"все що не кинеш у воду,
з часом піде на дно –
віри гірчичне зерно,
глузду камінь наріжний
а любов – іде по воді,
їй одне в голові:
він вона воно
і бог її – ніжність"
— Галина Крук
з чого починається вірш? з води. вода — начало усіх начал, і коли Галина Крук пише свої поезії, вони теж народжуються з первісних глибин: еросу і танатосу. герої її збірки "Хто завгодно, тільки не я" продираються крізь втрати, страх і гіркі любові до ствердження життя в усій його могутності та стихійності. перечитуючи історії героїв, мимовільно накладаєш їхній життєвий шлях на свій, але ніколи так і не вдається їх привласнити, насититися повнотою чуттєвих переживань. і коли авторка говорить: "хто завгодно, тільки не я", — то лукаво всміхається читачеві, адже за мереживом образів і героїв — її досвід.
вода в поетиці Галини Крук не одна з декорацій чи деталей, це онтологічна категорія, місце переродження й зустрічі із собою і Богом. часто разом з водою у прозі авторки з'являються переосмислені біблійні символи: "Я носитиму тебе довго, я носитиму тебе, доки зможу... повір, я зможу носити тебе завжди, бо тільки так ти житимеш... моя маленька рибко", — говорить героїня оповідання "Рибина" своїй ще не народженій дитині. і водний простір — проміжний етап між життям і смертю, надія і очікування: "доки я обережно входжу у воду вище стегон, вода входить у мене. теж поступово та обережно, мовби боїться".
переживання тілесності в оповіданнях межують між еросом та екзистенційним почуттям власної смертності: "пупець — ця вирва, ця непевна згадка про початок, яка за життя не встигає зарубцюватися..." початок існування та його кінець нерозривно пов'язані, а тіло стає тією матерією, яка оречевлює особистість, надає їй визначення: "Марта не знає, що значить чоловік, якщо не брати до уваги тіла... Марта не знає, що значить кішка, якщо не брати до уваги тіла... усе схоже між собою й відмінне водночас..."
кінематографічні оповідання Галини Крук ведуть гучними барами, дешевими готелями, малоосвітленими вуличками Львова, чужими квартирами. її слово знаходить потаємну шпарку в дверях спальні, долає відстань між країнами, зазирає крізь побите лобове скло автомобіля, легко перескакує через мур лікарняного саду, виростає разом із висіяним зелом. пейзажі та локації змінюють одне одного, аби освітити людину в її мудрій простоті, з її бажаннями, болями і радощами.
Авторка розвідки: @MarchMockingbird
Ілюстраторка: @koxanka
#opoetryandfacts
з часом піде на дно –
віри гірчичне зерно,
глузду камінь наріжний
а любов – іде по воді,
їй одне в голові:
він вона воно
і бог її – ніжність"
— Галина Крук
з чого починається вірш? з води. вода — начало усіх начал, і коли Галина Крук пише свої поезії, вони теж народжуються з первісних глибин: еросу і танатосу. герої її збірки "Хто завгодно, тільки не я" продираються крізь втрати, страх і гіркі любові до ствердження життя в усій його могутності та стихійності. перечитуючи історії героїв, мимовільно накладаєш їхній життєвий шлях на свій, але ніколи так і не вдається їх привласнити, насититися повнотою чуттєвих переживань. і коли авторка говорить: "хто завгодно, тільки не я", — то лукаво всміхається читачеві, адже за мереживом образів і героїв — її досвід.
вода в поетиці Галини Крук не одна з декорацій чи деталей, це онтологічна категорія, місце переродження й зустрічі із собою і Богом. часто разом з водою у прозі авторки з'являються переосмислені біблійні символи: "Я носитиму тебе довго, я носитиму тебе, доки зможу... повір, я зможу носити тебе завжди, бо тільки так ти житимеш... моя маленька рибко", — говорить героїня оповідання "Рибина" своїй ще не народженій дитині. і водний простір — проміжний етап між життям і смертю, надія і очікування: "доки я обережно входжу у воду вище стегон, вода входить у мене. теж поступово та обережно, мовби боїться".
переживання тілесності в оповіданнях межують між еросом та екзистенційним почуттям власної смертності: "пупець — ця вирва, ця непевна згадка про початок, яка за життя не встигає зарубцюватися..." початок існування та його кінець нерозривно пов'язані, а тіло стає тією матерією, яка оречевлює особистість, надає їй визначення: "Марта не знає, що значить чоловік, якщо не брати до уваги тіла... Марта не знає, що значить кішка, якщо не брати до уваги тіла... усе схоже між собою й відмінне водночас..."
кінематографічні оповідання Галини Крук ведуть гучними барами, дешевими готелями, малоосвітленими вуличками Львова, чужими квартирами. її слово знаходить потаємну шпарку в дверях спальні, долає відстань між країнами, зазирає крізь побите лобове скло автомобіля, легко перескакує через мур лікарняного саду, виростає разом із висіяним зелом. пейзажі та локації змінюють одне одного, аби освітити людину в її мудрій простоті, з її бажаннями, болями і радощами.
Авторка розвідки: @MarchMockingbird
Ілюстраторка: @koxanka
#opoetryandfacts
“Яка батьківщина? Для мене існує Україна, а не батьківщина… Для того, щоб існувала Україна, треба мову! Як зникне мова, то зникне народ!”
— Емма Андієвська
Казкова усмішка на обличчі Емми Андієвської не відкриє нам життя майстрині. Справжня душа, її сенси та любов ховається в мистецтві.
Дитинство під загрозою знищення було завжди просякнуте таємницею: зростаючи в російськомовному середовищі, Емма ніколи не знала, що її пращури були із заможного козацького роду.
Після народження Емми надовго затриматися в Донецьку в сім'ї не вийшло: хворобливість змусила переїхати до Вишгорода. До переїзду мама Емми спеціально наймала нянечок, які вчили російської, «мови вищого сорту» , як тоді було модно говорити, а ось у Вишгороді всі говорили ріднесенькою солов’їною!
“Я вибрала українську мову, бо це мова моєї душі, - згадує письменниця. - Боже мій, за цю мову мама (яка мене просто обожнювала) на коліна мене ставила, а сама плакала за мої коліна. А я стояла, як чорт. Я 24 години стояла, зараза була.”
Далі доля повела до Києва, де родину спіткала війна, а тоді наступний удар – батька письменниці безпідставно розстріляла радянська влада. Довелося тікати далеко і страшно - до Берліну. Так страшно, що життя перетворилося на виживання, фальшиву біографію і хованки від німців, які вишукували іммігрантів. Андієвська, до речі, частково вигадане прізвище; Емма змінила одну літеру в прізвищі свого вітчима. Змалечку дала обіцянку, що справжнього імені батька не скаже, адже це було небезпечно, ще й хотілося бути собою – не мамою і не татом! Тому вийшла нова Андієвська, яка творила саму себе.
Після школи невгамовне життя наповнилося важкістю і страшною хворобою – туберкульоз хребта, через що три роки довелося лежати в гіпсі, а далі ходити в спеціальному медичному корсеті.
