу - відновлюються та доукомплектовуються. Полювання за диверсантами – це не те що не обтяжливо для фронтовиків, а взагалі корисно. Я ще до великої війни бував на Чернігівщині на славнозвісному хуторі Обирок, тож відповідально скажу, що це хороший курортний регіон.
Ну а наша неформальна група сприяння розвитку аеророзвідки продовжує свою роботу. Хто дочитав до цього моменту, той знатиме, що ми можемо анонімізовувати мавіки 3т. І це лише невелика частина того, про що йде робота.
Буду вдячний за допомогу: карта 5168745031193763
Пейпел ilutsenko@gmail.com
PS на фото – секретна розробка наших конструкторів, БПЛА-комплекс гастрономічного призначення.
Обстріл раю беззмістовний: тут мільярд квіток - мільярд радарів ніжності.
В травневий Київ, у місто на піку його річної могутності - даремно цілити.
Київ зараз зовсім під іншим обстрілом: з неба ангели пускають зоряні аромати; в пахощах акацій, як метеорити в атмосфері, згорають шахеди, зотлівають ракети.
***
Вдень натовп у світлому невпинно хороводить вулицями. Люди - повністю під владою квітів. Цей рух не спинять рукотворні громи; мить - і громи уже забувають.
Коли я дивлюся на цей гіпнотизований натовп, то відчуваю себе його співавтором.
Ці люди не відають, хто і скільки поклав за те, щоб текли містом усімхнені людські струмки. Не відають, як тінями вже стали ті, хто стояли в рядах праворуч і ліворуч мене.
І, може й добре, що не відають. Вдячність - нелегка праця, знаю по собі.
Течіть, людські струмочки, поки вам течеться. А тим, хто став тіньми, за вас заплатять ангели.
В травневий Київ, у місто на піку його річної могутності - даремно цілити.
Київ зараз зовсім під іншим обстрілом: з неба ангели пускають зоряні аромати; в пахощах акацій, як метеорити в атмосфері, згорають шахеди, зотлівають ракети.
***
Вдень натовп у світлому невпинно хороводить вулицями. Люди - повністю під владою квітів. Цей рух не спинять рукотворні громи; мить - і громи уже забувають.
Коли я дивлюся на цей гіпнотизований натовп, то відчуваю себе його співавтором.
Ці люди не відають, хто і скільки поклав за те, щоб текли містом усімхнені людські струмки. Не відають, як тінями вже стали ті, хто стояли в рядах праворуч і ліворуч мене.
І, може й добре, що не відають. Вдячність - нелегка праця, знаю по собі.
Течіть, людські струмочки, поки вам течеться. А тим, хто став тіньми, за вас заплатять ангели.
Війна здебільшого хибить.
Зазвичай на тонну снарядів, випущених по противнику, на вантажівку спрацьованого металолому – сталі, латуні пополам з порохом і тротилом – припадає один чи два дрібнесеньких осколка, котрі влучать. На цілу гору гільз – лише одна, котра випустила кулю, що влучила.
На місяць страждань у засідках, на десяти тисяч комариних укусів у викопаних власноруч окопах – один день успіху.
На сто розмов з начальниками усіх рівнів, посадовцями різноманітних посад – одна результативна, одні очі, в котрих загориться вогник такий, як і у тебе.
Внаслідок таких забігів на довгі, нудні й здебільшого безперспективні дистанції, я внутрішньо стаю верблюдом, верблюдом у камуфляжі, котрий може довго рухатися вперед, накопичивши в собі величезний запас надії та терпіння, відростивши товсту шкуру і набувши трохи меланхолійний погляд.
Та отой день, коли десь глибоко на території ворога, котру він звик вважали тилом, запалає вогонь – я знаю, отой день компенсує мені все. Як той перший танк під Авдіївкою у 2015-му, котрий я побачив після довгих без результативних польотів – поверне і назад і витрачені надії, і тисячі комариних укусів.
***
Літо, відпущене минуло річ, повернулося і звично треться, як кішка, щокою до моєї щоки. Тепле, вечірнє, оксамитове – воно знову тут, а я – ще точно не знаю, де я.
Зазвичай на тонну снарядів, випущених по противнику, на вантажівку спрацьованого металолому – сталі, латуні пополам з порохом і тротилом – припадає один чи два дрібнесеньких осколка, котрі влучать. На цілу гору гільз – лише одна, котра випустила кулю, що влучила.
На місяць страждань у засідках, на десяти тисяч комариних укусів у викопаних власноруч окопах – один день успіху.
