31 липня 10:15, апеляційний господарський суд Києва, Шолуденка, 1, суддя Разіна. Справа про знесення МАФу російської церкви на Старокиївській горі коло фундаменту Десятинної церкви.
Репост!

P.S. Журналістів, як готові допомогти, прохання стукнутись у особисті

https://youtu.be/OsEoroDrmWs

Одного разу я бачив, як український танк рухався назустріч колоні танків і бмп росіян. Наші танкісти не знали, що у них попереду, і з ними не було зв'язку. Я ж бачив усе, але не міг нічого вдіяти.

Далі спалахнув постріл танка з російської колони, і з нашої бронемашини вгору вирвалося яскраве біле полум'я.

В той момент механік встиг включити задню передачу.

Палаючи, танк довго задкував, пророював глибоку колію і ламаючи дерева, аж поки його не зупинив земляний вал.

Воістину, коротке життя танка в бою.

***

Смерть, руйнування - необхідний елемент життя, ними воно повне вщерть.

Дивує інше - звідки у ньому з'являється ніжність? Чому майже в кожній людській істоті тліє невпинно надія на щастя?

Так виглядає черговий ''день народження''.

Яскравий спалах, потім короткий свист, в машину вдаряє молотом повітря.

Скло стає павутинням, подушки безпеки стріляють.

Далі - тиша.

Пауза, вдих-видих.

''Всі цілі? - Всі!". Рука болить, але кров не тече - дрібниці!

Не сьогодні.

Ще повоюємо. Ще дуже крепко повоюємо.

Друге літо без моря. Минулого – бахмутського - літа цього не було, а зараз прокинулися звички. Ноги хочуть бути у піску, а не у берцях руки – звільнитися від тягаря збройової сталі і розсікати хвилі. Тіло шукає звично серпневу Одесу і лимани.

Змінилося ставлення до спеки. Вона вже не лякає, як би не палило зверху сонце. Можливо, тому що у грудні минулого року було два тижні, коли степові донецькі вітри з мінус п’ятьма градусами дули постійно, безперестанку. Зі швидкістю понад десять метрів у секунді, видували душу з плоті, виймали життя із суглобів і клали туди тупий біль. А нам нікуди було дітися із Вугледару, і тоді це, мабуть, впечаталося в кожну клітину: гірше зими не буває жодного літа.

Твори, що завгодно, літо, літечко, тобі дозволено все, тільки будь з нами подовше.


***

Дитиною я завжди о цій порі сидів, коли стемніє, на ганку, і дивився у небо. Ставив під кутом спинку від старезного дивану, щоб лежати горілиць навпроти місяця.

Парадоксально, але зараз це інколи стає частиною моєї роботи. Сидіти і дивитися годинами у ніч, слухати, вдихати її. Радіти кожній зорі, що падає.

І сумувати, що літо відходить, що крізь пальці осипається золотий і срібний час.

На кладовищі, там, де зали для церемоній - незвична публіка.

Під самим входом - дві групки, дівчата і хлопці, років до 25.

Далі трохи старші, але нікому на вигляд не більше 30.

Одні стоять у цивільному, інші - з шевронами штурмових бригад.

Ці юні люди - найстарші в цьому місті. Немає над ними доросліших, прожили вони вже більше за своїх батьків, і багато разів тут, на краю життя, проводжали у засвіти своїх.

Двадцять-з-чимось-річні герої у трунах, двадцять-з-чимось-річні їх вдови.

Їх багато, тут цілі їх натовпи, але навколо - в тисячу разів більше місто, де вони губляться.

Найістинніший пульс війни - тут.

Стрункі прапори на могилах тріпочуть у небо строєм.

***

Після кладовища заїжджаємо з донькою у будівельний супермаркет. Тепер це наш спільний магазин: їй треба матеріали, щоб складати приладдя для малювання, вона - майбутня художниця; мені ж треба інструменти для майстрування дронів.

​ДОЗВОЛЬТЕ МІСЦЕВІЙ ВЛАДІ КУПУВАТИ ДРОНИ ДЛЯ ЗСУ!

Нещодавно брав участь у заході, де став свідком історичної сцени: представники місцевої влади прямим текстом просили депутатів правлячої партії влаштувати їм амністію. За що? За те, що вони з коштів місцевого бюджету купували дрони на фронт, і їх тепер непокоять перевірками і допитами наші доблесні, розумні і совісливі правоохоронці.