Згодом Емма вступила до Українського вільного університету на філологію та філософію, щоб вивчати санскрит та давньогрецьку. Потрібні були джерела для того, аби здобувати знання. У 1957 році Емма Андієвська переїхала до Нью-Йорка, де прожила декілька років і познайомилася з майбутнім чоловіком — також українським емігрантом — літературознавцем, критиком, перекладачем Іваном Кошелівцем, з яким прожила у Мюнхені аж до самої його смерті у 1999 році, після цього так і лишившись в Німеччині.
Ось так тікаючи, ховаючи свого генія з дитинства, бо не можна було показувати забагато, Емма творила світи сповнені барв, індивідуальних поетичних та художніх образів, де відлунням шепочуть філософські, духовні та містичні теми.
“О Боже, яка надзвичайна Україна. Такої як Україна ніде немає. І я дуже щаслива, що я можу писати для України.”
Хочеться, аби майстриню почув весь світ, а насамперед ми, українці.
Авторка допису: @aurum_chr
Майстриня ілюстрації: @koxanka
#opoetryandfacts
— Емма Андієвська
Казкова усмішка на обличчі Емми Андієвської не відкриє нам життя майстрині. Справжня душа, її сенси та любов ховається в мистецтві.
Дитинство під загрозою знищення було завжди просякнуте таємницею: зростаючи в російськомовному середовищі, Емма ніколи не знала, що її пращури були із заможного козацького роду.
Після народження Емми надовго затриматися в Донецьку в сім'ї не вийшло: хворобливість змусила переїхати до Вишгорода. До переїзду мама Емми спеціально наймала нянечок, які вчили російської, «мови вищого сорту» , як тоді було модно говорити, а ось у Вишгороді всі говорили ріднесенькою солов’їною!
“Я вибрала українську мову, бо це мова моєї душі, - згадує письменниця. - Боже мій, за цю мову мама (яка мене просто обожнювала) на коліна мене ставила, а сама плакала за мої коліна. А я стояла, як чорт. Я 24 години стояла, зараза була.”
Далі доля повела до Києва, де родину спіткала війна, а тоді наступний удар – батька письменниці безпідставно розстріляла радянська влада. Довелося тікати далеко і страшно - до Берліну. Так страшно, що життя перетворилося на виживання, фальшиву біографію і хованки від німців, які вишукували іммігрантів. Андієвська, до речі, частково вигадане прізвище; Емма змінила одну літеру в прізвищі свого вітчима. Змалечку дала обіцянку, що справжнього імені батька не скаже, адже це було небезпечно, ще й хотілося бути собою – не мамою і не татом! Тому вийшла нова Андієвська, яка творила саму себе.
Після школи невгамовне життя наповнилося важкістю і страшною хворобою – туберкульоз хребта, через що три роки довелося лежати в гіпсі, а далі ходити в спеціальному медичному корсеті.
Згодом Емма вступила до Українського вільного університету на філологію та філософію, щоб вивчати санскрит та давньогрецьку. Потрібні були джерела для того, аби здобувати знання. У 1957 році Емма Андієвська переїхала до Нью-Йорка, де прожила декілька років і познайомилася з майбутнім чоловіком — також українським емігрантом — літературознавцем, критиком, перекладачем Іваном Кошелівцем, з яким прожила у Мюнхені аж до самої його смерті у 1999 році, після цього так і лишившись в Німеччині.
Ось так тікаючи, ховаючи свого генія з дитинства, бо не можна було показувати забагато, Емма творила світи сповнені барв, індивідуальних поетичних та художніх образів, де відлунням шепочуть філософські, духовні та містичні теми.
“О Боже, яка надзвичайна Україна. Такої як Україна ніде немає. І я дуже щаслива, що я можу писати для України.”
Хочеться, аби майстриню почув весь світ, а насамперед ми, українці.
Авторка допису: @aurum_chr
Майстриня ілюстрації: @koxanka
#opoetryandfacts
Енн Секстон – видатна американська поетеса, чиї непохитні дослідження особистої боротьби, психічного здоров'я та суспільних табу здобули визнання критиків і утвердили її як першопроходицю у сфері сповідальної поезії.
Її збірка "Живи або помри" (1966) протистоїть крихкості існування з непохитною чесністю та глибоким співпереживанням.
Стосунки з батьками були досить жорстокими, що вплинуло на психічні розлади Енн. Саме це й стало поштовхом до написання поезії: "Мій психоаналітик сказав мені писати між сеансами про те, що я відчуваю, про що думаю і про що мрію".
Так, у письменницькій групі Бостона вона познайомилася із Сильвією Плат, з якою вони пройшли шлях від суперниць до подруг. "Ми говорили про смерть з несамовитою інтенсивністю", - згадувала Секстон.
На жаль, тендітна ниточка неминучості врешті-решт обірвалася: Енн наклала на себе руки, задихнувшись чадним газом у своєму гаражі. Це була не перша спроба поетеси, її депресивний розлад ставав дедалі гіршим, допоки не досяг своєї кульмінації.
Попри мистецький доробок поетеси, варто оглянути приховані сторінки її біографії. Після смерті матері Лінда Грей Секстон, донька Енн, публікує працю "Searching for Mercy Street: My Journey Back to My Mother". Там описується не лише біографія і важкий шлях Енн, а й стосунки з її дітьми. Переживши в дитинстві сексуальне насилля зі сторони своєї тітки, Енн повторила це зі своєю донькою. Попри це, Лінда прохає не засуджувати мати, натомість розуміти мотиви її творчості.
Обов'язково варто зважати на цей факт, коли ми згадуємо Секстон як новаторську феміністичну письменницю.
#opoetryandfacts
авторка допису Злата Пелих
Її збірка "Живи або помри" (1966) протистоїть крихкості існування з непохитною чесністю та глибоким співпереживанням.
Стосунки з батьками були досить жорстокими, що вплинуло на психічні розлади Енн. Саме це й стало поштовхом до написання поезії: "Мій психоаналітик сказав мені писати між сеансами про те, що я відчуваю, про що думаю і про що мрію".
Так, у письменницькій групі Бостона вона познайомилася із Сильвією Плат, з якою вони пройшли шлях від суперниць до подруг. "Ми говорили про смерть з несамовитою інтенсивністю", - згадувала Секстон.
На жаль, тендітна ниточка неминучості врешті-решт обірвалася: Енн наклала на себе руки, задихнувшись чадним газом у своєму гаражі. Це була не перша спроба поетеси, її депресивний розлад ставав дедалі гіршим, допоки не досяг своєї кульмінації.
Попри мистецький доробок поетеси, варто оглянути приховані сторінки її біографії. Після смерті матері Лінда Грей Секстон, донька Енн, публікує працю "Searching for Mercy Street: My Journey Back to My Mother". Там описується не лише біографія і важкий шлях Енн, а й стосунки з її дітьми. Переживши в дитинстві сексуальне насилля зі сторони своєї тітки, Енн повторила це зі своєю донькою. Попри це, Лінда прохає не засуджувати мати, натомість розуміти мотиви її творчості.
Обов'язково варто зважати на цей факт, коли ми згадуємо Секстон як новаторську феміністичну письменницю.
#opoetryandfacts
авторка допису Злата Пелих
Ким була Сапфо? Як і кого вона любила?