На сто розмов з начальниками усіх рівнів, посадовцями різноманітних посад – одна результативна, одні очі, в котрих загориться вогник такий, як і у тебе.
Внаслідок таких забігів на довгі, нудні й здебільшого безперспективні дистанції, я внутрішньо стаю верблюдом, верблюдом у камуфляжі, котрий може довго рухатися вперед, накопичивши в собі величезний запас надії та терпіння, відростивши товсту шкуру і набувши трохи меланхолійний погляд.
Та отой день, коли десь глибоко на території ворога, котру він звик вважали тилом, запалає вогонь – я знаю, отой день компенсує мені все. Як той перший танк під Авдіївкою у 2015-му, котрий я побачив після довгих без результативних польотів – поверне і назад і витрачені надії, і тисячі комариних укусів.
***
Літо, відпущене минуло річ, повернулося і звично треться, як кішка, щокою до моєї щоки. Тепле, вечірнє, оксамитове – воно знову тут, а я – ще точно не знаю, де я.
Літо наростає, мов морська хвиля, перекочується саме в себе.
Поля наливаються плодами, посадки продовжують квітковий марафон, звідусіль чути щебет – а я міцно тримаюся за заморську сталь м-16а1.
Одна рука всесвіту – природа планети – пестить мене, дивує гармонією форм і довершеністю її механізмів. Кожне крило птаха є дивом конструкторської думки, кожна рослина – витвором геніального художника.
Інша рука затисла смерть. Смерть точно чигає на мене, ховається між квітками. Десь ступають нечутно за трелями сковронечків вороги.
Хто придумав цей коктейль, назвав його світом? Хто і навіщо вирішив змішати його інгредієнти, пролити на нашу землю? Чиє око сягнуло і у вищі дзвінкі сфери, і у темну безодню, де кишать левіафани, і врешті вирішило, що це все буде одночасно моїм життям?
Поля наливаються плодами, посадки продовжують квітковий марафон, звідусіль чути щебет – а я міцно тримаюся за заморську сталь м-16а1.
Одна рука всесвіту – природа планети – пестить мене, дивує гармонією форм і довершеністю її механізмів. Кожне крило птаха є дивом конструкторської думки, кожна рослина – витвором геніального художника.
Інша рука затисла смерть. Смерть точно чигає на мене, ховається між квітками. Десь ступають нечутно за трелями сковронечків вороги.
Хто придумав цей коктейль, назвав його світом? Хто і навіщо вирішив змішати його інгредієнти, пролити на нашу землю? Чиє око сягнуло і у вищі дзвінкі сфери, і у темну безодню, де кишать левіафани, і врешті вирішило, що це все буде одночасно моїм життям?
Ну що, вітаю усіх нас із першою у цьому сезоні спробою державного перевороту.
Це - результат наших зусиль і наших жертв, нашої стійкості і сили.
Не кулуарні переговори, а наша кров і наш піт на фронті - звільняють наші рідні землі та роблять боляче монстру на Сході, котрий тепер починає звиватися і скавчати.
Може, ми так і не дізнаємося, чи це спонтанна імпровізація Пригожина. Чи отримав він якісь запевнення від Заходу і України. Все подібне - військові перевороти - очевидно планувалося росіянамии у себе на пізніші періоди.
Але ми маємо уже хороший крок уперед. Чому хороший?
Тому що основна зброя Москви проти нас - це віра людства у РФ як у грізну силу, потужну країну, з якою постійно треба рахуватися. Зараз цей міф продовжить танути. Багато хто муситиме знову визнати, що він був неправий. Подібно до того, як це сталося з атакою 24 січня.
***
Мовчки стоять і чекають могили моїх рідних, котрі загинули в Голодомор. Вірю, що скоро у них буде привід посміхнутися з того світу.
Це - результат наших зусиль і наших жертв, нашої стійкості і сили.
Не кулуарні переговори, а наша кров і наш піт на фронті - звільняють наші рідні землі та роблять боляче монстру на Сході, котрий тепер починає звиватися і скавчати.
Може, ми так і не дізнаємося, чи це спонтанна імпровізація Пригожина. Чи отримав він якісь запевнення від Заходу і України. Все подібне - військові перевороти - очевидно планувалося росіянамии у себе на пізніші періоди.
Але ми маємо уже хороший крок уперед. Чому хороший?
Тому що основна зброя Москви проти нас - це віра людства у РФ як у грізну силу, потужну країну, з якою постійно треба рахуватися. Зараз цей міф продовжить танути. Багато хто муситиме знову визнати, що він був неправий. Подібно до того, як це сталося з атакою 24 січня.