Я настільки розчулився хоробрістю цих дядьків, що написав колонку на ЛБ.ЮА

https://lb.ua/society/2023/09/05/573288_dayte_mozhlivist_mistseviy_vladi.html

Написав для нового міністра оборони кілька закликів, що потрібно нашій дроновій галузі, щоб вона врешті перестала так сильно буксувати і відставати від російської. Намагався тримати баланс між значенням завдання і простотою його виконання.
https://lb.ua/society/2023/09/09/573964_droni_i_minoboroni_tri_shvidki.html

ОГОЛОШЕННЯ
ДОДАТКОВА БАТАРЕЯ на Мавік збільшує радіус дії дрона з 10 до 17 км.
Рекомендую, як тільки купляєте Мавік третього покоління (включно з 3Т, 3Е), ставити на нього роз’єм на другу батарею. Це суттєво збільшує тактичні можливості цих чудових дронів.
Також можна поставити і третю батарею!
Нами зафіксовано рекорд дальності польоту (з успішним поверненням) на 23 км на трьох батареях.
ДВАДЦЯТЬ ТРИ КІЛОМЕТРИ
Але в теплу пору року на трьох батареях літати не варто, мотори можуть перегрітися.
Можна переробити:
Mavic 3, 3 classic, 3 pro, 3e, 3t, 30t.

Раніше я бачив пропозиції, коли переробляють саму батарею, виводять додатковий роз’єм, щоб з’єднувати з іншою батареєю. Це рішення категорично не рекомендую – у мене така батарея здохла через неякісну переробку. І добре, що не під час польоту.

Натомість ще один штатний роз’єм дає змогу користуватися будь-якою штатною батареєю в якості додаткової.

Зверніть увагу, є можливість встановлення додаткової батареї на Matrice 30t.

І ще одне попередження – для польотів на такі дальності категорично рекомендовано користуватися виносною антеною.

Кому цікаво – посилання на форму для замовлення переробки нижче.
Розцінки на переробку – від 2700 до 3200 грн, в залежності від розташування дротів.

https://forms.gle/wEeBwaHVsZRf2od16

Веду статистику – рахую поранення і смерті у тому підрозділі, котрим ми весною 2014 вирушили на Схід воювати. На днях довідався, що ще один із нас загремів у реанімацію, переніс дві операції, і на півроку вибув зі строю.

Підрив на боєприпасі для БПЛА. Таких випадків у моєму ближньому колі пілотів дронів повно.

Я ще минулої весни проходив тренінг по переробленню боєприпасів від АГС під скиди. Все виглядало досить надійно, але для себе взяв правило займатися цим лише у виняткових випадках. І, як свідчить чужа і власна практика – абсолютно правильно.
Колеги гинуть і калічаться масово.

Словом, прошу побажати мисленно здоров’я Олександру.

***
Одного разу в коридорах високих інстанцій випадково зустрів Неїжпапу, командувача Військово-Морських Сил ЗСУ. Придушив у собі бажання кинутися йому в ноги і просити визволити мене з суші. Відчуваю, що, позбавлена моря, душа моя висихає, а тіло передчасно старіє, без толку і користі.

У підрозділі, котрим ми весною 2014 вирушили на Схід воювати, більшість загинули. По цій статистиці, виходить, що я – довгожитель і щасливець.

Дуже хочеться, при житті чи після, стати якоюсь військово-морською силою. Думаю, у мене б вийшло.