Зі згадуванняс Стародавньої Греції, в уяві одразу виникає славнозвісне місто Атени, осередок маскулінного грецького інтелектуалізму та чуттєвості. Попри всю освіченість мешканців Атен, те, що збереглося від еротики в їхніх ліричних віршах, зосереджене майже винятково на сексуалізації соціально нижчих за статусом людей –жінок або юнаків. Гендерні ролі були дещо менш жорсткими і деспотичними за межами Атен, зокрема на острові Лесбос, жінки якого були відомі своєю значною емансипацією. Саме звідти і походить Сапфо – донька аристократів, та, хто в ті часи мала змогу здобувати освіту, поетеса, чия біографія оповита таємницею. І аж надто багато уваги привертає до себе сторінка особистого життя мисткині.
Ще в елліністичний та римський періоди точилися суперечки про сексуальність Сапфо. Деякі автори відзначали очевидний гомоеротичний підтекст у її поезії та розглядали можливість того, що вона була фізично або романтично пов'язана з жінками, про яких розповідає у своїх ліричних віршах.
У грецькому суспільстві жінки, як було заведено, трималися подалі від спілкування з чоловіками на публічній арені суспільного життя, і їхні головні соціальні зв'язки були з іншими жінками та членами власної родини. Тож не дивно, що Сапфо, схоже, спілкувалася переважно з жінками подібного соціального статусу.
З'ясувавши, що про особисте життя Сапфо відомо дуже мало, варто запитати, чому історики зробили ті чи ті припущення щодо сексуальності поетеси. Важливо підкреслити, що довгий період в історії не існувало припущення, мовбито потяг до певної статі
засвідчує належність людини до будь-якої орієнтації. Якби у нас була нагода запитати Сапфо про її орієнтацію, вона, схоже, і сама б не знала, як відповісти на це питання.
Попри це, звернемо увагу на фрагмент вірша Анакторія, де Сапфо проголошує, що вона воліє бачити "сяюче обличчя" і "легку ходу" Анакторії, а не те, що люблять бачити чоловіки (флот кораблів, воїнів):
“But that reminds me
now: Anactória,
she's not here, and I'd rather see her lovely
step, her sparkling glance and her face than gaze on
all the troops in Lydia in their chariots and
glittering armor.”
Це не обов'язково доводить, що це вірш про нерозділене кохання, але немає жодних підстав ставити під сумнів досить прозоре прочитання. Ще один прикметний уривок:
“Sweet mother, I cannot weave –
slender Aphrodite has overcome me
with longing for a girl…”
Тема розбитого серця в найрізноманітніших формах є важливим аспектом віршів Сапфо про розлуку. Цей уривок спілкування з жінкою на ім'я Діка є особливо драматичним:
“I simply wish to die.
Weeping she left me
and told me this too:
”We've suffered terribly, Sappho.
I leave you against my will.”
Фрагмент 31 – не лише один з найважливіших творів Сапфо, а й один з небагатьох, що зберігся до нашого часу. Більшість перекладачів та літературознавців розглядають цей вірш як оду тривозі потягу та зізнання в коханні однієї жінки до іншої:
“That man seems to me to be equal to the gods
who is sitting opposite you
and hears you nearby
speaking sweetly
and laughing delightfully, which indeed
makes my heart flutter in my breast;
for when I look at you even for a short time,
it is no longer possible for me to speak
but it is as if my tongue is broken
and immediately a subtle fire has run over my skin,
I cannot see anything with my eyes,
and my ears are buzzing…”
Дехто стверджує, що ці вияви одностатевого бажання могли бути просто літературною умовністю, інші стверджують, що вони розкривають власні переживання та емоції поетеси. Її творчість пропонує гнучкий і небінарний підхід до кохання і бажання, з відкритістю до різноманітних емоційних і фізичних переживань. Зрештою, сексуальність Сапфо може залишитися невідомою, але її поезія продовжує надихати і резонувати з сучасними читачами зі всього спектру ЛГБТК+.
Отже, хоча Сапфо і залишає місце для двозначності у своїй поезії, її твори, безумовно, мають гомоеротичний характер, але не обов'язково гомосексуальний.
#opoetryandfacts
авторка допису Злата Пелих
Зі згадуванняс Стародавньої Греції, в уяві одразу виникає славнозвісне місто Атени, осередок маскулінного грецького інтелектуалізму та чуттєвості. Попри всю освіченість мешканців Атен, те, що збереглося від еротики в їхніх ліричних віршах, зосереджене майже винятково на сексуалізації соціально нижчих за статусом людей –жінок або юнаків. Гендерні ролі були дещо менш жорсткими і деспотичними за межами Атен, зокрема на острові Лесбос, жінки якого були відомі своєю значною емансипацією. Саме звідти і походить Сапфо – донька аристократів, та, хто в ті часи мала змогу здобувати освіту, поетеса, чия біографія оповита таємницею. І аж надто багато уваги привертає до себе сторінка особистого життя мисткині.
Ще в елліністичний та римський періоди точилися суперечки про сексуальність Сапфо. Деякі автори відзначали очевидний гомоеротичний підтекст у її поезії та розглядали можливість того, що вона була фізично або романтично пов'язана з жінками, про яких розповідає у своїх ліричних віршах.
У грецькому суспільстві жінки, як було заведено, трималися подалі від спілкування з чоловіками на публічній арені суспільного життя, і їхні головні соціальні зв'язки були з іншими жінками та членами власної родини. Тож не дивно, що Сапфо, схоже, спілкувалася переважно з жінками подібного соціального статусу.
З'ясувавши, що про особисте життя Сапфо відомо дуже мало, варто запитати, чому історики зробили ті чи ті припущення щодо сексуальності поетеси. Важливо підкреслити, що довгий період в історії не існувало припущення, мовбито потяг до певної статі
засвідчує належність людини до будь-якої орієнтації. Якби у нас була нагода запитати Сапфо про її орієнтацію, вона, схоже, і сама б не знала, як відповісти на це питання.
Попри це, звернемо увагу на фрагмент вірша Анакторія, де Сапфо проголошує, що вона воліє бачити "сяюче обличчя" і "легку ходу" Анакторії, а не те, що люблять бачити чоловіки (флот кораблів, воїнів):
“But that reminds me
now: Anactória,
she's not here, and I'd rather see her lovely
step, her sparkling glance and her face than gaze on
all the troops in Lydia in their chariots and
glittering armor.”
Це не обов'язково доводить, що це вірш про нерозділене кохання, але немає жодних підстав ставити під сумнів досить прозоре прочитання. Ще один прикметний уривок:
“Sweet mother, I cannot weave –
slender Aphrodite has overcome me
with longing for a girl…”
Тема розбитого серця в найрізноманітніших формах є важливим аспектом віршів Сапфо про розлуку. Цей уривок спілкування з жінкою на ім'я Діка є особливо драматичним:
“I simply wish to die.
Weeping she left me
and told me this too:
”We've suffered terribly, Sappho.
I leave you against my will.”