***
Мовчки стоять і чекають могили моїх рідних, котрі загинули в Голодомор. Вірю, що скоро у них буде привід посміхнутися з того світу.
Поки йде дощ - трохи цікавих і особистих для мене фактів про Вагнер.
У центрі Бахмуту, котрий з такими колосальними жертвами взяв Вагнер, стоїть (стояв?) пам'ятник Кіндрату Булавіну. Булавін був обраний у 1703 році отаманом в місті Бахмут і пробув ним до лютого 1707 року.
Власне, Булавін очолював повстання проти московського уряду - відносно успішне у деякі періоди, третє по масштабності після Пугачова і Разіна. Аби не зрада наближених до Булавіна активістів, то хто його зна, чим би це завершилося. Боротьба здійснювалася з української території і за активної підтримки татар і запорожців.
Сили у Булавіна були навіть більші, ніж ці 25 тисяч у Прігожина, враховуючи, що населення тоді було менше. Вдалося отримати кілька перемог у битвах.
Можна подумати, що вагнерівці заразилися духом Булавіна, завоювавши Бахмут. Сподіваюся, далі буде.
Ми минулого літа з покійним Олегом, щодня їдучи на завдання повз пам'ятник, називали Булавіна Євпатієм Коловратом.
Складно пояснити, чому.
***
У дослідженні соціального важливо не забувати про музику. Якщо якийсь рух чогось вартий - то він неодмінно породжує музичний стиль.
Так було з хорошими і поганими, з більшовиками і повстанцями УПА, сапатистами і гайдамаками. Є своя музична культура у ІДІЛ. І у Вагнера теж є музичний слід.
Вперше я дізнався про пісню ''Пальміра'' співачки Луни з телеграм-каналу мого екс-командира Боцмана (відомого у серед ветеранів 14-го року Сергія Коротких).
Пісня набагато більше, ніж просто про Вагнер і його бійців. Це про війну і людське призначення -як його відчувають люди.
Пісня дуже щира, як на той момент - 2019 рік.
Хоча нині ліричний образ вагнерівця, скоріше за все, був би іншим. Та й особливого ліризму в нього уже, як на мене, немає, якщо порівнювати з сірійським періодом.
Але навряд чи Луна про це зараз напише. Шоком для мене було дізнатися про те, що вона, виявляється - з України, і після січня 22 року віддалилася від РФ, скасувала там концерти і тп.
Отак буває.
У центрі Бахмуту, котрий з такими колосальними жертвами взяв Вагнер, стоїть (стояв?) пам'ятник Кіндрату Булавіну. Булавін був обраний у 1703 році отаманом в місті Бахмут і пробув ним до лютого 1707 року.
Власне, Булавін очолював повстання проти московського уряду - відносно успішне у деякі періоди, третє по масштабності після Пугачова і Разіна. Аби не зрада наближених до Булавіна активістів, то хто його зна, чим би це завершилося. Боротьба здійснювалася з української території і за активної підтримки татар і запорожців.
Сили у Булавіна були навіть більші, ніж ці 25 тисяч у Прігожина, враховуючи, що населення тоді було менше. Вдалося отримати кілька перемог у битвах.
Можна подумати, що вагнерівці заразилися духом Булавіна, завоювавши Бахмут. Сподіваюся, далі буде.
Ми минулого літа з покійним Олегом, щодня їдучи на завдання повз пам'ятник, називали Булавіна Євпатієм Коловратом.
Складно пояснити, чому.
***
У дослідженні соціального важливо не забувати про музику. Якщо якийсь рух чогось вартий - то він неодмінно породжує музичний стиль.
Так було з хорошими і поганими, з більшовиками і повстанцями УПА, сапатистами і гайдамаками. Є своя музична культура у ІДІЛ. І у Вагнера теж є музичний слід.
Вперше я дізнався про пісню ''Пальміра'' співачки Луни з телеграм-каналу мого екс-командира Боцмана (відомого у серед ветеранів 14-го року Сергія Коротких).
Пісня набагато більше, ніж просто про Вагнер і його бійців. Це про війну і людське призначення -як його відчувають люди.
Пісня дуже щира, як на той момент - 2019 рік.
Хоча нині ліричний образ вагнерівця, скоріше за все, був би іншим. Та й особливого ліризму в нього уже, як на мене, немає, якщо порівнювати з сірійським періодом.