«Я зрозумів, що вмирати – легко» - каже С., жестикулюючи здоровою рукою, в котру встромлена крапельниця. Через жести розчин не йде. Приходить медсестра, ловить його руку, заспокоює. Краплі починають крапати.
С. пояснює, як просто втратити свідомість від того, що багато крові витекло з пробитого уламками тіла. Я по дорозі в Курахове двічі ловив блідого, каже він. «Ловити блідого», це і є втрачати свідомість.
Це його друге поранення за цю велику війну. Цього разу це надовго, нога і рука у залізних лещатах, прогноз операцій, котрі залишилися – ще мінімум три.
Коли С. поранило у Вугледарі, у лікарню в Курахове везла не евакуація бригади, а побратими на власній тачці. Розклали переднє сидіння, так і везли, головою вперед. І коли вже привезли, то навіть тоді ще машина медиків з Курахового не виїжджала. От така «золота година», хто в курсі.
З Курахового С. відіслали у лікарню у Дніпро. Там він не був нікому потрібен, аж поки не подзвонив відповідній людині з владними повноваження, родичу. Тоді медперсонал звернув на нього увагу.
Поруч у приймальному відділенні було багато поранених з передової, таких же нікому не потрібних, як і він. Хто босий, хто напівголий. Ніхто їм не пропонував ні одягу, ні взуття.
Коли пляшка з фізрозчином, котрий капали С., впала на підлогу і тріснула, то санітарка тихцем поклала її назад – і викинула у сміття тільки після зауваження.
У Дніпрі С. зробили блокаду нервів на руці і нозі, і посадили на спеціальний потяг на Київ. Зі щільно прикритими шторами – поїзд поранених. Там цілі вагони – одні лише лікарняні ліжка, персонал – зі знеболювальним.
Тих, хто може ходити, в Києві з поїзда розвозить по медзакаладах автобус, схожий на шкільний. А може, то і справді шкільний автобус. Решта їде «швидкими».
Цей потік поранених, котрий у мільйонному місті одразу розчиняється до невидимості. 99% населення не було всередині стабпунктів, всередині реанімобілів чи поїздів з щільно закритими шторами.
Я, як відвідувач, сиджу коло С. на сусідньому лікарняному ліжrу, і ще раз намагаюся запам’ятати цей шлях, котрий проробив він – ті ділянки, де були знеболювальні, і ті, де їх не було.
«Хотіли відрізати руку, але я не дав» - каже С.
Я згадую, як ще у 14-му я і усі друзі звикли просити у Бога – щоб якщо прилетіло, то вже зразу, щоб без цих каліцтв.
***
З днем захисника Вітчизни усіх причетних!

Померла Ніна Матвієнко.
Її голос був найдобрішим на Землі з тих, які я чув.

Взагалі, тут, в Україні, існували і існують одні з найсильніших зразків доброти на планеті. З нами конкурує хіба Індія – не випадково вони наші родичі – в прагненні проявити у цьому світі чудо, яким є доброта.

Я бачу цю доброту, в її природному стані, в старших українських жінках. Але все змінюється.

Найдобрішою людиною в моєму житті була покійна бабуся. Але вона казала про себе, що вона – не добра, а от спо-справжньому добра була її мати.

Царство їй небесне, Ніні.

***

А що залишиться від мене?

Нещодавно, коли були ще тепліші вечори, йшов Подолом і побачив зграйки дуже юних істот, котрі сиділи з одні з одним поруч в скверику, телилися одне до одного цілувалися, бриніли одне одному нам гітарах.

Подумалося, що ця безтурботна картина не була б намальована тут, і чи була б намальована взагалі деінде, якби весною того року ми не зупинили навалу з Півночі. Місто було б мертве всередині, одержиме чужинцями і їх чужим духом.

Виходить, оця картина – я і її співавтор. Цікаво, що ні самі безтурботні істоти, ані загал цього, скоріше за все, на побачить, але це і значення ніякого не має. Значення має, щоб сміялися і плакали солов’ї, щоб молодість струменіла і квітнула.

Є категорія людей, котрим не звикати до поганих новин із фронту.
Важче звикнути до відсутності хороших новин із тилу. Важко бачити таку кількість приспаних людей.
Особливо вражає контраст офіційної риторики і реального ставлення суспільства до солдата. Саме суспільства, не тільки влади.
Чи знають наші обивателі, приміром, що якщо боєць поранений – то його можуть місяцями не випускати на лікування за кордон? Чи знають, що є госпіталі, де по кілька діб старший медперсонал може не звертати увагу на прибулого з передової пораненого?
Чи знають обивателі, що значна частина дуже потрібних державі й армії спеців гине на передовій, так і не дочекавшись переводу у потрібне місце, бо переміщення триває по півроку?
Чи знає обиватель, скільки штабних генералів вимагають від польових командирів штурмів ради штурмів, щоб мати змогу доповісти політичним керівникам про чергові 100 метрів взятої посадки?
А нікого з обивателів не жахає той факт, що питаннями держзамовлення на зброю донині завідують персоналії, чиї прізвища ще років 7 тому стали легендами недоумкуватості?
***
Нам потрібен народний тиск. Це не поміняє сама влада чи опозиція. Це не поміняють бійці зсередини. Система ця з радянськими генами, вона прекрасно оснащена для придушення волі і розуму рядового бійця.
Хто має заступитися за солдата, як не ті, хто в тилу, хто не перебуває в рамках військової рамки, де солдат за визначенням не має скаржитися ні на що?
Чи зможуть це обивателі і влада зробити це без прочухана, без чергової облоги Києва?
Коли вже з’явиться широкий рух за права солдатів і за реформи у військовій сфері, осмислений і не політизований?