Фрагмент 31 – не лише один з найважливіших творів Сапфо, а й один з небагатьох, що зберігся до нашого часу. Більшість перекладачів та літературознавців розглядають цей вірш як оду тривозі потягу та зізнання в коханні однієї жінки до іншої:
“That man seems to me to be equal to the gods
who is sitting opposite you
and hears you nearby
speaking sweetly
and laughing delightfully, which indeed
makes my heart flutter in my breast;
for when I look at you even for a short time,
it is no longer possible for me to speak
but it is as if my tongue is broken
and immediately a subtle fire has run over my skin,
I cannot see anything with my eyes,
and my ears are buzzing…”
Дехто стверджує, що ці вияви одностатевого бажання могли бути просто літературною умовністю, інші стверджують, що вони розкривають власні переживання та емоції поетеси. Її творчість пропонує гнучкий і небінарний підхід до кохання і бажання, з відкритістю до різноманітних емоційних і фізичних переживань. Зрештою, сексуальність Сапфо може залишитися невідомою, але її поезія продовжує надихати і резонувати з сучасними читачами зі всього спектру ЛГБТК+.
Отже, хоча Сапфо і залишає місце для двозначності у своїй поезії, її твори, безумовно, мають гомоеротичний характер, але не обов'язково гомосексуальний.
#opoetryandfacts
авторка допису Злата Пелих
Аттила Могильний. Київське серце.
«Щиро вважаю цього неприкаяного київського блукальця одним із найкращих українських поетів кінця другого тисячоліття», — Іван Малкович.
Аттила Могильний з’явився на світ 16 вересня 1963 року в Києві – місті, яке назавжди полонило його серце. Він був не лише династійним поетом величної столиці, а й одним із найяскравіших представників покоління «вісімдесятників». Його батько – Віть Вітько, відомий поет-шістдесятник, який значно вплинув на світогляд та творчість Аттили.
Аттила зростав у районі Чоколівка, який важко назвати аристократичним, як зазначає Іван Малкович. Саме Чоколівка посідає чільне місце в його поезії, поряд зі згадками про Сирець, Відрадний та інші райони, окрім центру Києва. Його юність була пов’язана з хуліганами та жорсткішими за характером хлопцями, що пізніше він також відтворив у своїй поезії.
Україна починалася з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди,
де вранці
світляки чорними стрілами
вилітали з голубників,
де курились дахи від спеки
і ходили дахами тіні,
граючи на гітарах і губних гармоніках.
Могильний здобув освіту на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Пізніше він ділився своїми знаннями, викладаючи в тому самому університеті, працюючи в редакціях газет, досліджуючи перську мову й культуру в Таджикистані та викладаючи українську мову у Варшавському університеті.
Під час проєкту «Мистецька Алея» Іван Малкович, давній друг Аттили, схарактеризував поета так:
«Аттила відрізнявся від нас усіх, тому що він був киянин. І він був взірцевий киянин. Завжди всюди лунала переважно російська мова, а Аттилина мова, українська, київська, була викшталтувана, прекрасна, і завжди можна було сказати: от – киянин!»
У віршах поета відчувається питоме єднання із Києвом, ніби він сам – його частинка. Складається враження, неначе місто стало людиною і потайки дивиться на себе в дзеркало. Київ у поезії Аттили існує в усіх часових площинах: від минулого і самих лише нарисів міста в історії — до майбутнього, яке перегнало життя поета:
Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
За життя Аттили побачили світ лише два томи його поезій: "Турмани над дахами" в 1987 році та "Обриси міста" в 1991 році. Він був поетом, закоханим у міський пейзаж, та трубадуром, співцем міста. Рух міста має самодостатню цінність, а його настрій і характерні риси не потребують додаткових прикрас. Для Могильного Київ – це цілий всесвіт, і він прагне поділитися з нами його таємницями, які вже відкрив для себе.
Кав’ярня у підвальчику.
Якщо захотіти,
то можна побачити з її вікон
весь світ.
Останні вірші Аттили Могильного резонують з його особистим болем, екзистенційною тугою, непохитним і похмурим судженням про епоху, світ і власне існування. Трагічно, на 44-му році життя третього вересня 2008 року поет поринув у вічність, залишивши по собі глибоку спадщину.
Так, наче життя скінчилося.
Так, наче збираюся вмерти.
Кожен спогад закінчується болем,
кожен спогад закінчується гіркотою.
#opoetryandfacts
авторка допису: Злата Пелих
ілюстрації: Юлія Заремська
«Щиро вважаю цього неприкаяного київського блукальця одним із найкращих українських поетів кінця другого тисячоліття», — Іван Малкович.
Аттила Могильний з’явився на світ 16 вересня 1963 року в Києві – місті, яке назавжди полонило його серце. Він був не лише династійним поетом величної столиці, а й одним із найяскравіших представників покоління «вісімдесятників». Його батько – Віть Вітько, відомий поет-шістдесятник, який значно вплинув на світогляд та творчість Аттили.
Аттила зростав у районі Чоколівка, який важко назвати аристократичним, як зазначає Іван Малкович. Саме Чоколівка посідає чільне місце в його поезії, поряд зі згадками про Сирець, Відрадний та інші райони, окрім центру Києва. Його юність була пов’язана з хуліганами та жорсткішими за характером хлопцями, що пізніше він також відтворив у своїй поезії.
Україна починалася з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди,
де вранці
світляки чорними стрілами
вилітали з голубників,
де курились дахи від спеки
і ходили дахами тіні,
граючи на гітарах і губних гармоніках.
Могильний здобув освіту на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Пізніше він ділився своїми знаннями, викладаючи в тому самому університеті, працюючи в редакціях газет, досліджуючи перську мову й культуру в Таджикистані та викладаючи українську мову у Варшавському університеті.
Під час проєкту «Мистецька Алея» Іван Малкович, давній друг Аттили, схарактеризував поета так:
«Аттила відрізнявся від нас усіх, тому що він був киянин. І він був взірцевий киянин. Завжди всюди лунала переважно російська мова, а Аттилина мова, українська, київська, була викшталтувана, прекрасна, і завжди можна було сказати: от – киянин!»
У віршах поета відчувається питоме єднання із Києвом, ніби він сам – його частинка. Складається враження, неначе місто стало людиною і потайки дивиться на себе в дзеркало. Київ у поезії Аттили існує в усіх часових площинах: від минулого і самих лише нарисів міста в історії — до майбутнього, яке перегнало життя поета:
Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
За життя Аттили побачили світ лише два томи його поезій: "Турмани над дахами" в 1987 році та "Обриси міста" в 1991 році. Він був поетом, закоханим у міський пейзаж, та трубадуром, співцем міста. Рух міста має самодостатню цінність, а його настрій і характерні риси не потребують додаткових прикрас. Для Могильного Київ – це цілий всесвіт, і він прагне поділитися з нами його таємницями, які вже відкрив для себе.
Кав’ярня у підвальчику.
Якщо захотіти,
то можна побачити з її вікон
весь світ.
Останні вірші Аттили Могильного резонують з його особистим болем, екзистенційною тугою, непохитним і похмурим судженням про епоху, світ і власне існування. Трагічно, на 44-му році життя третього вересня 2008 року поет поринув у вічність, залишивши по собі глибоку спадщину.
Так, наче життя скінчилося.
Так, наче збираюся вмерти.
Кожен спогад закінчується болем,
кожен спогад закінчується гіркотою.
#opoetryandfacts
авторка допису: Злата Пелих
ілюстрації: Юлія Заремська
— А де наша скринька з прикрасами,
Щоб прикрашати життя?
Ну де?