Але навряд чи Луна про це зараз напише. Шоком для мене було дізнатися про те, що вона, виявляється - з України, і після січня 22 року віддалилася від РФ, скасувала там концерти і тп.
Отак буває.
Я чекаю на небезпеку зі сторони дороги. Було пару разів, що звідти наростав звук техніки, тоді ми усі розверталися у той бік і готувалися, але потім він зміщався праворуч.
Блаженне літо. Тепло, якби не кровососи – був би ідеальний рай. Всюди, де одяг щільно прилягає до тіла, кусають комарі. Спливають години, старі укуси перестають свербіти, але є нові.
Поки вдивляюся далеко у дорогу, за пару десятків метрів чую звук.
Ще не встигаю перевести погляд на сіру тінь, але глибокі комп’ютери всередині мене вже все порахували і визначили – це якийсь звір почув мене і стрімголов тікає. За тисячну долю секунди мій настрій покращується, з’являється посмішка: це, мабуть, зайчик. Тисячу раз бачена істота, але все ж така бажана розрада у нудотній одноманітності війни, привіт із кращого світу природи.
Але коли за півсекунди моє око фокусується на тварині, я бачу, що цей сірий заєць щось надто великий і на зайця не схожий, попри сірість своєї шуби.
«Спостерігаю вовка», - з гордістю доповідаю у рацію, хоча, поки я намацував тангенту, він уже щез у хащах. У відповідь лунають жарти.
Через хвилину підходить Саня. Каже, це не вовк, бо вовки ходять зграями. І йде назад.
Я й далі сиджу на посту. Години спливають, комарі продовжують гризти, а я все думаю про вовка чи то собаку.
Важко з цим важко сперечатися – дійсно, вовки ходять зграями.
***
Коли ми поверталися на базу з Сергієм, я все ж виклав йому свої аргументи: якщо це собака розміром з вовка, кольором з вовка, якщо вона в лісі – то, може, це вовк? А решту зграї просто не було видно?
Я ж ніколи в житті не зустрічав в лісі вовка.
Блаженне літо. Тепло, якби не кровососи – був би ідеальний рай. Всюди, де одяг щільно прилягає до тіла, кусають комарі. Спливають години, старі укуси перестають свербіти, але є нові.
Поки вдивляюся далеко у дорогу, за пару десятків метрів чую звук.
Ще не встигаю перевести погляд на сіру тінь, але глибокі комп’ютери всередині мене вже все порахували і визначили – це якийсь звір почув мене і стрімголов тікає. За тисячну долю секунди мій настрій покращується, з’являється посмішка: це, мабуть, зайчик. Тисячу раз бачена істота, але все ж така бажана розрада у нудотній одноманітності війни, привіт із кращого світу природи.
Але коли за півсекунди моє око фокусується на тварині, я бачу, що цей сірий заєць щось надто великий і на зайця не схожий, попри сірість своєї шуби.
«Спостерігаю вовка», - з гордістю доповідаю у рацію, хоча, поки я намацував тангенту, він уже щез у хащах. У відповідь лунають жарти.
Через хвилину підходить Саня. Каже, це не вовк, бо вовки ходять зграями. І йде назад.
Я й далі сиджу на посту. Години спливають, комарі продовжують гризти, а я все думаю про вовка чи то собаку.
Важко з цим важко сперечатися – дійсно, вовки ходять зграями.
***
Коли ми поверталися на базу з Сергієм, я все ж виклав йому свої аргументи: якщо це собака розміром з вовка, кольором з вовка, якщо вона в лісі – то, може, це вовк? А решту зграї просто не було видно?
Я ж ніколи в житті не зустрічав в лісі вовка.
Половина золотого літа випарувалася. Здмухнулася, як кульбаба. Ми є у полоні погоди, спека і холод визначають наше щастя і горе. Інколи здається: нехай війна буле втричі сильнішою, аби не було зими. Зима відбирає життя набагато більше, ніж війна – півроку ніби існуєш з напівприкритими очима, напів-живеш.
***
Якщо так розібратися, то немає для мене найкращої професії, ніж військовий. Один з небагатьох фахів, де, окрім кмітливості, по-справжньому треба поезія.
Біда, що хазяї держави – це, як правило, дрібні торговці, а не воїни. В мирний час вони множать військових на нуль, а під час війни – перешкоджають їм.
Звісно, війна – це прокляття. Але не від воїнів вона виникає, а від людства, котре ніяк не може розібратися, чому бувають війни.