Дивлюся, як гойдалки гойдаються – від оптимізму до депресії, від сподівань на краще до страху перед майбутнім. Навіщо ці гойдалки, якщо ми ніяк не зупинимо поїзд, котрий везе нас у майбутнє?

Запам’ятайте: війни однаково бувають безжальні і до палкої віри, і до смертельної зневіри.

Війни починаються раптово, всупереч пихатим спробам нашого розуму їх осягнути. Далі вони норовливо ідуть своїм шляхом, з тріском ламаючи не тільки похмурі прогнози циніків, але і рожеві сподівання наївних.

Так, ця війна сповнена чудес, добрих для нас див. Такими дивами були деблокада Києва, наступ на Харківщині. Але навіть у чудес є своя межа, за яку вони ніколи не сягнуть.

Найболючіше – бачити можливості, як ми можемо перемогти, але не мати сили примусити країну і людей навколо їх використати. Я бачу багато людей, котрі знають, які зміни нам потрібні – кожен з них занурений у свою галузь і глибоко там розібрався – але їх не чують.

***

Весь наш поїзд, палаючи, несеться, летить у сторону безодні, його не зупинити. Але якоюсь дивною мелодією звучить стукіт його коліс, заспокоює мене, спонукає миритися і з сьогоднішнім вогнем, і з завтрашнім проваллям. Божество танцює танець руйнування – тож хто ми такі, щоб вчити його іншим танцям?

Останні дні я бачу навколо зорі – вони світять вдень і вночі, крізь каміння, листя, дерева і асфальт. Це і є секунди мого справжнього життя, коли срібне сяйво йде крізь предмети поруч – і тисячі моїх можливих перемог у сотнях війн не допоможуть мені уникнути моменту, коли мої очі закриються і це сяйво назавжди згасне.

Цей світ нам дали у борг. Хоч як ми не уникнемо віддати його назад, але нам пощастило отримати цей час з ним задарма.

Сьогодні у мене день народження.
З минулого року перервав традицію приховувати його у ФБ, бо на війні дожити до чергової такої дати - неабияка подія.
Взагалі, відстоюю думку, що війна - річ вічна. Коли ми кажемо, що вона почалася - то це про час, коли ми її, війну, усвідомили. І те, що звуть приходом миру - це лише момент, коли ми знову перестанемо війну помічати.
Є категорія людей, котрі відчули війну раніше, ніж загал, і, ймовірно, ми воюватимемо ще дуже довго. І після того, як усі подумають, що все закінчилося. В моїх термінах - це назавжди.
Страшенно не люблю клянчити гроші, але
1. Продовжую фінансувати розробки нових систем БПЛА і навколо.
2. Продовжую тягнути справи Майдану.
3. Продовжую допомагати тим, хто допомагає полоненим.
монобанк https://send.monobank.ua/jar/2jPicQ4vAx
приват 5168745031193763
пейпалівський рахунок ilutsenko@gmail.com

Світ цей дуже, дуже старий. Набагато старший, ніж здається.

Наші битви, наші війни – він сміється над цим усім. Те, чим по вінця наповнене наше життя – лиш кілька малих листочків з його книг.

Поля наших боїв, де сходилися тисячі з тисячами, імена цих полів повторювала у сні вся планета – це все не більше, ніж малюнки на полях його багатотомника.

Хтось під Оршею закрив очі на секунду – і розкрив за п’ять століть, і майже нічого не помінялося: Варшава, Русь і Литва разом, треба тримати фланги, батареї замасковані у кущах, жерла гармат зловісно чорніють – а воїни думають, як наповнятимуть кишені на мирному житті, їм не терпиться.