І коли вже не було кому ставити
це запитання, я випадково
її відшукав,
у великому дзеркалі відшукав…
Микола Воробйов — геній абсурду, чия поезія торкається глибин єства. Народився митець на Черкащині в 1941 р. «З дитинства запам’яталась статуя Свободи, що стояла у нас на городі. На жаль, я був малим і нічого не знав про свободу, не звертав на неї уваги, я сам був свободою». Згодом на цю свободу полюватиме КГБ.
Вперше світ побачив твори Воробйова в газеті «Молодь Черкащини», де працював Василь Симоненко, який власне й допоміг з публікацією. Вірші отримали позитивні відгуки, а самому поету пророкували успіх. Плани перекреслив 1967 р., коли Віру Вовк зупинили в аеропорту, вилучивши всі рукописи Воробйова для друку закордоном. З того моменту й впродовж наступних 20-ти років, розмова із КГБ і заборона публікуватися стали невід’ємною частиною життя поета та його колег. Відмова Воробйова у співпраці була чіткою і непохитною, тому він був змушений змінювати роботу ледь не кожного року, а писати «до шухляди».
Та попри це, внесок Миколи Воробйова в літературу величезний, і налічує 19 збірок з проникливими віршами. Крім цього, він — засновник Київської школи поезії, представники якої тікали від життя й творили мистецтво для мистецтва:
щоб не ставати великими
ми завше
були великими:
«київська школа поезії»
Покоління талановитих митців — український андеграунд. Витіснені зі шпальт газет і полиць книгарень, вони тікали у мистецтво: писали, малювали, різьбили скульптури. Творили, поки була можливість.
Освіта філософа відобразилася в віршах Воробйова: пошук відповідей, дослідження світу й себе, уважність до деталей. Оскільки іноземних авторів у доступі на той час не було, можна з певністю сказати: геніальна абсурдність Воробйова бере початок в ньому самому. Серед українських авторів на нього справила велике враження творчість Івана Драча.
Поезія Миколи Воробйова лаконічна й довершена, насичена образами й кольорами. Вона існує поза часом, подалі від галасу. Це діалог лише між автором і дійсністю. Вірші залишають післясмак чогось важливого й справжнього, наче ти нарешті знайшов щось давно загублене, але таке дороге серцю.
Поверніть мені щось таке —
Наче свічка горить і гасне…
Біле-біле і зовсім легке,
Ніби гуси летять щоразу…
#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко
Щоб прикрашати життя?
Ну де?
І коли вже не було кому ставити
це запитання, я випадково
її відшукав,
у великому дзеркалі відшукав…
Микола Воробйов — геній абсурду, чия поезія торкається глибин єства. Народився митець на Черкащині в 1941 р. «З дитинства запам’яталась статуя Свободи, що стояла у нас на городі. На жаль, я був малим і нічого не знав про свободу, не звертав на неї уваги, я сам був свободою». Згодом на цю свободу полюватиме КГБ.
Вперше світ побачив твори Воробйова в газеті «Молодь Черкащини», де працював Василь Симоненко, який власне й допоміг з публікацією. Вірші отримали позитивні відгуки, а самому поету пророкували успіх. Плани перекреслив 1967 р., коли Віру Вовк зупинили в аеропорту, вилучивши всі рукописи Воробйова для друку закордоном. З того моменту й впродовж наступних 20-ти років, розмова із КГБ і заборона публікуватися стали невід’ємною частиною життя поета та його колег. Відмова Воробйова у співпраці була чіткою і непохитною, тому він був змушений змінювати роботу ледь не кожного року, а писати «до шухляди».
Та попри це, внесок Миколи Воробйова в літературу величезний, і налічує 19 збірок з проникливими віршами. Крім цього, він — засновник Київської школи поезії, представники якої тікали від життя й творили мистецтво для мистецтва:
щоб не ставати великими
ми завше
були великими:
«київська школа поезії»
Покоління талановитих митців — український андеграунд. Витіснені зі шпальт газет і полиць книгарень, вони тікали у мистецтво: писали, малювали, різьбили скульптури. Творили, поки була можливість.
Освіта філософа відобразилася в віршах Воробйова: пошук відповідей, дослідження світу й себе, уважність до деталей. Оскільки іноземних авторів у доступі на той час не було, можна з певністю сказати: геніальна абсурдність Воробйова бере початок в ньому самому. Серед українських авторів на нього справила велике враження творчість Івана Драча.
Поезія Миколи Воробйова лаконічна й довершена, насичена образами й кольорами. Вона існує поза часом, подалі від галасу. Це діалог лише між автором і дійсністю. Вірші залишають післясмак чогось важливого й справжнього, наче ти нарешті знайшов щось давно загублене, але таке дороге серцю.
Поверніть мені щось таке —
Наче свічка горить і гасне…
Біле-біле і зовсім легке,
Ніби гуси летять щоразу…
#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко
«Мій секрет творчості: біль. Повна душа болю».
Народився майбутній письменник на Полтавщині 1931 року.
Коли Григору було 6 років, його батька заарештували. Надворі вирував буремний 1937, коли маленький хлопчик залишився напівсиротою. Забігаючи наперед слід сказати, що навіть у зрілому віці Григір буде згадувати батька («Мені якби мати… живого батька… Хоч би знати, де його могила… Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі»).
Опісля, прихисток майбутньому письменникові надає його дядько донеччанин. Його віддають до школи, але через голод він мусив повернутися до матері на Полтавщину. Пішки. У майбутньому саме тема важкого дитинства стане наріжним каменем багатьох творів Тютюнника.
До початку письменницької діяльності Григір ще встигне вивчитися на слюсаря, закінчити кафедру російської філології ХНУ Каразіна та відслужити в армії. І вже після завершення служби почне писати.
Перший твір Григора був написаний російською мовою. Це був твір «В сумерки», опублікований в журналі «Крестьянка» 1961 року. Проте, вже 1963-го виходить перший твір українською мовою – оповідання «Дивак».
Цікавом фактом є те, що саме під впливом брата Григора Григорія формувалось українське слово письменника та громадянська свідомість. В одному з листів брат Григорій запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова – душа народу?». Саме після смерті Григорія вийде переклад «В сумерки» українською, і відтоді твори будуть писатися лише нею.
У житті Григір був безкомпромісний та різкий. Разом із цим він плекав любов до всього людського. Про це свідчать як його твори, так і цитати: «Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль», «…Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.»
Творчість Григора сповнена страждань та чітко передає атмосферу епохи, у якій він жив, та епохи, яка його згубила. Чого тільки вартий твір «Климко», сюжет для якого Григір узяв із власного дитинства. Твори часто піддавалися цензурі, а письменник – утискам зі сторони влади. Реакція Григора була відповідною: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
Життя письменника було сповненим випробувань. Здається, він пройшов усі кола пекла, починаючи від втрати близьких через радянську владу, утиски, моральні травми від війни та Голодомору у зовсім юному віці. Здавалося би, Григора вже ніщо не зможе зламати після таких життєвих подій. Але навіть найсильнішу особистість може зламати доля (або радянська влада). Так і сталося. Письменник не витримує нарікань, які лунали звідусіль, та вчиняє самогубство.
«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»
#opoetryandfacts
авторка допису: Яковенко Дарина
авторка ілюстрації: Гунькевич Ксенія
Народився майбутній письменник на Полтавщині 1931 року.