Колись, у 2008 році я їхав мимо військової бази в Каліфорнії, і просто фізично відчув, що там – моє природне місце, якби я був американцем. Що саме за цим парканом знаходяться важелі, котрі крутять світом, саме там є спресований досвід тисяч попередніх років, звідти з найбільшою допитливістю дивляться у майбутнє.
Тепер такий паркан, через велике горе, з’явився у нас, і я по інший його бік.
***
Усім, хто наївно питає – «коли кінчиться війна?» - слід згадати, чим наповнені підручники історії та пісні. Ховатися у цивільне життя мало кому вдається – воно у цих текстах займає надто мало місця.
***
Якщо так розібратися, то немає для мене найкращої професії, ніж військовий. Один з небагатьох фахів, де, окрім кмітливості, по-справжньому треба поезія.
Біда, що хазяї держави – це, як правило, дрібні торговці, а не воїни. В мирний час вони множать військових на нуль, а під час війни – перешкоджають їм.
Звісно, війна – це прокляття. Але не від воїнів вона виникає, а від людства, котре ніяк не може розібратися, чому бувають війни.
Колись, у 2008 році я їхав мимо військової бази в Каліфорнії, і просто фізично відчув, що там – моє природне місце, якби я був американцем. Що саме за цим парканом знаходяться важелі, котрі крутять світом, саме там є спресований досвід тисяч попередніх років, звідти з найбільшою допитливістю дивляться у майбутнє.
Тепер такий паркан, через велике горе, з’явився у нас, і я по інший його бік.
***
Усім, хто наївно питає – «коли кінчиться війна?» - слід згадати, чим наповнені підручники історії та пісні. Ховатися у цивільне життя мало кому вдається – воно у цих текстах займає надто мало місця.
Вже не раз писав, що війна ув’язнює з випадковими людьми. І найбільша удача – це потрапити разом з тими, хто розуміє твою мову жартів. Тоді життя набуває іншої якості, тоді з’являється оця розкіш спілкування.
І, відповідно, коли людина гине або просто віддаляється через обставини, котрих вистачає – тоді в голові рояться осиротілі жарти, уже ніхто їх не зрозуміє.
***
З часом все важче сп’яніти. Колись мені не треба був алкоголь, бо можна було захмеліти від музики, весняної ночі чи літнього сонця. Тепер алкоголь теж не особливо потрібний, бо не бере.
І, відповідно, коли людина гине або просто віддаляється через обставини, котрих вистачає – тоді в голові рояться осиротілі жарти, уже ніхто їх не зрозуміє.
***
З часом все важче сп’яніти. Колись мені не треба був алкоголь, бо можна було захмеліти від музики, весняної ночі чи літнього сонця. Тепер алкоголь теж не особливо потрібний, бо не бере.
Вперше за велику війну побував всередині київського залізничного вокзалу. Нині це місце вщерть переповнене воєнним часом; коліщата, котрі вертять людськими долями, там зримі і гримлять грізно.
Натовп рябий від казенного піксельного камуфляжу, провідниці незвично уважні і співчутливі. Нумерація вагонів збита, «нас розвернули у Павлограді». То тут, то там – одна і таж сцена наївного художника: він у однострої, вона горнеться до нього. Їх ще дитячі серця незвично приміряють на себе древні, як світ, почуття – так було сто, так було тисячу років тому.
На задньому заїзді вистроїлася зловісна черга «швидких». Прибув потяг з пораненими.
***
Мабуть, вокзал так мене вражає, бо я звик боротися за своє право самому йти назустріч грозі, я і мої друзі зазвичай подорожуємо на театри бойових дій своїми автівками. Тут же людські маси перевантажують величезні залізні механізми, везуть їх у темну ніч – що, можливо, більш правдива картина?
Натовп рябий від казенного піксельного камуфляжу, провідниці незвично уважні і співчутливі. Нумерація вагонів збита, «нас розвернули у Павлограді». То тут, то там – одна і таж сцена наївного художника: він у однострої, вона горнеться до нього. Їх ще дитячі серця незвично приміряють на себе древні, як світ, почуття – так було сто, так було тисячу років тому.
На задньому заїзді вистроїлася зловісна черга «швидких». Прибув потяг з пораненими.
***
Мабуть, вокзал так мене вражає, бо я звик боротися за своє право самому йти назустріч грозі, я і мої друзі зазвичай подорожуємо на театри бойових дій своїми автівками. Тут же людські маси перевантажують величезні залізні механізми, везуть їх у темну ніч – що, можливо, більш правдива картина?