***

Що легко не помітити – так це те, що мирний світ, мирне життя теж змінюється.

На фронті – проходять епохи, арени битв міняються, стрімкішає зброя, швидшає чи повільнішає темп і ритм.

Але у тому світі, що лишився у на позаду – там теж свої весни. І ми не можемо повернутися назад, бо мирний світ давно змінився, став інакшим.

Фронтова дружба, ветеранське братерство, воїнські чесноти – не знаю, чи збережеться це все, як ми повернемося у мир. Я був уже на одній війні, я пройшов уже раз цей шлях назад, і бачив, як тане все хороше, що ми намагалися лишити в собі, замість військової здобичі.

Але є єдине, в чому ми можемо бути певні – це наші вороги. Вони не зрадять, вони ніколи не обернуться до нас добром, збентеживши.

Нехай нас ув’язнять у підручники історії, але ми відіб’ємось від ревізій і проб’ємося крізь нову мову. Бо нам поможе абсолютна, чиста чорнота того зла, проти якого ми пішли воювати.

В усіх цих буремних і нерідко смертельних подіях, мені впадає в око роль передчуття. Практично в усіх випадках я підсвідомо діяв так, ніби знав, що станеться.

Так, у вечір перед моїм викраденням у мене був поганий настрій без причини, напередодні 19 січня – вогнехрещі – я теж відчував наближення великих сутичок.

Власне, так було і 21 листопада. Здається, ми тоді з М.Л. влаштували унікальну акцію – пішли ввечері у мексиканський ресторан, відключивши телефони. Я навіть приблизно пам’ятаю місце, де ми сиділи там (але це вже без користі, бо той ресторан докорінно перебудували). Так ми спеціально не робили ніколи.

Коли ж ми включили телефони, то вже десь годину-півтори як тривало зібрання на Майдані. Наша вечеря по-мексиканськи була прощанням з попереднім мирним життям. Але не своїм мирним життям – воно на той час зовсім уже не було мирним. А – з мирною країною, якою намагалася з усіх сил залишитися Україна.

***

А потім виявилося, що на усій величезній, семимільярдній планеті ми – чи не єдині тисячі, котрі встали і вийшли битися. За нами ховалися і ховаються безлічі хитрих, розумних, вправних, багатих і впливових, але таких слабких володарів світу цього.

Цей бій котрий тривав тоді і триває нині – суть його протистояння у вірі. Одні вірять у совість, гідність і честь, інші вважають це химерними забобонами і обманом для недолугих, вірять лише у відсутність т.зв. вищих цінностей.

Вся наша країна є суцільним сюрпризом ці десять років для цих марновірів – Майдан, котрий не розбігся від свинцю, Київ, котрий не впав ні за три, ні за триста днів. Хочеться вірити, що дива наші не скінчаться ніколи.

Вічна пам'ять тим друзям, що вже не з нами.

Головна сила будь-якої армії - це розуміння того, як слід воювати.

Найзолотіше багатство війська - це здатність дружити із часом. Це знання і вміння досягати в боях цілі у даних історичних умовах.

Бувають армії, сильні духом, але без гнучкого технічноно інтелекту та оперативної творчості.

Бувають багаті, щедро оснащені складною технікою , але боязкі, нездатні використати простоту як зброю.

А ще бувають народи взагалі без армій, не спроможні народити воїнську культуру - чи через свою дикість, чи через навпаки, старість.

На щастя, ми не такі і армія у нас не така. Ми заплатили свою ціну, і по цей бік фронту, шо пройшов через усю планету, ми - найвправніші.

***

Українцям і світу варто усвідомити той беззаперечний факт, що ми - найвправніші, найдосвідченіші і, відтак, найбільш сильні солдати вільного світу.

Ми найкраще за усіх ВМІЄМО воювати і найкраще за всіх МОЖЕМО воювати.

Глибину цього факту нам ще слід усвідомити, і подолати невідповідності всього іншого - невідповідність сили нашого фронту і нашого тилу, невідповідність нашої ролі на планеті нашій міці тощо.

З днем збройних сил!

PS І спасибі усім, хто допомагає армії. Через донати, через ніштяки - навіть дрібні - народ накачує армію енергією, яка, власне, і робить її такою сильною