Коли Григору було 6 років, його батька заарештували. Надворі вирував буремний 1937, коли маленький хлопчик залишився напівсиротою. Забігаючи наперед слід сказати, що навіть у зрілому віці Григір буде згадувати батька («Мені якби мати… живого батька… Хоч би знати, де його могила… Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі»).
Опісля, прихисток майбутньому письменникові надає його дядько донеччанин. Його віддають до школи, але через голод він мусив повернутися до матері на Полтавщину. Пішки. У майбутньому саме тема важкого дитинства стане наріжним каменем багатьох творів Тютюнника.
До початку письменницької діяльності Григір ще встигне вивчитися на слюсаря, закінчити кафедру російської філології ХНУ Каразіна та відслужити в армії. І вже після завершення служби почне писати.
Перший твір Григора був написаний російською мовою. Це був твір «В сумерки», опублікований в журналі «Крестьянка» 1961 року. Проте, вже 1963-го виходить перший твір українською мовою – оповідання «Дивак».
Цікавом фактом є те, що саме під впливом брата Григора Григорія формувалось українське слово письменника та громадянська свідомість. В одному з листів брат Григорій запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова – душа народу?». Саме після смерті Григорія вийде переклад «В сумерки» українською, і відтоді твори будуть писатися лише нею.
У житті Григір був безкомпромісний та різкий. Разом із цим він плекав любов до всього людського. Про це свідчать як його твори, так і цитати: «Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль», «…Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.»
Творчість Григора сповнена страждань та чітко передає атмосферу епохи, у якій він жив, та епохи, яка його згубила. Чого тільки вартий твір «Климко», сюжет для якого Григір узяв із власного дитинства. Твори часто піддавалися цензурі, а письменник – утискам зі сторони влади. Реакція Григора була відповідною: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
Життя письменника було сповненим випробувань. Здається, він пройшов усі кола пекла, починаючи від втрати близьких через радянську владу, утиски, моральні травми від війни та Голодомору у зовсім юному віці. Здавалося би, Григора вже ніщо не зможе зламати після таких життєвих подій. Але навіть найсильнішу особистість може зламати доля (або радянська влада). Так і сталося. Письменник не витримує нарікань, які лунали звідусіль, та вчиняє самогубство.
«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»
#opoetryandfacts
авторка допису: Яковенко Дарина
авторка ілюстрації: Гунькевич Ксенія
Пильніше й глибше вдуматися в
себе…
Ти звівся й стверд у лютій
боротьбі,
З кісток і тріщин викладений
склепе,
Маленький космос скривши
у собі.
У 1920-х до Києва приїжджає зовсім юний поет Нік Бажан. Він називає себе футуристом, водночас експериментуючи з іншими стилями. Його творчий доробок двадцятих і тридцятих блискучий: у цей період Бажан написав одну з найвідоміших своїх поем — «Гофманову ніч».
І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб.
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.
Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
(уривок з «Елегії сердець»)
Події розгортаються болісно й тривожно. Режим закручує гайки, а енкаведисти чигають на тебе скрізь: у затінку будинку чи по дорозі на роботу. Ти щоразу прислухаєшся до кроків у під'їзді, які врешті спиняться коло твоїх дверей — і твоє ім'я поповнить список репресованих митців. Врятує життя Бажану його переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Так він став поетом партії.
Попри те, що довелося йти на поступки режиму, поет виявить чудову здатність балансувати: він перекладатиме вірші, укладатиме енциклопедії, а за його сприяння видадуть шеститомник «Історія українського мистецтва»… А мистецтво для Бажана — ковток свіжого повітря. Те, на що поет спирається у буремні часи.
З початком «відлиги» Бажан починає писати вільніше, витонченіше й із глибшими смислами. Його поезія, насичена метафорами й образами, які приковують увагу й довго не відпускають опісля прочитання.
Такий різний Микола Бажан, який піддався радянському режиму (а міг інакше?) і водночас зробив величезний внесок в українську культуру.
І стане весна... І запахнув весною
Цей перший, іще боязкий,
снігопад.
Ти — поруч. Ми входимо вдвох із
тобою
В напоєний мжичкою музики сад.
#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко
себе…
Ти звівся й стверд у лютій
боротьбі,
З кісток і тріщин викладений
склепе,
Маленький космос скривши
у собі.
У 1920-х до Києва приїжджає зовсім юний поет Нік Бажан. Він називає себе футуристом, водночас експериментуючи з іншими стилями. Його творчий доробок двадцятих і тридцятих блискучий: у цей період Бажан написав одну з найвідоміших своїх поем — «Гофманову ніч».
І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб.
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.
Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
(уривок з «Елегії сердець»)
Події розгортаються болісно й тривожно. Режим закручує гайки, а енкаведисти чигають на тебе скрізь: у затінку будинку чи по дорозі на роботу. Ти щоразу прислухаєшся до кроків у під'їзді, які врешті спиняться коло твоїх дверей — і твоє ім'я поповнить список репресованих митців. Врятує життя Бажану його переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Так він став поетом партії.
Попри те, що довелося йти на поступки режиму, поет виявить чудову здатність балансувати: він перекладатиме вірші, укладатиме енциклопедії, а за його сприяння видадуть шеститомник «Історія українського мистецтва»… А мистецтво для Бажана — ковток свіжого повітря. Те, на що поет спирається у буремні часи.
З початком «відлиги» Бажан починає писати вільніше, витонченіше й із глибшими смислами. Його поезія, насичена метафорами й образами, які приковують увагу й довго не відпускають опісля прочитання.
Такий різний Микола Бажан, який піддався радянському режиму (а міг інакше?) і водночас зробив величезний внесок в українську культуру.
І стане весна... І запахнув весною
Цей перший, іще боязкий,
снігопад.
Ти — поруч. Ми входимо вдвох із
тобою
В напоєний мжичкою музики сад.
#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко
Чиїсь вірші спонукають душу квітнути, інші – вити від божевілля. Натомість вірші Рафала Воячека змушують вдивлятися в темряву.
Він – культовий польський автор, ікона проклятих поетів та одна з найтаємничіших постатей поетичного світу. Воячек народився в польському містечку Миколів у 1945 році. Вчився на філологічному факультеті Ягеллонського університету, а згодом кинув навчання та переїхав до Вроцлава, де працював техніком на станції обслуговування автомобілів. Попри свою роботу, він продовжував писати поезію та в 1964 році дебютував у щомісячному журналі «Поезія», що принесло неабияку популярність у літературних колах.
У цей час його психічне здоров'я починає погіршуватися. Він страждає від тривалих періодів депресії, які лікує великими дозами горілки.
Відомий випадок, коли Воячек залишив пляшку горілки на підлозі в квартирі свого знайомого, а вона розбилася. Він вилаявся і почав злизувати горілку прямо з підлоги! Тоді знайомий сказав йому забиратися геть – Воячек не став нічого чекати і вистрибнув через вікно, зламавши собі половину кісток.
Через це він опинився у психіатричній лікарні з підозрою на шизофренію. Але життя любить жартувати: саме там він зустрів свою майбутню дружину, що працювала медсестрою! У них народилася донька, яку Воячек покинув після розлучення.
Невеликі гонорари не могли покрити витрати на його соціальне життя. Рафал дедалі глибше занурювався в алкогольне марення. Після того, як він кілька разів вистрибнув із вікон різних клубів і пабів, його більше нікуди не відпускали і він втратив зв'язок із вроцлавськими артистами, які там зустрічалися.
У ніч з 10 на 11 травня 1971 року Воячек уперше спробував повіситися, але, ймовірно, був настільки п'яний, що не зміг цього зробити. Тоді він прийняв смертельну дозу наркотиків. Наступного ранку його знайшли мертвим.
Поезію Воячека характеризує своєрідна стилістика, орієнтована на турпізм – особливий культ потворності, притаманний деяким польським поетам другої половини 20-го століття. Його вірші виражали своєрідний бунт проти штучних або насильно нав’язаних соціальних норм.
Мертва мова
Формую пальцями
риси свого обличчя.
Засовую два пальці до рота
і додаю обличчю усмішки.
Це усмішка, що роздирає
просалену бліду шкіру.
Це усмішка від вуха до вуха,
наповнена витками язика.
Це мертва мова.
Все життя Рафала супроводжувалося алкоголем, наркотиками, бійками, скандалами та вбивствами. Любов була абсолютно недосконалим тілом, бажання – болем і криком, а розрадою – смерть. Це й створило навколо нього ореол загадковості та міф про «проклятого поета». Хоча такий ярлик і сприяє надзвичайному інтересу до його поезії, він затьмарює важливість і багатство віршів, які не завжди вписуються у шаблон митця-бунтаря. Його поезії пронизані еротичною тематикою і тугою за коханням.
Та, що стомлена, спить
та що стомлена спить
а тіло її ніч
у її тілі приспаний день
що це –
я не можу відрізнити себе
від її тіла
світанок благородний сплав
місяця й сонця
дозріває вночі
у її гарячому сні
що це –
з її сну
я не можу вийняти свій сон
мій сон
у її стиснутих долонях
разом з її диханням
а також іскрою
що з’єднує
спляче тіло з птахом
та що стомлена спить
мій сон розквітає у її сні
подарована колись
молода троянда
Розмовляю з тобою тихо
Розмовляю з тобою тихцем так ніби я сяю
І квітнуть зорі на луках моєї крові
Стоїть мені в очах зірниця твоєї крові
Розмовляю так тихо аж тінь моя власна біліє
Я холодний острів для тіла твого
Що гарячою краплиною падає в ніч
Розмовляю з тобою тихцем неначе крізь сон
Палають губи твої на моїй шкірі
Розмовляю з тобою тихцем ніби птах
На світанку сонце впускає у твої очі
Розмовляю з тобою тихцем
Так сльоза вирізьблює зморшку
Розмовляю з тобою так тихо
Як ти зі мною
#opoetryandfacts
авторка допису: @aurum_chr
ілюстрація: @f1rstnam3
Він – культовий польський автор, ікона проклятих поетів та одна з найтаємничіших постатей поетичного світу. Воячек народився в польському містечку Миколів у 1945 році. Вчився на філологічному факультеті Ягеллонського університету, а згодом кинув навчання та переїхав до Вроцлава, де працював техніком на станції обслуговування автомобілів. Попри свою роботу, він продовжував писати поезію та в 1964 році дебютував у щомісячному журналі «Поезія», що принесло неабияку популярність у літературних колах.
У цей час його психічне здоров'я починає погіршуватися. Він страждає від тривалих періодів депресії, які лікує великими дозами горілки.
Відомий випадок, коли Воячек залишив пляшку горілки на підлозі в квартирі свого знайомого, а вона розбилася. Він вилаявся і почав злизувати горілку прямо з підлоги! Тоді знайомий сказав йому забиратися геть – Воячек не став нічого чекати і вистрибнув через вікно, зламавши собі половину кісток.
Через це він опинився у психіатричній лікарні з підозрою на шизофренію. Але життя любить жартувати: саме там він зустрів свою майбутню дружину, що працювала медсестрою! У них народилася донька, яку Воячек покинув після розлучення.
Невеликі гонорари не могли покрити витрати на його соціальне життя. Рафал дедалі глибше занурювався в алкогольне марення. Після того, як він кілька разів вистрибнув із вікон різних клубів і пабів, його більше нікуди не відпускали і він втратив зв'язок із вроцлавськими артистами, які там зустрічалися.
У ніч з 10 на 11 травня 1971 року Воячек уперше спробував повіситися, але, ймовірно, був настільки п'яний, що не зміг цього зробити. Тоді він прийняв смертельну дозу наркотиків. Наступного ранку його знайшли мертвим.
Поезію Воячека характеризує своєрідна стилістика, орієнтована на турпізм – особливий культ потворності, притаманний деяким польським поетам другої половини 20-го століття. Його вірші виражали своєрідний бунт проти штучних або насильно нав’язаних соціальних норм.
Мертва мова
Формую пальцями
риси свого обличчя.
Засовую два пальці до рота
і додаю обличчю усмішки.
Це усмішка, що роздирає
просалену бліду шкіру.
Це усмішка від вуха до вуха,
наповнена витками язика.
Це мертва мова.
Все життя Рафала супроводжувалося алкоголем, наркотиками, бійками, скандалами та вбивствами. Любов була абсолютно недосконалим тілом, бажання – болем і криком, а розрадою – смерть. Це й створило навколо нього ореол загадковості та міф про «проклятого поета». Хоча такий ярлик і сприяє надзвичайному інтересу до його поезії, він затьмарює важливість і багатство віршів, які не завжди вписуються у шаблон митця-бунтаря. Його поезії пронизані еротичною тематикою і тугою за коханням.
Та, що стомлена, спить
та що стомлена спить
а тіло її ніч
у її тілі приспаний день
що це –
я не можу відрізнити себе
від її тіла
світанок благородний сплав
місяця й сонця
дозріває вночі
у її гарячому сні
що це –
з її сну
я не можу вийняти свій сон
мій сон
у її стиснутих долонях
разом з її диханням
а також іскрою
що з’єднує
спляче тіло з птахом
та що стомлена спить
мій сон розквітає у її сні
подарована колись
молода троянда
Розмовляю з тобою тихо
Розмовляю з тобою тихцем так ніби я сяю
І квітнуть зорі на луках моєї крові
Стоїть мені в очах зірниця твоєї крові
Розмовляю так тихо аж тінь моя власна біліє
Я холодний острів для тіла твого
Що гарячою краплиною падає в ніч
Розмовляю з тобою тихцем неначе крізь сон
Палають губи твої на моїй шкірі
Розмовляю з тобою тихцем ніби птах
На світанку сонце впускає у твої очі
Розмовляю з тобою тихцем
Так сльоза вирізьблює зморшку
Розмовляю з тобою так тихо
Як ти зі мною
#opoetryandfacts
авторка допису: @aurum_chr
ілюстрація: @f1rstnam3
Заселений 1930-го року, будинок «Слово» став справжньою трагедією для своїх мешканців. Саме тут пролунає останній постріл Хвильового, тут же доживатимуть свої дні Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік та багато інших культурних діячів. Пізніше це покоління назвуть «розстріляним відродженням».
Отож, все почалося на вулиці Червоних письменників, 5, у Харкові. Звичайний, на перший погляд, будинок у формі літери «С», зведений нещодавно та вже готовий приймати нових мешканців, виднівся з-поміж таких самих сірих будиночків. Нові мешканці – українська інтелігенція – охоче заселяли «Слово»: життя посеред однодумців – що може бути краще? Проте вже зовсім скоро ейфорії настав кінець: буря радянських репресій Голодомором котилася українським селом, прямуючи до міста.
Першим під гарячу руку чекістів потрапив Михайло Яловий. Все сталося швидко: ув’язнення, формування письменником зізнань проти себе ж та відправлення до табору після суду. А що було далі? Репресії, репресії і ще раз репресії. Окрім того, що за мешканцями будинку шпигували багато років до цього, під страшним тиском чекістів Яловий написав доноси на них, тим самим забивши останній цвях у домовину багатьом. Арешти покотилися будинком: 19 грудня 1933 – Олесь Досвітній, 25 грудня – Остап Вишня, 5 грудня 1934 – Григорій Епік, 8 грудня 1934 – Валер’ян Підмогильний та Микола Куліш. Пророчими стали слова вже покійного на той час Хвильового: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».
Після допитів чекістів дивним чином ледве не кожен із затриманих або був у контрреволюційній організації, або готував саботажі проти радянської влади, або був прихильним до українського націоналізму. Звичний для радянської влади принцип: була б людина, а стаття знайдеться. До прикладу, Григорій Епік визнав свою приналежність до терористичної організації та у листі з покаянням закликав розстріляти співмешканців (а саме М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий) «як скажених псів». Організації, звісно, не існувало, та і покаяння не допомогли… З деякими з них Епік ще зустрінеться – «на Соловках», у таборі, де 3 листопада 1937 року буде розстріляно понад сто культурних діячів…
Іван Багряний, заарештований в 1932, прозвав будинок «Слово» моторошною назвою – «Крематорій». Постійні репресії, вибивання зізнань із мешканців будинку та примушення їх до доносів на своїх же товаришів дійсно нагадували крематорій. Місце, де «згорів» не один письменник, місце, де повільно і болісно горіло українське слово. Таким чином, з місця, де українська культура почала відроджуватися та розправляти крила, «Слово» перетворилося на похоронне бюро.
Одним із небагатьох, кому відносно пощастило, був Остап Вишня. 23 грудня 1933 року його звинуватили за вже звичні для чекістів сфабриковані справи: контрреволюційна діяльність і тероризм, вирок – розстріл. Проте під час ведення слідства, 1937-го року, він захворів на запалення легень, що і врятувало письменника від розстрілів, які в той час масово проводилися на території радянської України, знищуючи українську інтелігенцію. Та пощастило все ж відносно – письменникові все одно доведеться понести покарання за нескоєне – роки в таборах.
Як бачимо, радянська влада робила все можливе аби українська культура загинула: розстріли, заслання на каторгу, а деяких діячів, як от Тичину, що також встиг пожити в сумнозвісному «Слові», просто зламали та підім’яли під партію, зробивши рабом режиму. Єдиним, хто не застав цього жаху, був Хвильовий, що після арешту Ялового, у розпачі та з передчуттям чогось жахливого застрелився.
Загальна кількість розстріляних: 33; 1 самогубство та безліч репресованих, зломлених морально та фізично діячів культури. Людей, у яких радянська влада вбачала найбільшу загрозу – письменників, поетів, перекладачів, режисерів, драматургів. Тих, хто могли б відновити століттями руйноване, і тих, кого зруйнував режим.
Минули роки. Багато років. Будинок заселений іншими людьми, назву вулиці змінили на вулицю Культури, а про трагедію нагадує лише меморіальна табличка з іменами його колишніх мешканців.
#opoetryandfacts
Отож, все почалося на вулиці Червоних письменників, 5, у Харкові. Звичайний, на перший погляд, будинок у формі літери «С», зведений нещодавно та вже готовий приймати нових мешканців, виднівся з-поміж таких самих сірих будиночків. Нові мешканці – українська інтелігенція – охоче заселяли «Слово»: життя посеред однодумців – що може бути краще? Проте вже зовсім скоро ейфорії настав кінець: буря радянських репресій Голодомором котилася українським селом, прямуючи до міста.
Першим під гарячу руку чекістів потрапив Михайло Яловий. Все сталося швидко: ув’язнення, формування письменником зізнань проти себе ж та відправлення до табору після суду. А що було далі? Репресії, репресії і ще раз репресії. Окрім того, що за мешканцями будинку шпигували багато років до цього, під страшним тиском чекістів Яловий написав доноси на них, тим самим забивши останній цвях у домовину багатьом. Арешти покотилися будинком: 19 грудня 1933 – Олесь Досвітній, 25 грудня – Остап Вишня, 5 грудня 1934 – Григорій Епік, 8 грудня 1934 – Валер’ян Підмогильний та Микола Куліш. Пророчими стали слова вже покійного на той час Хвильового: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».
Після допитів чекістів дивним чином ледве не кожен із затриманих або був у контрреволюційній організації, або готував саботажі проти радянської влади, або був прихильним до українського націоналізму. Звичний для радянської влади принцип: була б людина, а стаття знайдеться. До прикладу, Григорій Епік визнав свою приналежність до терористичної організації та у листі з покаянням закликав розстріляти співмешканців (а саме М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий) «як скажених псів». Організації, звісно, не існувало, та і покаяння не допомогли… З деякими з них Епік ще зустрінеться – «на Соловках», у таборі, де 3 листопада 1937 року буде розстріляно понад сто культурних діячів…
Іван Багряний, заарештований в 1932, прозвав будинок «Слово» моторошною назвою – «Крематорій». Постійні репресії, вибивання зізнань із мешканців будинку та примушення їх до доносів на своїх же товаришів дійсно нагадували крематорій. Місце, де «згорів» не один письменник, місце, де повільно і болісно горіло українське слово. Таким чином, з місця, де українська культура почала відроджуватися та розправляти крила, «Слово» перетворилося на похоронне бюро.
Одним із небагатьох, кому відносно пощастило, був Остап Вишня. 23 грудня 1933 року його звинуватили за вже звичні для чекістів сфабриковані справи: контрреволюційна діяльність і тероризм, вирок – розстріл. Проте під час ведення слідства, 1937-го року, він захворів на запалення легень, що і врятувало письменника від розстрілів, які в той час масово проводилися на території радянської України, знищуючи українську інтелігенцію. Та пощастило все ж відносно – письменникові все одно доведеться понести покарання за нескоєне – роки в таборах.
Як бачимо, радянська влада робила все можливе аби українська культура загинула: розстріли, заслання на каторгу, а деяких діячів, як от Тичину, що також встиг пожити в сумнозвісному «Слові», просто зламали та підім’яли під партію, зробивши рабом режиму. Єдиним, хто не застав цього жаху, був Хвильовий, що після арешту Ялового, у розпачі та з передчуттям чогось жахливого застрелився.
Загальна кількість розстріляних: 33; 1 самогубство та безліч репресованих, зломлених морально та фізично діячів культури. Людей, у яких радянська влада вбачала найбільшу загрозу – письменників, поетів, перекладачів, режисерів, драматургів. Тих, хто могли б відновити століттями руйноване, і тих, кого зруйнував режим.
Минули роки. Багато років. Будинок заселений іншими людьми, назву вулиці змінили на вулицю Культури, а про трагедію нагадує лише меморіальна табличка з іменами його колишніх мешканців.
#opoetryandfacts
